До роковин героїчної загибелі у боях за оборону Бахмута молодого конотопського поета, старшого сержанта, заступника командира взводу 58 бригади Артема Довгополого у Конотопі був презентований альманах творів місцевих авторів, присвячений пам’яті Артема. Видання відкриває добірка його віршів, які збереглися в архіві конотопської літературної студії «Джерела». Альманах «Конотоп літературний – 2024» підготувала член НСПУ, керівник літстудії Ірина Козлова.
Видання було презентоване читацькій громаді міста в межах організованих міською бібліотекою літературних читань «Рідному місту – з любов’ю». Вірші Артема звучали у виконанні його земляків, колег по поетичній творчості.
Артем Довгополий – лауреат обласного молодіжного літературного конкурсу «Орфей» (Суми, 2015). Його вірші публікувалися в колективних збірках «Джерел натхненна сила» (Конотоп, 2013), «Орфей» (Суми, 2015), але власної книги віршів за життя поет видати не встиг.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Зараз його друзі готують до друку книжку Артемових віршів і спогадів про нього в одному із київських видавництв. Також добірка його віршів запланована до друку в цьогорічному альманасі «Слобожанщина», який видає Сумська обласна організації НСПУ.
Артем ДОВГОПОЛИЙ
(22.03.1994, м. Конотоп – 04.08.2022, м. Бахмут)
***
Місяць стемнів, як стигла слива,
Вітер закрив ворота в спокій,
Кленове обличчя тріпає. Знаєш,
Напевно, сьогодні буде злива.
Раніше літав, та вдарила куля –
Земля. Будую незламні стіни,
Фортецю велику, де будуть жити
Руїни того, що рахує зозуля.
Вони не впадуть – бездоганний полон,
Та вежі фортеці високо в небі,
Я вже не боюся фатальної кулі,
Боюся казок про новий Вавилон.
Уже для «не треба» немає часу,
Вітер закрив ворота в спокій,
Кленове обличчя тріпає. Знаєш,
Уже сутеніє на схилах Парнасу.
***
На леза ножів і на себе ступаю,
А потім по сходах зі страхом межі,
Останній поверх і так затісно,
Поверх життя, та нижче втіхи.
Якщо не помру, то торкнуся неба,
Якщо помиляюся – хай забудуть,
Якщо ж без тебе в думках останніх –
Нехай зотлію, а попіл розвіють.
Згадаєш епоху війни і руїн,
Коли імператори мали програти –
Зрікалися трону, ховали у труни
Себе і мечі, бо міцно злиті.
Я ще не вбитий, я ще молюся,
Та темрява поряд зі мною і над,
Від срібних шат, через шість палат,
І до брам ренесансу – немає сенсу,
Нема навіщо, та досі вірю,
Збираю яблука і перспективи,
Та в цьому вирі кінця немає,
А ті, хто зрікся, мене вітають.