13-го березня в Національному університеті «Києво-Могилянська Академія» на платформі кафедри літературознавства ім. Володимира Моренця відбувся круглий стіл, присвячений широкій темі «Російська культура і ментальність крізь призму літератури: форми експансії, ідентичність, постімперські дискурси». Акція була організована в контексті днів науки в університеті і мала за мету представити проблематику можливих системних студій про російську цивілізацію і культуру як спеціяльного курсу. Модерував захід літературознавець Ростислав Семків.
Відтак з концептуальними доповідями виступили: Володимир Микитюк (Львівський національний уеіверсите ім. І.Франка) із темою «Антиімперські моральні імперативи «третього» Франка», Ірина Руснак (Київський столичний університет ім. Б.Грінченка) із темою «Російська імперія і культура в художній історіософії Уласа Самчука», Ігор Набитович (Університет Марії Склодовської-Кюрі, Польща) із темою «Відображення московитсько-українського протистояння в українському письменстві ХVІ-XVІІІ століть», Олег Баган (Дрогобицький державний педагогічний університет ім. І.Франка) із темою «Російська література в тлумаченнях євгена маланюка: концепція критики, феномен малоросійства в культурі, проблема імперської неорганічности», Микола Васьків (Київський національний університет ім. Т.Шевченка) із темою «Постколоніальна єдність» як призма погляду на російську культуру», Юрій Ковбасенко (Київський столичний університет ім. Б.Грінченка) із темою «Десакралізація російської літератури як елемент національної безпеки».
Ескізно головні ідеї промовців можна представити так.
Ідейне москвофільство в українському суспільстві й культурі в умовах австрійської Галичини в ХІХ ст. часто набувало патологічних форм агентурности і лжепафосу, його теорії будувалися на котурняних і фальшивих засновках; пропаганда «величі російської культури» мала політичний зміст і характер, і все це є добрим уроком для сучасного українства, як будувалася зовнішня експансія імперії через культуру (В.Микитюк).
У міжвоєнну добу українські літератори, критики, есеїсти, передусім із вісниківського середовища (журнали «Літературно-науковий вістник» і Вістник» за ред. Д.Донцова), виробили вельми глибоку й продуктивну теорію і методологію критики російської літератури; в есеїстиці У.Самчука подано широку й оригінальну програму трактування великодержавницьких, шовіністичних, деструктивних сенсів російської літератури; письменник вже тоді виявив майже усі головні слабкості російської літератури як в суті своїй грубо матеріялістичної, з патологічною психологічною проблематикою, імперсько-асиміляційної за стратегією. (Тези І.Руснак).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Вже в добу Великого князівства Литовського (XVI ст.) українці й білоруси відчули цивілізаційну загрозу з боку Московії, тож битва під Оршею (1514), в якій сили ВКЛ перемогли московитів-агресорів, була осмислена в літературі як доленосна; Юрій Немирич як державний діяч дав у своїх творах проникливе трактування московського світу як відсталого і дикого в плані його сприйняття з позицій европейських цінностей та принципів співжиття; у творі Семена Дівовича «Разговор Великороссии с Малороссией» (1762) представлено цілісний погляд на роль Московії в приниженні прав України, це була перша цілісна критика, хоч і обережна, системи московського наступу. (Тези І.Набитовича).
Попри нинішню війну з Російською імперією, в Україні бажаними є студії московської цивілізації і культури, оскільки вони об’єктивно творять історичний і культурний контекст Східної Европи; їх треба пізнавати, щоб розуміти історичну поведінку цього агресора; мабуть, треба переглянути теоретичні засади нашої критики, яка базується на теорії західних постколоніальних студій, які своїми концептами не завжди відповідають українським реаліям: Україна перед Московією не була колонією із нижчим типом культури, а була частиною цивілізації Середньої Европи із вищим типом культури, який Москва знищила; Є.Маланюк подав від 1920-х рр. цілісну концепцію критики російської літератури (есе «Кінець російської літератури», 1926), яка звучить вельми актуально; його дослідження феномену малоросійства на прикладі Гоголя пояснює нам, як Московія проникла в ментальність українства, як формувалися українські психічні комплекси меншовартости, хитливости, роздвоєности, чому малороси завзято будували Російську імперію і часто були носіями шовінізму. (Тези О.Багана).
Російськомовна література совєтського періоду не завжди була лише імперською і асиміляційною. Від доби Відлиги (1950-і роки) письменники часто завуальовано критикували ідеологеми Совєтського Союзу й іронізували над псевдовеличчю імперії. Талановиті й чесні представники національних літератур, по-суті, перетворили свою творчість на форму збереження національної ідентичности покорених народів. В умовах СРСР відтак з’являлися досконалі, високодуховні, естетично вишукані твори. Тож російська мова як «інструмент пропаганди» під пером Ч.Айтматова, В.Бикова та ін. перетворилася на засіб відважування імперії. (Тези М.Васьківа).
Російську класичну літературу однозначно не можна подавати в українській школі, бо там вона стане формою принаджування до всього російського. В університетах слід вивчати російську літературу на філологічних факультетах, але у форму спецкурсів. Їх має супроводжувати фахова критика імперськости в російській культурі. Особливо потрібними є спецкурси з російської літератури, культури та історії для фахівців, які потенційно будуть виходити на контакти з російським світом: вони мають бути ідейно озброєні для сприйняття всього російського через розуміння ментальности, специфіки і деструктивности російських культурних інтенцій. (Тези Ю.Ковбасенка).
Підсумкові тези. Російська література і культура не можуть бути поза увагою української науки, бо вони надто сильно вплинули і впливають на свідомість не тільки постсовєтського, а й усього европейського простору. Свідченням цього є широка присутність в европейських академічних колах і виданнях фахівців із проросійськими симпатіями. Після нинішньої війни неодмінно в Україні з’явиться проросійське культурне і політичне середовище. Тому треба бути готовими до його ідеологічних викликів.
Нагальною є потреба нових фахівців-русистів, але не сліпих одораторів всього російського, як це планувала совєтська школа, а принципових критиків, глибоких трактувальників, проникливих викривачів імперських та шовіністичних сенсів російської культури. Тотальні заборони всього російського не врятують в епоху інтернету, прості заборони з часом можуть викликати зворотній ефект – захоплення всім російським. (Щось подібне було в СРСР, коли паплюження всього американського викликало американоманію: слово «чувак» означало «человек, уважающий высокую американскую культуру»). Потрібними є широкі академічні курси про російську літературу, історію і культуру в чільних університетах України, які б трактували їх з усіма складнощами та формами деструкції в імперському дусі, щоб показати на інтелектуальному рівні перед новим поколінням всі загрози російського цивілізаційного впливу. Потрібними є спеціяльні центри з вичення Росії, які б готували свої напрацювання для українських дипломатів, політиків-міжнародників, економістів, культурологів тощо, щоб ті вміли працювати з Росією і російським суспільством. Потрібним є нові видання російської класики (літературної, історичної, філософської, культурологічної, політологічної), прокоментовані українськими спеціялістами-гуманітаріями, які б послужили основою для якісно нової русистики в Україні, нового глобального переосмислення російської цивілізації як найбільш загрозливого феномену для сучасного світу.
Зреферував Олег Баган, автор ідеї круглого столу