У Києві презентували "Літопис самовидців: Дев'ять місяців українського спротиву"

72

Близько 200 текстів 150 авторів увійшли до книжки
“Літопис самовидців: Дев’ять місяців українського спротиву”. Це
дописи у блогах, фрагменти новин, виступи, есеї. Вони зображають події від
листопада 2013-го до літа 2014 року. Автор ідеї — письменниця Оксана Забужко,
упорядкувала книжку Тетяна Терен. “Літопис самовидців” вийшов у
київському видавництві “Комора”. 16 вересня книжку представили на
“ГогольФесті” у столиці.

— Моя в цій книжці — легка оркестровка, тихий монтаж, — каже
Оксана Забужко. — Часом тексти — це одне спостереження, деталь, враження.
Наприклад, чоловік, який носив трупи біля Михайлівського 20 лютого, прийшов
додому і написав, як він ніс це важке — мертві важчі од живих — тіло. І в цей
час у кишені убитого задзвонив мобільний — рингтоном “Для Елізи”
Бетховена. І хлопець пише: “Коли тепер зможу почути цю мелодію і думати
про щось інше?”. Ця тема зараз повторилася у записах Олени Степової. Це
жінка зі Свердловська Луганської області, найсхідніший населений пункт. Пише
просто з окупованої території і зони бойових дій. Це її спосіб зв’язку з Україною
і світом. Оця її фраза “Все будет Украина” — замість “Все будет
Донбасс”. Її дописи — це прямі свідчення з того бомбленого й
тероризованого “посёлка”, в якому вона живе. Ці образи поля, де
відбуваються бої. Як вночі стріляють і як оцей Донецький степ дзвонить
рингтонами — це живі намагаються додзвонитися мертвим. Ось цей звук мобільного
телефона в кишені убитого — це дуже нове. Цього не було в жодній війні. Ніколи.

До книжки також увійшли тексти поета Бориса Гуменюка. 1
грудня його побили “беркутівці”, увірвавшись до будинку Спілки
письменників. Переслідували протестувальників. Після Майдану Гуменюк пішов
добровольцем на фронт. Зараз служить у батальйоні ОУН. Нещодавно вийшла його
збірка “Вірші з війни”.

— Вже майже не пам’ятаю, хто я. Взагалі забув, що я батько,
син, чоловік, письменник. Мову ще не пам’ятаю, — говорить Борис Гуменюк, 49
років. На презентацію прийшов у камуфляжі. — Не знаю, як це пишу, як ви це
читаєте. Я починав службу в батальйоні “Азов” у червні. Познайомився
з хлопчиною, мій земляк із Тернопільщини, 19 років. Бачу, сидить з автоматом. У
руці — мобільний телефон, пише повідомлення. І в нього нічого не виходить — не
знає, чого позбутися: автомата чи телефона. Автомат йому заважає, йому потрібно
дві руки. Мене це так зворушило: війна потребує його всього. Цей автомат
“ревнує” його до дівчини. Написав про це вірш. І так виникали майже
всі тексти. Я пішов з “Азова”, хлопець залишився там. І я не знаю, що
з ним. Тому не можу ці вірші читати — ні про себе, ні на публіку.

Зверстав книжку київський дизайнер Микола Ковальчук.
Використав шрифт “Бандера”, що навесні розробив його колега з
Бердянська Андрій Шевченко.

Олена ПАВЛОВА

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!