У місті Кропивницькому відбулася неабияка культурна подія – Всеукраїнське свято театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти», ювілейне, п’ятдесяте.
На сцені Кіровоградського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. М. Л. Кропивницького виступили колективи зі Львова, Івано-Франківська, Одеси та Кропивницького. На жаль, не змогли приїхати київські театри – проте пандемії не вдалося відмінити свято, більше двадцяти вистав все ж таки зустрілися зі своїм глядачем.
Цього року фестивальне дійство розгорнулось на шести локаціях — Кіровоградський академічний театр, Кіровоградський академічний обласний театр ляльок, хутір «Надія», театральна площа, обласна філармонія, Ковалівський парк. До того ж «Вересневі самоцвіти» оновили концепцію і назву — VeresFest 2020 організували під гаслом «Координати незмінні. Сенси нові». У межах фестивалю презентували виступи хорових колективів, концерти, творчі зустрічі, майстер-класи, виставки майстрів декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва, театралізовані екскурсії, Всеукраїнський пленер художників, книжковий ярмарок. Центральну алею Ковалівського парку заполонили книжкові розкладки видавців, письменників, які приїхали з різних куточків України і виступали у програмі «Книговир 2020». Там же була організована імпровізаційна сцена для виступу літераторів. Запам’яталися виступи поетки Лесі Мудрак (книга «Між жіночих звивин»), шевченківського лауреата Анатолія Кичинського (він презентував не тільки нову книгу віршів «Сотворіння цвіту», а й власні чудові акварельні роботи), майстра пригодницького жанру Андрія Кокотюхи, київської письменниці Соломії Зеленської, якій було вручено літературну премію ім. Ю.Яновського. Літературні зустрічі вийшли за межі парку і продовжувалися у хінкальні «Міміно», книгарні «Є» та бібліотеках міста. Місцевий магазин «Буки» організував широкий продаж букіністичної літератури, включаючи багатотомні зібрання творів класиків, щоб зібрати кошти для лікування воїнів АТО – книги заповнювали військові ящики для снарядів і таким чином ілюстрували, у який непростий час ми живемо…
«Оргкомітет фестивалю спочатку поставив перед собою дуже високу планку – ми хотіли виконати програму на 120 відсотків. Підсумовуючи, можу з упевненістю сказати, що впоралися на 105», – резюмував головний режисер фестивалю «Вересневі самоцвіти» Сергій Компанієць. За його словами, новий проект вдався, і у такому вигляді це культурне дійство житиме і надалі на землі корифеїв українського театру. Кіровоградська облрада підтримала ідею оргкомітету фестивалю нагородити кращих учасників: вперше за піввікову історію фестивалю у чотирьох номінаціях були призначені грошові премії (по 25 тисяч гривень кожна). Глядачі навряд чи змогли б визначитися з кращими, адже для них фаворитами були всі. Але з цим непростим питанням упоралася експертна колегія, до якої крім головного режисера фестивалю увійшли знані театрознавці Сергій Васильєв, Людмила Олтаржевська та автор цих рядків. Лауреатами ювілейних «Вересневих самоцвітів» стали справжні майстри сцени: номінація «Кращий режисер» – Іван Уривський (вистава «Одруження», Одеський український театр), номінація «Кращий актор» – Олексій Гнатковський (мюзикл «Гуцулка Ксеня», Івано-Франківський національний драмтеатр), номінація «Краща актриса» – Інна Дорошенко (рок-опера «Кохання панночки», Кіровоградський театр імені М.Кропивницького), номінація «Кращий акторський ансамбль» – вистава «Старі» (одеський «Театр на Чайній»). Деякі кандидатури викликали досить серйозні обговорення членів журі, і це цілком закономірно, бо кожен із нас мав свою думку і міг вільно висловити її. Звісно, робота режисера І.Уривського вражала перш за все оригінальністю, метафоричністю образів, нестандартною побудовою вистави. Будь-яку сцену можна було зафіксувати на фото, і воно скоріше за все було би досить ефектне. Проте більшість глядачів, з якими я спілкувався після вистави, так і не змогли зорієнтуватись у тому, що на протязі двох годин відбувалося на сцені. Анотація вистави «Одруження» вказувала, що в основі лежить комедія Миколи Гоголя (переклад О.Вишні) на тему одруження, в якій «трапляється чимало дивовижних, навіть чудернацьких, подій». Так, у творі М.Гоголя дійсно є такі події, як, до речі, і сюжет, який їх чудово поєднує, створюючи веселу історію з притаманним автору блиском і гумором. Перетин цих подій дуже складно прочитується на сцені, а для тих, хто мало знайомий, або зовсім не знайомий з текстом оригіналу, гра акторів перетворилася на суцільну загадку, вельми цікаво викладену, проте настільки закодовану, що інколи не вистачало ні сил, ні бажання постійно дешифрувати ті символічні модерні посили. Такі самі асоціації виникали у мене, коли читаючи деяку сучасну поезію, інколи знаходив оригінальну вдалу метафору, яка існувала окремо від вірша, а сам вірш залишався взагалі поза увагою. Тобто вірш існував для метафори, а не навпаки, як це мало би бути, щоб збагатити образ, зробити його глибшим і виразнішим. Хочеться надіятись, що наступні роботи талановитого режисера І.Уривського створять більш комфортний простір між театральною сценою і глядацьким залом.
Щодо «Кращого актора» експертна колегія була одностайна. Блискуча гра заслуженого артиста О.Гнатковського у мюзиклі «Гуцулка Ксеня» не залишила шансів будь-кому з інших акторів фестивалю. Перш за все вражала сама вистава: мені доводилося бачити доволі багато театральних версій цього сюжету – намальованих як під кальку мелодраматичних сентиментальних історій з традиційною музикою Ярослава Барнича. Режисер Івано-Франківського національного академічного драматичного театру Ростислав Держипільський абсолютно точно визначив жанр цієї історії – мюзикл, і маючи потужний ігровий, музичний та хореографічний склад артистів, чудово цю історію розповів. Захоплювала масштабність дійства: на сцені три десятки акторів, а танцювальні номери з елементами сучасної хореографії в той же час зберегли автентичний український лейтмотив. Цікаво, що серед костюмів – унікальна колекція гуцульських гунь Руслани Гончарук. Світлова родзинка сценічного рішення – лазерне шоу від команди “Show Service”, яке створило неймовірні ефекти як на сцені, так і в залі. Сюжет, такий же легкий та цікавий, як і музика мюзиклу. Тридцяті роки, до Ворохти зі США прибувають українські емігранти, щоб знайти молодому хлопцеві наречену в Карпатах. Батько заповідав йому мільйон доларів, але за умови, якщо він знайде на історичній батьківщині «свідому українку» і одружиться з нею. І у центрі цього сюжету, коли авантюрного, коли пригодницького, коли романтичного, коли майже детективного, харизматична постать директора і власника оселі «Говерля» Івана Синиці – персонажа, який слугує мотором усього того дійства. Іван Синиця Олексія Гнатковського – справжній шоу-мен, такий собі веселий авантюрний бізнесмен, який своїми репризами, анекдотами та дотепними жартами (інколи просто з нашого життя, як то про пандемію чи зарплату артистів Івано-Франківського театру) впевнено торує шлях до сердець глядачів і наприкінці вистави стає частиною тих сердець, заслужено отримуючи шквал овацій…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Справжнє відкриття фестивалю – прем’єрний показ Кіровоградського академічного обласного музично-драматичного театру ім. М.Кропивницького: рок-опера «Кохання панночки» за п’єсою Марка Кропивницького по легендарній повісті М.Гоголя «Вій». У виставі кропивничан несподівано виникає мотив палкого кохання Панночки та Хоми Брута. Майстерно переплетені народні традиції та українське бароко, романтичного звучання набувають інші теми цього поліфонічного твору. Роль Панночки має дві іпостасі, отже цю роль виконували дві артистки: Панна, молода сотниківна – Олена Табак і Панна-сутність, чарівниця – Інна Дорошенко. Саме І.Дорошенко і отримала премію у номінації «Краща актриса», показавши складний міфологічний образ, який поєднав у собі найрізноманітніші людські почуття, а в останній сцені вилився у хоровий зонг «Влада любові». Хочеться також відзначити музичну роботу Дениса Федоренка і цікаві сценічні рішення режисера театру Євгена Курмана.
Найкращий акторський ансамбль експертна колегія виявила у виставі «Старі» одеського «Театру на Чайній». П’єса італійського драматурга Альдо Ніколаї «Залізний клас» ставилася давно і багато, проте одесити зважився на свою постановку, своє бачення – і приємно вразили публіку. При мінімальних витратах – максимальна віддача! На сцені лише три актора. Декорації скупі – лава в парку та підсліпуватий ліхтар. Інколи, у паузах, позаду з’являлися кадри затертих плівок – спадщина домашніх архівів. Два старих чолов’яги, 76-річні ровесники Ліберо Бокка та Луїджи Палья, випадково знайомляться на цій лавці. Часто сваряться, лаються, якось навіть до бійки дійшло… Але незабаром виявляється, що вони один без одного просто не можуть існувати. Вони згадують, як колись воювали, любили своїх жінок і дітей, як тяжко працювали з ранку до ночі, що не мали часу ходити по ресторанах, як це зараз роблять їхні діти. Виявляється, своїм дітям вони давно набридли, стали тягарем, але жоден зізнатися в цьому не хоче. У виставі багато м’якого гумору та самоіронії. Діалоги двох самотніх незадоволених людей похилого віку настільки зворушливі і справжні, що здається, наче вони наші давні знайомі зі сусіднього під’їзду. А у фіналі щемливо на душі, і приходить глибоке розуміння, що ніхто не вічний, і на кожного чекає старість, така чи не зовсім, але чекає… А потім настає шок, коли після закінчення на сцену виходять актори, які щойно залишили за лаштунками своїх персонажів: Владислав Костик, Денис Фалюта та Анна Мільошина, яка грала подругу дідусів Амбру. Владу 28 років, а його герою 76! І як фантастично вони зіграли майже втричі старших людей, зі симптомами Альцгеймера і Паркінсона, звичками, рухами, ходою, жестами. Як переконливо і талановито! Цілком заслужена перемога! Не випадково на литовському театральному фестивалі «Васара» Влад та Денис розділили приз за кращу чоловічу роль.
Окремо хочеться розказати про подорож стежками хутора «Надія». Такі історичні місця наповнені особливим змістом і значенням – тут серцем відчуваєш присутність людей, які колись ходили цією землею. Такі почуття відчуває більшість людей, що приїздять ось уже пів століття на «Вересневі самоцвіти».
Державний заповідник-музей І. К. Карпенка-Карого (Тобілевича) влаштували на території садиби, що належала визначному драматургу, театральному діячеві кінця XIX – початку XX ст. Іванові Карпенку-Карому. Садибу закладено в 1871 році батьком драматурга Карпом Тобілевичем і названо іменем його дружини — Надії Тарковської. Згодом І. Карпенко-Карий обрав садибу своїм постійним місцем проживання. Саму будівлю Івана Карпенка-Карого, де зараз меморіальний музей, відбудували лише у 1982 році. Поряд зберігся єдиний автентичний, справді хутірський, будинок родини, який збудував Карпо Тобілевич, і саме тут Іван Карпович написав свої «Сто тисяч», а пізніше, за допомогою батька, збудував одну половину хати та згодом прибудував іншу, де всім дітям було по кімнаті. У 1970 році тут проходила декада літератури, приїхало сімдесят найкрупніших наших письменників, біля пам’ятника драматурга виступав Олесь Гончар і підкреслив особливу значимість цього місця для України. Власне, так і сформувалася та реалізувалася ідея «Вересневих самоцвітів».
І ось у останній день фестивалю ми приїхали у це святе місце. Заповітний куточок землі, в якому, окрім меморіальних музейних будиночків, до відвідувача промовляє кожне дерево, стежка, струмок і джерело, що бережуть пам’ять про славних корифеїв українського театру, дуби, які власноруч посадили брати Тобілевичі… Справжньою родзинкою дійства у заповіднику-музеї І.К.Тобілевича стала вистава Івано-Франківського театру ” На західному фронті без змін” (за Е.М.Ремарком). Чудова постановка (до речі, режисер вистави – лауреат премії «Кращий актор» О.Гнатковський), переконлива акторська гра – і все це просто неба, під дощем, і ніхто не покинув імпровізаційної зали, і камерний симфонічний оркестр грав у тентованому кузові вантажівки. Море емоцій!!!
Багато чого можна ще згадати, і вдалого і не дуже, як в плані організації так і у проведенні окремих заходів, проте головним лишається те, що ювілейне Всеукраїнське свято театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти» відбулося, видалося успішним, і дай Боже, колись відсвяткувати його столітню річницю у славетному місті Кропивницькому.
Сергій Лазо, заслужений діяч мистецтв України, член експертної колегії, для УЛГ
(Фото з інтернет-видання «Україна-Центр»)
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.