Стриптиз для окупантів

358

Протягом вересня Дніпровський молодіжний драматичний театр «Віримо!» показував виставу ORGIA, створену за підтримки УКФ та присвячену 150-річчю від дня народження Лесі Українки. Відбулася прем’єра проекту в Запоріжжі. Про це повідомляє golos.com.ua.

Якого біса Антей такий упертий? Чому він — цілком у дусі сучасних аб’юзерів — забороняє дружині займатися творчістю і змушує сидіти вдома? Чому зневажає свого учня та свого друга, котрі захотіли елементарної самореалізації та гонорарів за власну працю? Певно, ці запитання виникли не лише в мене. В будь-якому разі досі, просто читаючи Лесю Українку і вивчаючи її світогляд, я сприймала позицію її героїв-лицарів — Антея в «Оргії» зокрема — як норму, як те, що мені імпонує і що й пояснювати не треба. Та вистава театру «Віримо!» в постановці заслуженого діяча мистецтв України Володимира Петренка змусила мене… засумніватися у власній вірі.

Простір вистави лаконічний та універсальний (художник — Марія Пашкурова-Петренко): на чорному кабінеті — прямокутні світлі колони, що дають вертикаль і стають тлом для відеопроекції, у центрі — жертовник-ложе у вигляді куба, легка асиметрія лише підкреслює класичність композиції. Так само і костюм: бежеві й брунатні кольори, плавка тканина й елементи драпірування у греків та подовжені з золотим відблиском френчі у римлян. Перші герої, яких ми бачимо на сцені, цілком вписуються в цю картину: так само прямий і непохитний Антей та його творчиня й альтер-его Леся Українка (так-так — вона з’являється у виставі, але про це пізніше), класично вирішені матір (Вікторія Литвиненко), сестра (Дарина Шмарова) та учень (Ярослав Кашніков). І перші розмови теж, мов натягнуті струни, на яких відтворюють давньогрецьку трагедію.

Та ось з’являється Федон (Володимир Косоног). Він ламає віршований ритм і створену попередниками атмосферу, він говорить палко, щиро. У голосі теплота, коли вмовляє друга, пристрасть — коли захищає власну правду. А правда його проста: гарний твір — гідний слави і грошей, а завойовник — не такий і лихий, якщо вміє поцінувати цей твір. І ти, досі маючи певність у протилежному, вже віриш йому і згадуєш усі ті рази, коли хороші або й видатні твори просто гинули в забутті разом із авторами. І лише одна деталь змушує запідозрити, що ця його правда якась не зовсім правдива: Федон помітно нервує, стискає і розтискає пальці, ніби шукає предмет, за яким заховатися — як ми в нервові моменти часом крутимо в руках брелок, телефон чи прикраси. Він говорить так переконливо, ніби намагається переконати самого себе! І, певно, сам собі вірить. Антей лишається непохитним, з прокльоном випроваджує колишнього друга. Ще одна жива деталь — Федон завмирає посеред сцени і востаннє намагається щось сказати, сам себе зупиняє, знову намагається — ніби хапає ротом повітря, зрештою, іде геть.

У цій промовистій сцені є ще один важливий епізод. Участь Лесі Українки (Катерина Слюсар). Її поява у виставі — просто-таки хрестоматійна: присмертне ложе, пряме посилання на хворобу — рентгенівський знімок руки на відеопроекції, трагедійні ноти в «Contra spem spero». Одне слово, це те, з чого починається вистава, і те, що дуже насторожує, бо Українка і культ її хвороби — це, даруйте, болісна тема для більшості, хто знає про Ларису Петрівну щось, крім шкільної програми. Проте цього разу тема хвороби — не лейтмотив, на щастя, а лише обставина дії, адже п’єса написана саме наприкінці життя. І ось уже Леся така, яку не треба жаліти: пряма струнка постать, низький і глибокий голос, уважний погляд, стриманий жест. Портретна схожість образу посилює враження того, що саме такою і могла б бути реальна пані Косач-Квітка понад сто років тому. Вона час від часу втручається в розмову — словом, фразою. Але здебільшого мовчить. Проте її погляд такий виразний, а мізансцени так продумані, що навіть у зонах мовчання вона буквально притягує до себе увагу. І ось, коли Леся Українка в розпал диспуту Антея та Федона промовляє «Твір хисту // на всякім місці твором хисту буде» — це знову чіпляє увагу. Бо раптом розумієш, що в цьому і її роздум, її біль від нашого вічно українського питання — чи справді «мистецтво поза політикою».

Проте відповідь надходить швидко, і, може, не така, як багатьом би хотілося. З’являється Меценат (Тарас Шевченко). Він — енергійний і симпатичний. Хоч невисокий і худорлявий, проте широкими розгонистими жестами заповнює весь простір.

Меценат говорить шпарко, усміхається, грається інтонаціями і пересипає пафосні самокомпліменти цинічним розрахунком — одне слово, викапаний «Великий диктатор». Фактурні та малорухливі Префект і Прокуратор (Едуард Парнет, Володимир Володимиров) гарно підкреслюють фонтанічну шпаркість свого вождя: мізансцену побудовано так, що Меценат жваво перебігає від балкона, з якого вітає юрбу, до внутрішньої зали, де перемовляється з вельможами, а ті двоє лише встигають зробити поворот або крок і крутяться, мов соняхи за сонцем. Від легких балачок ці троє переходять до власних тактико-стратегічних планів: як використовувати людський ресурс завойованої території, як розправитися з незгодними і «прикормити» лояльних, як, зрештою, вести інформаційну війну, зберігаючи водночас образ добрих культурних покровителів. Говорять, звісно словами Лесі Українки — вона ж бо це писала в Російській імперії, чудово знаючи, про що пише. І говорять вони самій Лесі Українці. Отак просто, в обличчя, радіючи власній безкарності, знаючи, що на їхньому боці сила. Що вона не може відповісти силою на силу. Лише стоїть, наструнчена і напружена, мов солдат перед атакою чи розстрілом.

І саме цієї миті розумієш, якого біса Антей (Тимофій Тарковський) такий упертий. Чому такий затятий, серйозний і навіть патетичний. Він, певно, вже втратив усі лагідні підходи і зберіг лише інтонацію гніву. Бо достеменно знає, як це — стояти під градом образ і почуватися безсилим. Як це, не мати потужної зброї, а лише власну честь і власне слово. Тож далі, коли сам герой з’являється серед ворогів, — слова вже й не потрібні, їх майже не помічаєш. Усе вирішено наперед і наперед відомо. І вже стоїть Неріса (Марія Пашкурова-Петренко) — гнучка та чуттєва, переповнена жагою танцювати. І вимушений грати для ворогів, Антей починає свою еллінську пісню — насправді, одну з найзнаковіших для кожного українця мелодію. Музика наростає, розливається, Неріса починає рухатися. Танець її короткий, еротичний. Вважай, приватний… І, напевно, вона має повне право на такий танець перед такими глядачами, як Меценат. Свобода вибору діє навіть під час окупації.

Проте такий вибір гірший за рабство для Антея. Як, власне, і для всіх, у кого «еллінська» музика пульсує в жилах.

Так, ORGIA дніпрян змушує замислитися. Змушує не один день згадувати про себе: про яскраві образи — як от класично новий вінок і намисто Лесі чи виразність конфлікту і сильні та слабкі сторони антагоністів, про обережне і шанобливе прочитання класики — ніби перший крок у незнану глибину. І про потужність Українчиної «Оргії» — актуальної понад сто років, болісної, як відкрита рана.

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!