Славку, пробач…

99

Не середньовіччя  ж надворі, не середньовіччя ж! Не безлюддя ж
безголосе! Тоді як могло статися, що я, перебуваючи денно й нощно на гейзері
інформаційному, почула аж через місяць, що ти вже пішов собі від нас?..  І то випадково почула. Від доброго чоловіка,
якого люблю, як мало кого в цьому світі. Говорили ми про те, про що й уся
письменницька братія в ці дні – про Шевченківську премію і цьогорічних
претендентів на неї. І добрий чоловік 
раптом  забідкався-засмутився, що
не встигли дати премію  багатьом, поміж
яких і поет з Тернополя,  Ярослав, який
недавно помер.  А я не встигла
перепитати. Телефонна розмова обірвалася, але інформація   застряла в голові…  Щоб зняти тривогу, я, впевнена, що мені
причулося, набрала  твоє ім’я в googl’і… Усе виявилося гіркою
правдою.

І ось уже минає 40 днів,
як ти пішов… «Несподівано», –  написала
мені Таня Дігай, яка завжди передавала  
вітання наші один одному. На жаль, 
ми не зустрілися навіть на «Джурі-фест» у Тернополі. А може,  й не на жаль… Думаю, що нам важливіше було
пам’ятати  одне одного такими, якими ми
були рівно 40 років тому… Пригадуєш, університетський парк, притрушений першою
дзвінкою осінньою позолотою?  Доцвітали
лілії й азалії, а з заґратованих гротів віяло романтичною таємничістю… Але нам
було не до романтики, хоч  поодинокі у цю
полекційну пору  студенти й викладачі,
які вийшли у парк подихати  свіжим,
пряним повітрям, певно, думали навпаки… Принаймні, судячи з їхніх лукавих
позирків… І, мабуть, дуже здивувалися б, якби почули, як  я пошепки пристрасно вмовляю тебе… кинути до
біса політику, бо батогом обуха не переб’єш, здобути освіту, стати відомим (ти
ж бо й так геніальний, я ж читала твої вірші), знаним  на весь 
українським поетом, і цим ти більше зробиш для України, ніж протестами
чи іграми в дисидентство… Згадай Шевченка. Ти мусиш стати відомим поетом, бо й
так уже всіх перехапали, посадили, залякали…». Щось подібне я лепетала,
ділячись гірким досвідом  власного  «революційного життя», мовляв, от якби я була
мудріша, менше  боролася, то б нині
вчилася в Літінституті в Москві, спілкувалася б із цвітом інтелігенції,
друкувалася б у московських журналах, була б знаменитою, а  не сиділа, як оце сиджу,  нікому не відомою  студенткою-заочницею Чернівецького філфаку
поряд  із зелепухами… А попереду теж
нічого не світить, хіба робота вчителькою української мови в глухому гірському
селі чи літрабом у райгазеті під пильним оком якогось стукача…

Ти мовчки слухав, та по
очах бачила – будеш робити своє. А потім… ти десь щез. Несподівано. І тільки
згодом я дізналася, що тебе таки вигнали з університету, а ще згодом почула, що
ти вступив в московський Літінститут ім. Горького, звідки перед цим вигнали
мене. Справді, непередбачуваними шляхами водила українських поетів доля  ще з часів Сковороди…  Потому 
чула, що ти виїхав за кордон, читала твої несподівані, так схожі на  тебе 
вірші в «Дуклі»,  ще потім – в
українських часописах, і не уявляла, як ти можеш жити без України… А ти й
справді – не міг. Повернувся в рідний Тернопіль. І я знову спорадично
зустрічала  твої,  ні на чиї не схожі,  геніальні поезії, варті найвищих
нагород…  Але ти не дочекався.  Пішов. Несподівано.  Залишивши 
єдине, що ніколи за жодних обставин не зрадило тебе – твій поетичний
геній. А це не мало, Славку.  Якщо твоя
душечка ще літає-витає над цим світом, придивись до живих і переконаєшся – як
це багато – бути вірним Україні і не зрадженим власним генієм. Це рівнозначно
перепустці якщо не до раю, то у вічність… Це я мала тобі сказати раніше… Але ти
не дочекався. Вибач… Земля пером і вічна пам’ять тобі,  Славку…

З поклоном  – Галина ТАРАСЮК 

 

Поет
Ярослав Павуляк помер 25 листопада 2010 року.

Народився
30 квітня 1948 року в селі Настасів Тернопільського району Тернопільської
області в родині колгоспників. Навчався в Львівському училищі прикладного
мистецтва імені Івана Труша на відділі кераміки. Далі працював у Львові на
різних роботах: у картинній галереї, у науково-реставраційних майстернях.

1
травня 1969 року Ярослав Павуляк встановив у селі Настасів пам’ятник Тарасу
Шевченку. За це його переслідувало КДБ. За пропаганду українського націоналізму
його двічі виключали з вузів: Чернівецького університету та
Кам’янець-Подільського педагогічного інституту.

1973
року Павуляк вступив до Літературного інституту імені Горького в Москві.
Закінчивши інститут, 1978 року виїхав у Чехословаччину – в місто Братислава.
Там у 1979-1991 роках працював у Словацькому літературному агентстві.

Останнє
місце роботи роботи – історико-меморіальний музей політичних в‘язнів і репресій.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!