Не було б нічого дивного, що Геннадій Грибанов пише поезії українською, якби не проживав донедавна на Донеччині, де ніби й не було 30 років Незалежності: в колективному збірнику тамтешніх авторів переважає російська, нею написана навіть передмова і вихідні дані…
Молода поетеса Галина Іванова – з Любимівки Херсонської області, яка під окупацією і досі, і де з одного вікна її будинку відкривається вид на простори Дніпра, а з другого – на дитячий садочок, де проживають окупанти. Вважає, що мовні інтонації мають свої особливості в кожному регіоні і це, направду, справжнє багатство. Бо країна, де від Заходу й до Сходу всі однаково говорили б і співали, навівала б асоціації про не таке вже й віддалене минуле з червоним прапором над головою.
Поет із Харкова Ярослав Скидан про свій досвід під обстрілами майже не розповідав, присвятивши виступ роздумам про 92–річного колегу Віктора Тимченка. Той, втративши зір ( в дитинстві підірвався на міні), спершу писав вірші російською, але, побувавши в 60-ті роки в Західній Україні, в тому числі на Львівщині, почув, що тутешні колеги розмовляють і творять українською, і сам відтоді став писати рідною мовою. В його житті була і романтична історія кохання: молода вчителька всупереч волі батьків вийшла за нього заміж і все життя підтримувала чоловіка-письменника: за успішними чоловіками завжди стоять сильні жінки. Коли почалася війна, Віктора Петровича прихистили добрі люди на Львівщині після того, як уламки ракети залетіли навіть до того підвалу, де він ховався від обстрілів.
В Баштанці Миколаївської області, звідки приїхала авторка прози Оксана Смола, коли вибухають снаряди й ракети, ніде сховатися, залишається лише сподіватися на Боже милосердя. Письменниця вважає це розплатою за руйнацію в людських душах: як руйнуються будинки, бачать всі, а зауважити, що діється з духовністю людини, неможливо: чужа душа – темний ліс.
Поета і журналіста Олександра Гунька з Херсонщини тричі російські окупанти арештовували, заковували в кайданки, але він не відразу прийняв рішення покинути рідний край, хоча й мав такі пропозиції. Все сподівався, що як не цього, то вже наступного місяця територія в межах Причорноморської низовини буде звільнена Українськими Збройними Силами. Покинув рідний край вже тоді, коли залишатися йому там, не визнаючи окупації, стало вкрай небезпечно.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
А Ольга Донеччанка у Львові вже восьмий рік. Бо коли в 2014 році військовий натовп північно-східного сусіда захопив її рідне місто, то чоловік поетеси потрапив до списків як … білорусо-бандерівець. Рятуючись від переслідувань, подружжя перебралося до Львова. І саме тут в О. Донеччанки відкрилося осяяння віршувати українською мовою і виконувати власні мелодії. Під бурхливі оплески письменників вона заспівала декілька своїх пісень, акомпануючи на гітарі, яку їй ще задовго до виступу налаштував очільник Львівської письменницької організації Олесь Дяк.
Такі різні особистості, але в кожного – одна драма: вони були змушені покинути рідні землі, де сьогодні за любов до українського можна поплатитися життям, і стали біженцями.
Учора в Залі літературної слави Львівської обласної організації Національної спілки письменників України під орудою Олеся Дяка відбулася зустріч львівських спілчан з колегами-переселенцями, які ознайомили присутніх зі своїм літературним доробком.
В рамках творчого вечора відбулося представлення нового (Львівського випуску на Покрови) газети “Літературна Україна”, де надруковані твори і членів нашої організації: статті Шевченківської лавреатки Галини Пагутяк, Миколи Зимомрі, Юрія Грешка, Яреми Кравця, новела Богдана Смоляка – як привітання до його 70-ліття, поезія Василя Щеглюка, Дзвенислави Чабан-Леус, переклади з польської Лани Перлулайнен та інші цікаві дописи.
Леся Бернакевич, пресслужба ЛОО НСПУ