Сьогодні – роковини смерті Левка Лук’яненка

724

Левко Лук’яненко (24 серпня 1928, с. Хрипівка, Городнянського району, Чернігівська округа, Українська СРР — 7 липня 2018, Київ, Україна) — український політичний та громадський діяч, дипломат, письменник, юрист та радянський дисидент, учасник національного визвольного руху. Борець за незалежність України у ХХ сторіччі. Співзасновник та активний член Української Гельсінської Групи, голова Української Гельсінської Спілки, одним із організаторів Української робітничо-селянської спілки. Засновник та перший голова Української республіканської партії. Народний депутат України I-II, IV-V скликань. Герой України. Співавтор Декларації про державний суверенітет України, автор Акту проголошення незалежності України. Голова Української асоціації дослідників голодоморів в Україні(1998). Почесний доктор права Альбертського університету, Канада (1993). Письменник-публіцист, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка 2016 року. Кавалер ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня, кавалер ордена Свободи. Політичний в’язень СРСР. Був двічі ув’язнений (1961-1976, 1977-1988). Сумарно провів 25 років у тюрмі і на засланні.

Левко Лук’яненко народився в символічний для України день – 24 серпня 1928 року. 63 роки потому Україна стане незалежною державою. Зважаючи на освіченість, ерудованість та енергійність, йому пророкували «гарне майбутнє по партійній лінії», але він обрав інший шлях – боротьби за Україну.

Левко Лук’яненко належить до тих людей, які за часів компартійного режиму могли зробити карколомну кар’єру. Московський університет імені Михайла Ломоносова, служба в радянській армії, квиток члена КПРС, посада пропагандиста у райкомі партії. Такий послужний список він мав у свої 30 років. Але замість того провів 25 років у радянських концтаборах.

Левко Григорович вижив. Доля зберегла йому життя, щоб 30 років потому він написав Акт проголошення незалежності України. Вже в незалежній Україні був відзначений почесним званням «заслужений юрист України».

«Коли я почув свій вирок, мене опанував не страх, а страшенний жаль, що я майже нічого не встиг зробити…»

Народився майбутній дисидент на Чернігівщині. Пережив німецьку окупацію й у 1944 році, після визволення села радянською армією, був мобілізований до лав війська. Солдатський однострій зняв аж у 1953-му. Тоді ж і став членом КПРС, вступивши на юридичний факультет Московського університету. Опанувавши спеціальність «Правознавство», працював у Радехівському райкомі партії, що на Львівщині. Практикував як адвокат.

А ще – заснував «Український робітничо-селянський союз», який виступав за відділення України від СРСР. Звісно, що незабаром про його існування дізналися чекісти й у січні 1961-го Левка виключили з партії і засудили до розстрілу.

Прокурор Львівської області Іван Нетіменко у своєму виступі сказав: «Лук’яненко невипадково став на шлях зради Батьківщини. Ця людина вже не зможе виправитися. Тому засудити його до найвищої міри покарання – розстрілу».

Багато років потому Левко Григорович згадував цю мить так:

«Коли я почув свій вирок – смертна кара – то мене ніби чимось тупим і дуже тяжким вдарило по голові. Мені здалося, що під тягарем цих слів я навіть пригнувся… Ні, це не страх був, а якесь інше почуття… Страшенний жаль, що я майже нічого і не встиг зробити…»

Перебуваючи у камері смертників, він розумів, що будь-яка хвилина може стати останньою в його житті: «Коли я чув, як за дверима патрони перекидають з ящика в ящик, а звук цей дуже специфічний – я служив 8,5 років і добре його знав  – подумав: «Ага, якщо ви зараз бавитеся перекиданням набоїв, то по мене не прийдете. Значить, ще якийсь час житиму».

Радянський суд громадяни СРСР називали найсправедливішим, найгуманнішим судом у світі. За іронією, Кримінальний кодекс містив понад 15 статей, які передбачали смертну кару. Для порівняння: законодавство західних країн містило в рази менший перелік. Лук’яненко, не надто вірячи в диво, подав касаційну скаргу на рішення суду. Він написав, що вважає вирок правильним по суті, однак міру покарання – занадто суворою і просив залишити йому життя. При цьому він добре розумів: повинно статися якесь диво, щоб до прохання прислухалися. І воно сталося: за кілька місяців служителі Феміди замінили смертну кару на 15 років ув’язнення…

«Молодше покоління майже не розуміє української. За теперішніх темпів русифікації мине ще одне покоління, і Україна пропаде!»

 Термін першого ув’язнення сплив у 1976 році. Після звільнення «компетентні товариші» порадили вчорашньому в’язневі їхати спочатку до Чернігова, а вже потім до батьків. Ось яким було перше після довгої розлуки знайомство з містом:

«Чернігів справив на мене жахливе враження. Старше покоління знає українську мову і вміє нею розмовляти (хоч послуговується нею лишень принагідно). Середнє покоління розуміє українську мову, але розмовляти вже не вміє. Молодше покоління майже не розуміє її. За теперішніх темпів русифікації мине ще одне покоління, і Україна в Чернігові пропаде! Що ж робити? Допустити її загибель? Хай краще я помру в тюрмі, аніж буду дивитися спокійно, як тут плюндрують Україну, – скільки маю сили, чинитиму опір русифікації…»

Левко Лук’яненко не довго насолоджувався свободою: рік потому його знову арештували, оскільки замість того, щоб «розкаятись і стати на шлях виправлення», він опинився серед фундаторів Української Гельсінської Групи. Ось які думки огортали Лук’яненка, коли він перебував у слідчому ізоляторі:

«Я добре знав, який строк чекає на мене і якими будуть умови ув’язнення. Оголосив голодування… Покази давати відмовився. Від радянського громадянства відмовився. Тоді я вперше прийняв душею думку про смерть, як не найгірший поворот долі. За десять років (від 50-ти до 60-річного віку) зумів би написати щось путяще, а так… 10 років суцільної інтелектуальної деградації… Єдина думка, що втримала на світі, що я сам господар свого життя і завжди, незалежно ні від якої влади, можу припинити його, якщо воно стане не вартим продовження. Того поспішати не варто».

Десять років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму і п’ять років заслання – таким був вирок для нього.

– Думаю, що я останній серед живих співкамерників Лук’яненка, – згадує Василь Овсієнко – багатолітній в’язень радянських таборів, член УГГ, правозахисник. – Пригадую епізод. Цензорка принесла листа. Левко сів за стіл і довго його читав. Зблід. Ходив по камері, узяв папірця і пише мені записку: «Помер Олекса Тихий». Це було 2 червня 1985 року. Він порвав папірця і викинув його. Потім узяв ложку і почав вистукувати азбукою Морзе до сусідньої камери… Це він Стусові слав повідомлення. Олексу від нас забрали десь 7 березня. Ми не знали, де він. Стус зрозумів, простукав три удари в стіну — виклик на розмову. І у кватирку каже: «Я так зрозумів, що Олекса помер?». Наглядачі підслухали, вирахували, що Лук’яненко щось передавав і дали Лук’яненку карцер.

Зі слідчого ізолятора – в парламент…

У 1988-му Левко Григорович вийшов на волю: у розпалі була так звана перебудова, ініційована тодішнім Генеральним секретарем ЦК КПРС Михайлом Горбачовим. І на волі достроково опинилися десятки вчорашніх «антирадянщиків», «націоналістів».

Змінивши тюремну «робу» на пристойний костюм, Левко Григорович відразу пірнув у вир політичного життя, що почалося в Україні. 30 березня 1990 року його обрали народним депутатом Української РСР. Буквально за місяць створив і очолив Українську республіканську партію. Брав участь і у президентських виборах 1991 року: за нього віддали свої голоси 1,4 мільйона українців. У наступні роки його неодноразово обирали до українського парламенту.

Пішов з життя Левко Григорович, залишивши 13 томів своїх спогадів під назвою «Шлях до відродження», за які отримав Шевченківську премію.

– Треба, щоб його спогади прочитала молодь, — переконаний Іван Заєць. – У чому сильна сторона Лук’яненка? Це людина, яка постаралася написати про досвід цілого покоління в боротьбі за Україну і її самостійність. Дуже мало політиків у нас є, які узагальнюють свій досвід і його фіксують у письмовій формі. А без нього нація весь час іде на нульові цикли.

Сергій Зятьєв

АрміяInform