100 років тому, 25 грудня 1921 року в Полтаві (Полтавська губернія, Українська СРР) помер Володимир Короленко — російський письменник українсько-польського походження, журналіст, публіцист, літературний редактор та громадський діяч (народився 15 (27) липня 1853 року в Житомирі, Волинська губернія, Російська імперія).
Серед найвідоміших творів письменника повісті «Сліпий музикант» (1886), «Діти підземелля» (скорочена версія повісті «В поганому товаристві»; 1886), «Хапун (Іом-кіпур)» (1890), та «Без язика» (1895).
Як відомо, В. Короленко негативно сприйняв жовтневий переворот 1917 року і відкрито засуджував методи, що їх використовували більшовики для «побудови соціалізму». Великий громадський резонанс мали його клопотання на захист вітчизняних діячів культури. Позиція та настрої Володимира Галактіоновича того часу відбилися в мужніх і чесних «Листах до Луначарського» (1920, опубл. 1922 р.) та «Листах з Полтави» (1921). У них — гнівний протест проти «найбільшого озвіріння» нової доби й розстрілів, бажання великого правдошукача запобігти можливим помилкам. В. Короленко висловлювався проти будь-якого терору: як білого, так і червоного. «Ні, не вихваляти треба терор, а застерігати від нього, звідки б він не виходив, — писав він 1919 року. — І благо тій стороні, яка першою зуміє відокремитись від кривавого туману й першою згадає, що мужність у відкритім бою може йти поряд із людяністю й великодушністю до переможеного… Історія нас розсудить…»
Тривалий час (1906—1921) письменник працював над автобіографічною книгою «Історія мого сучасника». Він задумав цей твір як широке художнє узагальнення всього, що пережив і здійснив. Книга лишилася незакінченою. Автор помер, працюючи над четвертим томом свого найбільшого твору.
Народившись на території України, більшу частину свого свідомого життя Короленко прожив поза її межами. Ще в гімназійські роки Короленко вирішив присвятити себе розвиткові російської літератури, зазначивши у першій редакції «Історії мого сучасника», що «і якщо пізніше я вже свідомо знайшов свою батьківщину, то це була… велика область російської думки й російської літератури, область, де панували Пушкіни, Лермонтови, Бєлінські, Добролюбови, Гоголі, Тургенєви, Некрасови, Салтикови… Ця область узяла цілком мою „різноплемінну душу“ саме тому, що вона примиряла й розв’язувала душевні конфлікти, не вимагаючи ні ворожнечі, ні посягань, ні зречень, а все охоплювала широкими формулами людської терпимості й свободи…». Проте національне самоусвідомлення Короленка у бік Росії не спричинило до появи у нього російських імперсько-українофобських поглядів, що було поширеним тоді в Російській імперії серед російських письменників, він мав повагу до всього українського протягом всього життя.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Зокрема, Короленко підтримував українську мову, виступав на захист її прав і свобод; виступав проти шовінізму та антисемітизму, терору й насильства, засуджував міжнаціональну ворожнечу. Будучи громадянином УНР, підтримував Центральну Раду і категорично не сприймав гетьманського та більшовицького переворотів.
Володимир Короленко захищав від переслідувань царської влади українську культуру й мову, підтримував деяких українських письменників. Дружба була між ним та Панасом Мирним, П. Грабовським, М. Коцюбинським. Тема України посідає значне місце в оповіданнях «Ліс шумить», «У поганому товаристві», «Без язика», повісті «Сліпий музикант» та ін.