Шевченківська премія – радянський спадок чи визнання новаторства у мистецтві?

314

Дехто із сучасних митців мріє отримати Шевченківську премію – найвище визнання свого таланту державою, а дехто – ставиться до неї з іронією, вважаючи радянським спадком. ukrinform.ua вміщує матеріал, в якому розглядається ця проблема.

Осмислення того, що Шевченківська премія вже дещо більше, ніж її безбарвне офіційне визначення “найвища творча відзнака за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва”, особисто до мене вперше прийшло, коли я робила інтерв’ю з її лауреатами 2018 року у номінації “Кіномистецтво” Володимиром Тихим та Ярославом Пілунським (кінооб’єднання “Вавилон’13”).

Потім були надзвичайно цікаві зустрічі з лауреатами 2019 року – кінорежисером Романом Бондарчуком і театральним режисером Ростиславом Держипільським. Спілкування з цими талановитими креативними людьми та знайомство з їхньою творчістю відкрило мені нове розуміння Національної премії імені Тараса Шевченка, дуже співзвучне з тим, яке озвучив голова Шевченківського комітету Юрій Макаров під час цьогорічного оголошення номінантів – все залежить від того, як саме ми трактуємо Шевченка – як дідугана з вусами і бандурою на березі Дніпра в шароварах, чи як новатора, авангардиста та культурного героя.

Нагадаю, що цього року були визначені лауреати у п’яти номінаціях:

“Література” – Маріанна Кіяновська з книгою “Бабин Яр. Голосами” і Тарас Прохасько зі збіркою есеїв “Так, але…”.

“Музичне мистецтво” – гурт “DaxaBraxa” з музичним альбомом “Шлях”.

“Візуальні мистецтва” – Олександр Глядєлов з мистецьким проєктом “Карусель”.

“Публіцистика, журналістика” – публіцистичне видання “Дівчата зрізають коси” Євгенії Подобної.

“Театральне мистецтво” – сучасна українська опера-реквієм “ЙОВ” (“IYOV”) музично-театральної формації “Нова опера” у складі Романа Григоріва та Іллі Разумейка і режисера Владислава Троїцького.

У номінації “Кіномистецтво” цього року лауреата не обрано. І саме цей момент спричинив широке обговорення, адже всі визнають, що українська кіноіндустрія останні роки активно розвивається, а найвищу премію, раптом, дати немає кому! Дехто почав робити закиди членам комітету, мовляв: “А чому ви той фільм не взяли? А хіба ви отой фільм не бачили?”. Бачили, пояснює член Шевченківського комітету, актриса Римма Зюбіна, але члени Комітету не обирають самостійно фільми в кінотеатрах!

Вона розповіла, що певне “хвилювання” виникло ще в січні, через відсторонення деяких робіт між 2 та 3 туром з формулюванням: “роботу подано з порушенням Положення”. Але це було зроблено на вимогу Положення про Премію, яка визначає, що премію не можуть отримувати митці, які протягом трьох останніх років отримали Державне звання. Більше того, нинішній склад комітету спробує змінити цю норму, але поки що закон для всіх один.

“Ми прийняли рішення не надавати цього року нагороду в галузі “Кіномистецтво” і звинувачувати в інтригах особисто мене – смішно. Попри те, що останні 5 років у нас є Кіно, цього року найменше робіт на Премію було номіновано саме від кінематографістів. Знаючи нашу кіноспільноту, знаю ставлення до цієї нагороди.

В короткому списку на третій тур голосуванням були обрані фільми “Будинок “Слово” режисер Тарас Томенко; “Какофонія Донбаса” режисер Ігор Мінаєв. І чути від декого що я “зарубала” ці фільми, робила все, аби вони не отримали лауреатство – абсурд!

Тарас Томенко мій друг, нас пов’язує робота в журі, деякі творчі плани і любов до Бориса Савченка), а у Ігоря Мінаєва я знімалась в кіно, обожнюю його і сама подавала цей фільм на Комітет.

Якщо хтось не знає, то я нагадаю – у мене є своя позиція, свої непохитні принципи, своє розуміння мистецтва і, на щастя, все це співпадає з цінностями моїх колег з Шевченківського Комітету.

Кіноспільноту закликаю подавати свої робити з вересня і не цуратися”, – так прокоментувала Зюбіна ситуацію.

Українські кінокритики мають власну думку щодо відсутності лауреатів у номінації “Кіномистецтво” – від втрати інтересу до премії з боку кінематографічної спільноти до політики нового керівництва Міністерства культури.

Олександр Гусєв, кінокритик, член Українського оскарівського комітету

“Над Шевченківською премією, при всій її інституціональній престижності, тяжіє репутація радянського офіціозу, звичайно, зміненого громіздкою когортою метрів національної культури – всіма визнаних, поважних і нескінченно далеких від сучасності.

Тому нинішній перелік лауреатів викликає симпатію вже тим, що в ньому представлені художники не просто обдаровані, але й такі, що становлять авангард українського мистецва.

Прикрий провал кінематографічної складової пояснюється, напевно, втратою інтересу до премії з боку кінематографічної спільноти, які не висунули по-справжньому сильних кандидатів, вдовольнившись премією кінокритиків “Кіноколо” і “Золотою Дзиґою”.

Ярослав Підгора-Гвяздовський, кінокритик, член Комітету національної премії кінокритиків “Кіноколо”

“На жаль, я не можу пояснити, чому так сталося – “Будинок “Слово” цілком міг отримати Шевченківську премію, зважаючи і на сам фільм, формально унікальний, і на його тематику, що дуже навіть актуальна, особливо в країні, де йде війна проти російської навали, тобто саме проти тих, через кого сталася трагедія Розстріляного Відродження”.

Ймовірну причину взагалі не давати цього року Шевченківську премію в номінації “Кіномистецтво” кінокритик пов’язує з політикою нового керівництва Міністерства культури, яке, на його думку “веде війну проти кіно в Україні, порушуючи законодавство (за його “наказом” був перероблений 11-й конкурс Держкіно, за його “наказом” УКФ перестало фінансувати кіно в 2020 році, а Держкіно розділило бюджет навпіл між кіно і телепроектами). Адже ні УКФ, ні Держкіно не підпорядковуються міністерству культури”.

Також цього року певна консервативність премії, (яку їй досі закидають), була карколомно зруйнована у категорії “Музичне мистецтво”. Бо до шортлиста потрапили актуальні музичні колективи, які виконують ніяку не академічну, але суперпопулярну музику – ДахаБраха та Vivienne Mort.

Обидва гурти потрапили туди з ініціативи Ігоря Панасова, головного редактора Karabas Live та члена Комітету Премії. Проте шевченківка дісталася гурту ДахаБраха.

Сергій Танчинець, співак, лідер гурту “Без Обмежень”

“Давати оцінку переможцям або номінантам Шевченківської премії – це просто було б для мене максимально неетично. Тому я просто поділюся своїми враженнями. “ДахаБраха” я розумію не просто як фольк-гурт, а як щось більше, це – якийсь музичний театр з надзвичайно глибоким змістом. Для мене це досить важка музика, типу, під настрій. Вона настільки глибока і висока, що на неї треба налаштуватися і сприймати її в якомусь такому правильному стані. Я тішуся, що вони здобули Шевченківську премію.

А “Vivienne Mort” – це взагалі моя величезна любов. Я обожнюю музику цього гурту і Дану як особистість і як вокалістку, і хлопців, які разом з нею створюють цю музику”.

Олександр Ягольник, музичний продюсер

“Гурт “Даха Браха” – гідний вибір у суперечці з “Vivienne Mort”. Цілком зрозумілий і виправданий з точки зору данини таланту Влада Троїцького. В Даніели Заюшкіної, гадаю, всі тріумфи ще попереду”.

Так сталося, що Шевченківськими лауреатами у цьому році стали аж два проекти, народжені Владом Троїцьким. У мене є власна історія знайомства з творчістю формації NOVA OPERA і я була на прем’єрі опери-реквієму “IYOV” у Національній опері. Так, я просто шалено рада за них. І щаслива від того, що шановний пан Вергеліс запропонував на номінацію цю прекрасну творчу команду.

Олег Вергеліс, театральний критик

“Цьогорічні лауреати Шевченківської премії – серйозні талановиті митці, які є втіленням саме теперішнього (а не вчорашнього, як іноді буває) часу нашого культурного простору.

Я вдячний долі, що співпрацюю з Шевченківським Комітетом – і в якості члена Комітету, і в якості експерта Комітету (як зараз). Це, без перебільшення, велика честь і велика відповідальність.

За період такої співпраці можу сказати наступне. В галузі театрального мистецтва завжди відзначали твори дійсно гідних і талановитих: Людмила Монастирська, Раду Поклітару, Ростислав Держипільський, Петро Панчук та інші.

Цьогорічний переможець – проект “Йов” (автори Влад Троїцький, Роман Григорів, Ілля Разумейко) був запропонований саме мною (в рамках Положення про Комітет) на розгляд і на розсуд Комітету.

На мій погляд, робота цієї творчої трійці в царині сучасного українського театру є не образним, а реальним проривом у простір сучасного європейського театру. Не випадково “Йов” фігурує і в авторитетних рейтингах найкращих сучасних опер.

Хтось з наших театралів розуміє і сприймає такий напрямок, хтось лише прислухається… Але важливо те, що цьогорічний вибір Комітету – відчуття мистецького пульсу і ритму теперішнього дня.

Знаючи митців, переконаний, що для них найвища державна премія – це імпульс до творення нових проектів.

“Йов” – проєкт синергетичний, синкретичний і багатошаровий. Він ніби переплітає різні гілки одного буттєвого дерева – біблейські, національні, інноваційні, традиційні.

Загалом, Шевченківська премія – не лише корона на голові та державні почесті, а саме спонукання до руху, до нових ідей та їх подальшої реалізації…”.

У номінації “Візуальні мистецтва” – перемогу здобув Олександр Глядєлов з проєктом “Карусель”. Мистецька спільнота вже назвала подвигом те, що журі нагородило саме Глядєлова. Чому саме, пояснив фотохудожник Олександр Ляпін.

Олександр Ляпін, фотограф, керівник фотослужби агентства Укрінформ

“Я не бачу в фотографіях Глядєлова банальної художності, я не бачу в них мистецтва, немає в них публіцистики і журналістики. Вони якось безмежно вище… Одна з фотографій мене шокувала схожістю зображеного на ній небіжчика, зека, який помер від туберкульозу, із зображенням Мертвого Христа пензля Гольбейна Молодшого. Не хочу вдаватися в аналіз, тут явно не обійшлось без вищих сил”.

Ляпін додав, що член Шевченківського комітету, художниця Влада Ралко, зізналася йому в приватній розмові, що також була приголомшена схожістю гольбейнівского Христа з трупами в тюремному морзі.

“У неї навіть очі засяяли якось особливо при цьому… Документальна фотографія і релігійний живопис потужно, нещадно звернулися до однієї глобальної проблеми людства, злилися в ній.

Творчість Глядєлова, це щось надприроднє, як по мені. І, напевно, справді, категорія “візуальне мистецтво” ближче всього до творчості Олександра, оскільки мистецтво, по суті, та ж нескінченність і надприродність. Одним словом, журі премії здійснило подвиг, нагородивши Глядєлова”.

Як я написала на початку матеріалу, українські митці діляться на тих, хто хотів би отримати державну Шевченківську премію, і на тих, хто ставиться до неї з великою іронію. Дуже чітко і містко з цього приводу висловився у коментарі для нас відомий український письменник Андрій Кокотюха.

Андрій Кокотюха, письменник

“Шевченківська премія, з моєї точки зору – завжди подачка. Інакше не можу її оцінювати. Бо хто б не входив до комітету, завжди була тема: треба дати тому й тому, бо давно заслужив. А чим? Який критерій? Оцінка культурного продукту й особистості того, хто його створює, завжди суб’єктивна.

Проте коли оцінка дається приватною особою чи приватним фондом – Бог їм усім суддя. А якщо від імені держави – то інша справа. Я прихильник того, аби Шевченківська премія не мала грошового еквіваленту. Коли вже вона така престижна й статусна, хай обмежується дипломом і п’ятнадцятьма хвилинами слави.

Тим більше, гроші там кумедні як на наш час. Статусу нема, квартиру не купиш. Один бенкет плюс комуналку заплатити плюс одна поїздка в санаторій. Є ще момент. Знаю від людей, яким довіряю більше, ніж собі: минулого року Оксана Забужко дістала Шевченківку за не нову есеїстику – але комітет вирішив їй дати, аби з нею не сваритися. До того пані Забужко мала щодо премії схожу зі мною риторику. Потім відразу поміняла думку. Упередженість, лобізм, хай навіть достойних кандидатів – ось що таке Шевченківська премія в усі часи.

Ну, і зважте: Україна, на жаль, не має моральних та культурних авторитетів, чиє слово б важило. Шевченківка – яскравий приклад тому. Суспільство не знає, хто ці люди, навіть якщо люди достойні. Премія – національна. Отже, голосу нації нема, або його не чують. Лауреати не мають зрозумілої більшості громадян історії успіху. Відповідно, це б’є по статусу, іміджу тощо.

А кіно вже не вперше комітет обходить увагою, наскільки пам’ятаю. Як на мене, українському фільму потрібні фінансування, майданчики для показів, інформаційне поле, екрани, касові збори, фестивальні успіхи, сценаристи, режисери, актори, продюсери. В нас є “Золота Дзиґа” – цінніша, як на мене, за безбарвну Шевченківку”.

Любов Базів. Київ

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!