У Київському муніципальному академічному театрі ляльок останнім часом почали частіше звертатися до української драматургії. У цьому році тут поставили виставу «Івасик-Телесик», що створена за твором Олександра Олеся, який був написаний за мотивами української народної казки та «Місто за шпалерами» за п’єсою сучасної української драматургині Наталки Блок.
Не виключено, що люди не самі у Всесвіті, є в ньому як друзі, що прагнуть допомогти людям, так і вороги, що мають зовсім інші плани, –вважають творці вистави. Подарували друзі Діду і Бабі, що мріяли про синочка, чудову дитину – Івасика-Телесика. Але й ворогам Івасик виявився дуже потрібним, адже в ньому зосереджено силу Всесвіту…
– У нас є дві версії цієї вистави, одна театру, а друга – студентів Національного університету театру кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, які здобувають спеціальність актора-лялькаря, – розповідає режисер-постановник, заслужений діяч мистецтв України Руслан Неупокоєв. – Спершу задумував виставу саме як студентську роботу. Однією з причин такого вибору стало те, що у п’єсі багато персонажів, а в мене на курсі дванадцять студентів. Мали можливість всіх їх задіяти. До того ж було бажання поставити саме українську класику. А потім вирішили зробити і спільний проєкт з театром.
Під час роботи над постановкою стали аналізувати сенси, які закладені у цій п’єсі. А з повномасштабним вторгненням сучасні сенси наклалися на класику Олександра Олеся. Хто має право жити на цій землі – люди чи рептилоїди. І тут ми можемо провести паралелі, хто сьогодні люди, а хто ті самі рептилоїди. Звичайно, у виставі про це не говориться прямим текстом, але до думок спонукає.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Як я вже сказав, у нас було два репетиційних процеси – з театром і зі студентами. Але зі студентами теж репетирували в театрі, оскільки тут знаходиться матеріальна частина. Фактично це дві вистави з абсолютно різною хореографією. Приділяли їй особливу увагу. Зі студентами-лялькарями працювали студенти кафедри пластичного виховання, що навчаються за програмою “Режисура балету”, викладачі Іван Заєць та Юлія Денисова, художній керівник курсу – Ксенія Іваненко, а в театральній версії – хореограф-постановник Світлана Карлицька. Тут багато трюків. А ще вокал. Танцювати і співати одночасно складно, але актори театру ляльок вміють це робити. І це не перша наша вистава, де ми робимо трюки, танцюємо і співаємо одночасно.
Також вже не вперше працюємо у творчому тандемі з головною художницею театру Вірою Задорожньою, яка є художницею-постановницею цієї вистави. До цього у нас були спільні роботи «Мюнхаузен» (гран-прі на фестивалях у Польщі та Казахстані), «Лікар Айболить» та «Був собі пес» (відзначена за кращий акторський ансамбль та кращі костюми на фестивалі в Ужгороді, який проходив онлайн). Тобто це вже четверта вистава у цьому театрі, а ще разом створювали спектаклі у Чернівцях, Львові, Хмельницькому та Одесі. Віра Миколаївна дуже добре відчуває колір, завжди має прогресивні ідеї. Мені з неї комфортно працювати, завжди знаходимо спільну мову. Хоча, звісно, у процесі робити виникають і дискусії.
Як і для кожної вистави для цієї ми створили оригінальне сценографічне рішення. У нас тут певний сценографічний експеримент – динамічний планшет, по якому ходять ляльки. З динамічним планшетом працювати дуже непросто, ми його у деяких моментах трансформували з планшету у ширму. Також об’єднали планшету ляльку із лялькою системи “мапет”. Тому у нашої планшетної ляльки з’являється міміка на обличчі.
Також спеціально для кожної вистави пишемо оригінальну музику. Працюємо у тандемі з композитором Євгеном Столяром. Наша творча співпраця триває давно, ще з того часу, коли я працював у Чернівцях. Наші спільні вистави у цьому театрі «Мюнхаузен», «Захмарна леді» (гран-прі на фестивалі в Ужгороді та приз дитячого журі, також перемога в номінації за найкращу виставу для дітей молодшого шкільного віку та режисерську роботу Всеукраїнського фестивалю “Прем’єри сезону”, що проводить Український центр Світової спілки діячів мистецтва театру ляльок ГО УНІМА- Україна) та «Був собі пес». Це сучасна музика, як на мене дуже якісна.
Ідею з чорними чоловічками використав ще у виставі «Був собі пес». Люди в чорному водять планшетних ляльок. Це ідея з чорного кабінету. Є таке поняття в театрі ляльок, видно лише ляльок і не видно людей. У виставі «Був собі пес» вони в зірочках, а тут це інопланетяни, в яких у спеціальному освітленні світяться контури. Якщо у театральній версії «Івасика-Телесика» вони чорні, то в студентській синього кольору. Вважаю такий прийом цікавим і хотів би ще експериментувати в цьому напрямку.
Дар’я Григор’єва (виконавиця ролі Відьми), Альбіна Гальчинська (Оленка, дочка Відьми) та Євген Сіматов (Коваль і Домовик) грають і в студентській, і в театральній версії. Ріта Баранова (Баба) провідна артистка театру, теж моя учениця, тільки з попереднього випуску. Сергій Гамзенко, який грав Діда, зараз на фронті і нещодавно у цій ролі дебютував Данило Трофименко. Він також грав у студентській виставі, але іншого персонажа. Вважаю цей дебют вдалим. Влад Франчук (Куций і Водяний) учень з мого курсу в Естрадно-цирковій академії. Ілля Самошост (Куций, Лісовик) випускник Університету Карпенка-Карого вважаю його теж своїм учнем, бо я в нього викладав. Також випускниця нашого університету, а нині провідна акторка театру Юлія Олексієнко, яка грає Івасика-Телесика, дуже люблю працювати з цією актрисою та беру в свої роботи. Все ця для мене близька і рідна компанія.
Сьогодні кафедра мистецтва театру ляльок дуже тісно переплітається з Театром ляльок на лівому березі Дніпра. Деякі роботи йдуть паралельно. Театр любить нашу кафедру, а випускники люблять цей театр і радо йдуть сюди працювати. Тут випускники почувають себе комфортно і дирекція театру намагається також створити комфортними умови роботи, до прикладу нещодавно зробили ремонт глядацької зали, а перед тим відкрили малу сцену для глядача, що в приміщенні неподалік станції метро “Лівобережна” . Думаю, що театр буде й далі розвиватися і сюди приходитимуть нові глядачі.
Я б у виставі трохи підредагував світло, а до акторських робіт принципових зауважень немає. Задоволений роботою цього театру і вважаю його одним з кращих театрів ляльок України!
Якщо мене ще заросять щось поставити у театрі, то я маю що запропонувати. Колись з Вірою Задорожньою у нас була вистава «Лілея» за Лесею Українкою, зараз ми працюємо над новою, як на мене, дуже цікавою і несподіваною версією.
Наразі хочу зосередитися на своєму новому першому курсі, який набрали в університеті. Нещодавно ми на кафедрі відкрили черговий сезон навчального театру. Більша частина мого творчого життя проходить в саме університеті. А результат робити в цьому навчальному закладі дуже близький до конкретної роботи в театрі.
***
А жанр вистави «Місто за шпалерами» визначили як наукова пригода.
Як зазначила авторка, вона написала цей твір разом зі своїми молодшими синами. А поштовхом до створення п’єси стала лабораторія Національної спілки театральних діячів України. За її слова це вистава не для самих маленьких, а для наймолодших підлітків. Переважно вона пише для дорослого глядача, а такі п’єси як «Місто за шпалерами» дуже відрізняються психологією сприйняття, темами, мовою і ще цілою низкою факторів. Також у неї є кілька тестів для підлітків. А про саму виставу ми попросили розповісти режисера-постановника Гліба Тюпіна.
– Це моя четверта вистава, – зізнався Гліб. – Починав у Миколаївському театрі ляльок, де здійснив дві постановки. За п’ять днів до початку повномасштабної війни тут відбулася прем’єра вистави «Цирк братика кролика» за казками американського письменника дядечка Римуса. А друга була «Гуси-лебеді» за п’єсою київської акторки-лялькарки Ніни Гусарової, що була написана за мотивами української народної казки. Свою дипломну виставу «Каракулі Каракуля» за п’єсою київської драматургині Лани Ра поставив вже на сцені Київського академічного театру ляльок на лівому березі Дніпра. Це була перша постановка п’єси в Україні.
Ще коли навчався на третьому курсі університету побував на читці п’єси «Місто за шпалерами». Вона мені здалася дуже цікавою. Драматургиня Наталка Блок добре відома своїми дорослими виставами у «Дикому театрі». А тепер зробила дитячу п’єсу. Зв’язався з нею, запропонував взяти цю п’єсу до роботи. Вона зараз за кордоном, тому зміг з нею поспілкуватися лише за допомогою електронної пошти. Вона дозволила постановку і ми взялися до роботи.
У п’єсі підіймається тема братських стосунків. Ця тема досить рідко звучить у драматургії. У мене самого є брати і було важливо провести цю лінію, коли один брат допомагає іншому впоратися з проблемою. Коли вступив на посаду режисера-постановника театру, то це була друга вистава яку хотів поставити після «Каракуль Каракуля».
Художниця-постановниця Катерина Секрет. Вона в один час зі мною прийшла до театру на посаду художника-бутафора. Також інколи їй доручають робити сценографію вистав. Обговорили з нею якою це має бути постановка. Мені прийшла в голову ідея лабораторії, у п’єсі цього немає. Мишеня Тихон у нас науковець, він придумує машину, аби врятувати свою маму.
Спочатку читали п’єсу. Потім наші цехи виготовили декорації, зробили ляльок. Почався репетиційний процес. У драматичному театрі актор шукає як у ньому резонансує роль, а в нашому театрі актор дивиться на обличчя ляльки і уявляє як би спілкувалася ця маленька істота. Він шукає мову цієї маски, як вона рухається. І вже від цього формується його роль. Загалом лялькар дуже прив’язаний до ляльки, вона не може жити окремо від актора.
Моєю ідею також було використати комп’ютерну графіку. Було важливо показати процес формування думок Тихона. Саме так він бачить цей світ – графіками, лініями, формулами. А музику для вистави спеціальна написав завідувач музичної частини Київського академічного театру на Подолі Тимур Полянський.
На цю виставу у нас два склади виконавців. Серед них – майстри сцени, які стяли біля витоків цього театру Вікторія Загородня та Оксана Горбатенко. Також є молоді актори, які нещодавно прийшли до театру і ми відразу задіяли їх у цій роботі. Це Євген Сіматов (Таргасик-Юрасик) та Ілля Самошост у ролі Льоші
Процес від створення декорацій до прем’єри тривав приблизно три місяці. (Паралельно режисер Руслан Неупокоєв ставив «Івасика телесика»). Активні репетиції тривали приблизно місяць. Прем’єра відбулася на початку червня.
Як я вже згадував, це лише моя четверта вистава і вже бачу в ній багато шкільних помилок. Але не з тих режисерів, які переробляють свої вистави. Хочу, щоб вона була такою, якою її відчував під час підготовки. Це був цінний досвід. Відчуваю, що наступну виставу зможу зробити краще.
У нашому театрі і надалі планується переважно дитячий матеріал. А серед моїх особистих планів постановка відомої світової класики – казки «Вінні Пух».
Едуард Овчарук