У Запорізькій обласній універсальній бібліотеці відбулася широка презентація нових книг запорізьких письменників про сучасну російсько-українську війну, видання яких здійснено за підтримки Запорізької міської ради у “ПРОГРАМІ забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя Запорізької області до 2030 року».
Це унікальний проект, який був реалізований у цих надскладних умовах прифронтового Запоріжжя, яке ось уже майже три роки перебуває під постійними обстрілами різними видами зброї від рф. Запорізька обласна організація НСПУ не залишається осторонь від участі у волонтеських організаціях, виступах перед військовослужбовцями ЗСУ, пораненими у шпиталях, серед людей, які перебувають у Запоріжжі як вимушені переселенці.
На цій же презентації були представлені колективна збірка творів періоду російсько-української війни «Не журись, мій вишиваний раю» та шість авторських книг, виданих за підтримки цієї Програми, а саме:
Валентини Вісленко “Як є…”(поезія)
Наталії Ігнатьєвої “Соціофоби, Психи та ін.” (п’єси)
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Оксани Бевзюк “Весна з льоху вийде” (поезія)
Івана Кушніренка “Танго опалого листя”(оповідання)
Валентина Северинюка “Отак ми дружили з Москвою”(поема-хроніка)
Пилип Юрик ” Замість дітей своїх..” (повість, оповідання, гумор).
До збірки ввійшли твори 26 авторів – членів НСПУ, а також поетів-початківців, аматорів, які надали твори на тему війни. У цій збірці представлені твори письменників Запорізького краю, які були написані від початку російсько-української війни ще з 2014 року та під час повномасштабного вторгнення, у яких художньо осмислені реалії масштабної трагедії України у ХХІ столітті, передані рефлексії та почуття письменників-патріотів, які не можуть бути осторонь того, що відбувається і вважають поетичне слово своєю вагомою зброєю проти знахабнілого ворога.
У кожного автора – своє сприйняття війни, своя рецепція. Кожен з них сприймає цю трагедію по-своєму і перепускає цей біль, рани, смерті, перемоги і поразки у цій війні, втрати і здобутки через свою душу, своє сумління. Саме в цих віршах прочитується крик душі письменників-патріотів, які в цей час виявилися в різних життєвих обставинах, але кожен з них намагається стати духовним захисником нашої землі і зробити своє слово духовним оберегом нації.
Хочу представити всіх авторів, бо ж до книги ввійшли твори членів НСПУ, відомих літераторів і початківців, які ще тільки торують свій шлях у літературі, але саме війна стала для них тим поштовхом, який змусив виливати свої болі, емоції, переживання на папір. Але краще вам самим це прочитати, бо ж кожен вірш – це частина душі поета, який саме так бачив той чи інший момент як художник-реаліст. І написані вони під час повітряних тривог і обстрілів у Запоріжжі, як наприклад, у Валентини Вісленко, у підвалах Гуляйполя, як у Вікторії Забави, у тимчасовій окупації, як-от у Олега Гончаренка чи Тетяни Сугалової-Катрич, на чужині з жагою повернутися до рідної хати як у Любові Геньби чи Вікторії Забави, чи Ольги Ліщук… Але всіх об’єднує величезна любов до України, рідного краю і безперечне прагнення нашої Перемоги.
Сірий світ спалахне – і розкрає
Білий світ на червоне ганчір’я.
Не журись, мій вишиваний раю,
Буде світлим твоє надвечір’я.
– так писала Марина Брацило (запорізька поетеса, яка трагічно загинула за досі невідомих обставин у 2013 році) у своєму вірші-пророцтві ще задовго до Майдану і великої війни. І саме її слова ми взяли символічною назвою до цієї книги, де вона називає Україну «вишиваним раєм», який посміли порушити криваві вороги. Тоді ще ніхто навіть не думав, що таке може бути. І саме зараз стали актуальними її ж слова, написані зовсім юною дівчиною. Може вона це, що коїться сьогодні, і мала на увазі? Саме цю орду, яка потоптом іде по нашій землі?
А знаєш, ми і це переживем.
Ми й не таке іще переживали –
Байдуже. Вогнепальне. Ножове.
Усі на світі орди і навали.
Це теж Марина Брацило. Звідки вона знала про «орди і навали»? Напевно, добре розуміла українську історію.
Голос кожного поета звучить впевнено і переконливо, що ми непереможний народ, бо маємо прадавні корені і палке прагнення до волі, незважаючи ні на що, як-от у Вікторії Забави:
Я на вогнищі древнього роду
Печу слово палке, як млинці.
На смак знаю і волю, й свободу
В материнському молоці.
У мені проростають пракорені
Сила волі, бійцівський дух…
Народилась в степах нескорена!
Не сприймаю насильства, наруг…
В Маріуполі, Мелітополі,
В Гуляйполі, з Дніпровських круч,
Убієнні, у водах топлені,
Скреснем з попелу обіруч.
А Любов Геньба – поетеса з нескореного Гуляйполя, яке орки назвали «злим городом», бо не змогли його підкорити, бо там і досі витає махновський дух, звертається у роздумах до своєї хати, яку довелося залишити, тікаючи з-під обстрілів, до своєї вулиці, де немає жодної вцілілої хати, до сусідів, які загинули від бомбардувань, до батьківських могил, які понівечені рашистськими снарядами, знов до Бога, який ніби нічого цього не бачить…
Це вже ніколи нам не відболить,
Бо вже на сто віків ми стали іншими.
Коли зоря у небі голосить,
Це хрест наш на Голгофі із Всевишнім.
Це нам таке велике каяття,
Народе мій, скалічений, у ранах.
У нас на всіх тепер одне життя,
Одна на всіх Вкраїна вишивана.
Не дочекався нашої перемоги після перебування в окупації, а потім на чужині, не витримавши розлуки з батьківщиною, пішов у Вічність наш відомий поет-філософ Олег Гончаренко, поетичну збірку якого під псевдо «Рогозяний Дід» ми видали вже в перші місяці війни:
Де і як би не бив, не ламав мене світ,
ще йому не піддався й не здався ніколи.
Я уперто існую – Рогозяний Дід,
непоборно живучий, як небо і поле.
Голосний запорожець, старий кошовий,
вбитий-клятий колись-то лихою добою,
воскресаю щоразу в час лютий новий
і стаю з молодими братами до бою.
Так, бувало, що криця спиняла мій лет…
І стомився я вже од воєнного труду…
Але фат-характерник і лірник-поет,
поки треба, співати й боротися буду.
Хочу довго цитувати й представляти авторів патріотичної лірики, але не можу охопити своєю увагою найнеочікуваніші повороти у сприйнятті цієї трагедії нашими письменниками. Залишається сказати, що кожен з них це робить щиро, патріотично, по-українськи. І саме ці вірші-молитви, передчуття, пророцтва плекають нашу Перемогу!
У багатьох поезіях звертаютьсядо надземних сил, до Божого захисту для нашої України, як наприклад Любов Геньба просить у Божої Матері порятунку для рідної землі і своїх синів, які боронять Україну:
Мати Божа, Свята, Пречиста,
Хай оглянеться білий світ,
Я благаю, дай мені вистоять,
Залиши мого роду слід.
Бо у мене ж красива нація,
В неї сила земних щедрот.
І ця нація має значення,
Бо то мій український народ.
А поетеса Наталія Ігнатьєва у своїх рефлексіях про історичні причини цієї війни згадує пророцтва духовного батька української нації Тараса Шевченка, ніби звітуючи, що ми нині виконуємо його заповіти:
За украдені гори, украдене море
і за глум, і неволю
за муки, за горе
за усіх закатованих, вбитих, закутих
і за ненарожденних, полеглих, забутих
За усіх і за все ми щосили завзято
росіян-людоморів караємо клятих!
Пророче, Пророче, ти правду прорік:
до битви за волю позвав і прирік,
прирік нас до битви, тяжкої дороги
але ж і до слави і до Перемоги!
Від автора до автора, від вірша до вірша, від образу до образу ніби своєрідні пазли складається Архетип сучасної України – вільної, гордої, нескореної, найбільшим надбанням і багатством якої є її вільнолюбивий народ, який нині зі зброєю в руках і духовною зброєю-словом виборює її свободу і незалежність.
Отож, ця книга про нас з вами, про наш «вишиваний рай» -Україну, яка завжди була, є і буде!
Слава Україні! Героям Слава!
Ольга Стадніченко,
Голова Запорізької обласної організації
Національної спілки письменників України