У Львові читали вірші шістдесятників

93

У Львові у в’язниці, де розташований музей «Тюрма на
Лонцького», львівські митці читали поезію політичних в’язнів – українських
поетів Василя Стуса та Ірини Калинець. Адже доля цих двох людей була дуже
переплетена і про це мовилось на других Стусівських читаннях, присвяченних
пам’яті Ірини Калинець, яка торік 31 липня відійшла у вічність.

Свою самвидавівську збірочку поезій «Зимові дерева» Василь
Стус подарував Ірині Калинець 9 січня 1972-го, коли лікувався у Моршині, і ця
книжечка дивом збереглась донині, через роки радянських переслідувань і
арештів. На Різдво 1972 року шістдесятниця Ірина Калинець розповідала Стусові
про Львів, показувала храми, музеї. Тоді у помешканні Ігоря та Ірини Калинців
Василь Стус читав свою поезію. У Львові поет колядував разом з львів’янами і
отримав у подарунок вишивану сорочку.

Світлина львівського вертепу, з якої усміхаються Михайло
Горинь, Ірина Калинець, Олена Антонів, Василь Стус – відома. Однак не так
багато сьогодні знають, що Василь Стус присвятив Ірині Калинець кілька віршів,
що вони листувались у Мордовських таборах, що відбували термін покарання через
паркан.

Влітку 1975 року Ірина Калинець була ініціатором голодування
на знак протесту, що Стусові не надають медичної допомоги, а він був у важкому
стані. Вдруге майже всі політичні в’язні оголосили протест з вимогою відпустити
поета на похорон батька.

А у листопаді 1989 року, на прохання сина поета Дмитра,
Ірина Калинець займалась організацією похорону свого друга – поета Василя Стуса
у Києві і ці спогади своєї дружини, неопубліковане донині інтерв’ю, днями
знайшов у сімейному архіві Ігор Калинець. Це був не розкритий письменницею лист
від дисидента Василя Овсієнка, який власне і записав спогади, а Ірина Калинець
не встигла вичитати.

«Дмитро Стус, коли їхав на Урал по тіло батька, попросив
Ірину Калинець, щоб вона була розпорядником похорону, бо чомусь засумнівався у
киянах, був переконаний, що вона все зробить добре і так і вийшло. Ірина
присвячувала Стусові вірші і є в нього. Між ними зав’язалась гарна дружба. Я це
все видаватиму у восьмому томі творів Ірини Калинець», – розповів Ігор Калинець.

На Стусівських читаннях Ігор Калинець зачитав фрагмент
інтерв’ю дружини про організацію похорону Василя Стуса. Тоді разом з поетом
перепоховали ще двох політичних в’язнів – Олексу Тихого і Юрія Литвина. В
останню путь дисидентів провели майже 15 тисяч людей з різних міст і сіл. У
руках люди тримали свічки і створили живий ланцюг.

Стусівські читання «Зимові дерева» у музеї «Тюрма на
Лонцького» відбулись вдруге. Цьогоріч їх присвятили Ірині Калинець, бо вона
була серед ініціаторів створення музею, головою його наглядової ради, у 70-ті
роки шістдесятниця сиділа в одній із камер, розповіла працівник музею Вікторія
Садова.

«Поезія має здатність, входячи у нас ,розкриває наші межі,
доторкаємось до безмежної гармонії. Спільність долі, часу орієнтирів, а ще ці
двоє людей були в’язнями брежнєвських таборів, були яскравими представниками
українського дисидентського руху», – зазначила працівник музею.

Ірина Калинець говорила про Василя Стуса, що рівного йому
поета у ХХ столітті не було. Поета, до слова, «Міжнародний комітет для
осягнення літературної нагороди Нобеля Василеві Стусові у 1986 році» наприкінці
року ініціював на висунення на здобуття Нобелівської премію.

«Поезія Стуса – це поєднання глибокої філософської думки,
містицизму, надзвичайно багатої поетичної мови й дивовижної образності», – так
оцінювала поезію Стуса його вірний друг Ірина Калинець. Поезія
поетів-шістдесятників на читаннях зібрала велику кількість людей.

Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену. Не кляв. Не проклену.

Хай життя — одне стернисте поле,

але перейти — не помину,

дотягну до краю, хай руками,

хай на ліктях, поповзом — дарма,

душу хай обшмугляю об камінь,

все одно милішої нема

за оцю кремезну і ледачу,

за мовчазну, за прокляту, за

землю ту, якою <тільки й значу>

і якою повниться сльоза.

У продовження Стусових поетичних рядків звучали слова Ірини
Калинець:

Я тінь свого забутого єства,

з якого залишилась тільки гордість

і крапля крові – калиновий міст.

Прийдіть до мене, друзі й побратими,

як плоть моя березою ростиме,

вінчаючи сухий безлистий ліс.

Хоча б тоді… Бо ця порожня ніч

Ковтає тіло й тінь мою ковтає.

Ми ще живі, коли нас хтось кохає,

Коли на вічну пам’ять споминає,

Хустинку прикладаючи до віч.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!