Як повідомляє bukvoid.com.ua, до тому «Вибрані поезії» Олександра Астаф’єва, поета з покоління «старших» вісімдесятників, увійшов півстолітній поетичний доробок: вірші й поеми, написані в 1968−2019 роках, зокрема в часи тернопільського, львівського, ніжинського та двох київських періодів у житті автора.
В анотації до видання сказано, що ще в ранніх творах проявляться його схильність, з одного боку, до імпресіоністично-медитативних пейзажів, а з другого – до експериментальних пошуків із елементами сюрреалізму й колажу, що автор розвиватиме впродовж усього поетичного шляху.
У післямові «Відриваючи поета заново» письменник Анатолій Дністровий зазначає:
«Для старшого покоління поезію Олександра Астаф’єва представляти, загалом, не треба, бо в часи поетичного дебюту 70-х та, особливо, в 80-х − період виходу перших поетичних збірок «Листвяний дзвін» (1981) і «Заручини» (1988), − він був активним учасником літературного процесу. Проте часто стається так, що професійна діяльність, не пов’язана з поезією, поступово заступає чи затінює поетичне амплуа.
Так трапилося і з ним – Олександр Астаф’єв став викладачем, літературознавцем і професором, що відсунуло на задній план його поетичну творчість. Із початком Незалежності він із головою поринув у громадську й наукову діяльність: разом з однодумцями займався випуском газет, виданням книжок, просвітянською працею, поверненням українській церкві храмів у Ніжині; писав наукові розвідки і монографії з теорії та історії літератури, полоністики, викладав спершу в Ніжинському державному педагогічному університеті імені Миколи Гоголя, а згодом у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, в університетах й академіях Польщі та Німеччини.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
І справді, як поет він зникає з радарів, його починають потроху забувати читачі й митці-ровесники, але писати поезію та займатися поетичними перекладами він не припиняє й залишається відданим цьому все своє життя. Іноді дрібними накладами в периферійних видавництвах виходили його скромно видані поетичні збірки, які розходилися, переважно, серед знайомих, колег, студентів і не потрапляли в поле зору літературної критики, а коли й спорадично згадувалися, то хіба в негласній рубриці «професорська поезія».
Значна частина поетичного доробку Олександра Астаф’єва фактично є невідомою для широкого читача. Змінювалися історичні й політичні контексти, українське суспільство переживало складні соціокультурні трансформації, одне за одним приходили молодші літературні покоління – з новими поетиками, світоглядами, трендами, яким ніколи не було діла до «дня вчорашнього». І паралельно до цього, в своїй тихій творчій келії, впродовж кількох десятиліть він ночами писав поезію».
Крім післямови видання містить Примітки, а також Вибрану бібліографію про поетичну творчість Олександра Астаф’єва.
Біографічна нота
Олександр Астаф’єв — поет, представник покоління «старших» вісімдесятників, перекладач, літературознавець; доктор філологічних наук, професор; член НСПУ (1992), Міжнародної асоціації україністів (1986), вашингтонського відділення Міжнародного ПЕН (2008), НТШ (2018). Лауреат літературних премій імені Бориса Грінченка (1995), Михайла Коцюбинського (2001), Всеукраїнської літературної премії імені братів Богдана та Левка Лепких (2009), Міжнародної премії в галузі художнього перекладу імені Остапа Грицая (2010), Премії імені Якова Гальчевського (2020). Його поезії перекладено англійською, німецькою, французькою, болгарською, польською, російською, білоруською, грузинською та іншими мовами.
«Вибрані поезії» Олександра Астаф’єва — підсумкова книжка півстолітнього поетичного доробку автора: поезій і поем, написаних у 1968−2019 роках.