Страшний й несподіваний день 24-го лютого, як і багатьох українців, застав мене зненацька, й зовсім не добре. Адже напередодні поховав ще й маму… Тижнів зо два взагалі нічого не хотілося робити, щось писати, кудись збиратися… Проте одного дня кількахвилинна телефонна розмова з другом і побратимом по перу з Житомира Василем Головецьким «пробудила» мене. А потім прийшов електронний лист дитячої письменниці з Дніпра Еліни Заржицької, з пропозицією записувати на відео казки, щоб їх слухали й дивилися на «мобілках» діти, що переховуються від обстрілів рашистських зайд у підвалах.
І я заходився писати, а ще – розсилати свої книги українським дітям, які змушені були тимчасово переїхати до Німеччини, Іспанії, Польщі… Тож невдовзі звідти зі мною зв’язалася пані Ярина Посуняк, яка, працюючи в Люблінському громадському комітеті допомоги Україні, організувала мультикультурну бібліотеку для біженців. Спільно з неприбутковою організацією «Homo Faber», що солідарна з нашою країною, та релігійною місією «Caritas Polska» вони запросили мене до Любліна читати казки дітям, які там проживають і навчаються.
Отож, не вагаючись, набравши майже сотню книжок до валізи, подався до вже знайомого міста. Адже на початку 2000-х років, як журналіст, був у Любліні на стажуванні «Східно-європейського демократичного центру». Транспортні витрати й перебування залюбки взяв на себе Благодійний фонд «Елеон» (Ігор Москалик), волонтери котрого зробили немало благодійних справ не тільки для Коростенщини.
Зустрів мене привітно у Любліні вночі волонтер Міхал Пастушак. І допоки ми їхали до готелю «Гусар», він встигнув повідати, що це місто досить важливий і найбільш квітучий центр країни, де проживає багато українців, що змушені були покинути рідні краї через російських окупантів.
А на ранок я зустрівся з милою дівчиною, пані Яриною, яка вже вісім років живе у Любліні. Приїхавши з Винника, що на Львівщині, на навчання, вона опанувала тут фах архітектора. Зараз здобуває освіту за другою магістерською програмою. Одружилася. Чоловік Каспер працює лікарем. З початком війни Ярина взялася активно допомагати людям, які шукали прихисток для себе та діточок.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Зазначивши у свою чергу, що це місто ще й неабиякого натхнення, натякаючи, очевидно, на мій творчий фах, вона повела мене до своєї улюбленої бібліотеки, що переростає вже у великий мультикультурний проект. І я, подарувавши чимало своїх книжок, ніби пірнув у фантастичне різнокольорове книжкове море, що огорнуло мене сторінками хвиль на різних мовах…
Натомість відбулося два перші spotkanie (зустрічі) з дітьми, які проживали в готелях «ВВ» та «Campanile». Повірте, у мене й справді не було подібних. Я й плакав, і сміявся з ними, писав багато побажань на книгах. А головне – книжки виривалися прямісінько з рук й притискалися до грудей…
Подібне відбувалося й у будинку для біженців. Тут вразило те, що мої казки залюбки слухали й дорослі. Я довго не міг розпочати їх читати, бо дівчатка й хлопчики підходили й обнімали мене, як рідного. Дякували, що я привіз до них часточку Батьківщини, і розказували, зі сльозами на очах, що вони дуже прагнуть перемоги, щоб якнайшвидше повернутися додому.
А в Громадській залі Української Скаутської Організації Пласт ми сиділи з дітьми прямісінько на підлозі, дивилися мультик про їжачка, який врятував ялинку (його виготовили учні Коростенського Центру позашкільної освіти – Тетяна Кереселідзе), я читав їм казки, вони розповідали мені про свої враження і мрії…
Моєю ж мрією, на той час, було знову пройтися ошатними вуличками Любліна, згадати молодість. Це мальовниче вересневе місто, своєрідна візитівка і столиця східної Польщі, зачаровує унікальним кліматом, пишною архітектурою, багатьма пам’ятниками.
І пані Ярина, разом з волонтером і нашим водієм Рафалом, влаштувала мені такий подарунок. Наступного дня ми пройшлися Литовською площею (в самому центрі міста), що є частиною вулиці Краківське передмістя. За однією з не підтверджених версій, вона отримала свою назву ще у 1569 році. На краях трикутного майдану розміщені палаци Потоцьких, Санґушків та Чарторийських. Південну сторону займають будівлі орденів капуцинів та боніфратів. Є тут чимало пам’ятників та різних фонтанів (в один з них я кинув монетку).
Потім відвідали Архікатедральний собор, споруджений у ренесансно–бароковому стилі для єзуїтського ордену, костел Бернардинців. І Люблінський замок – оборонний та палацовий архітектурний комплекс, споруджений у ХІІ столітті, що від 1957 року став резиденцією музею історії Любліна. «Спілкувався» з бронзовими символами міста – козликами Казиком та Онуфрієм. Разом смакували смачнючими тістечками й запашною люблінською кавою. І навіть скуштували гірке пиво «putin ch**».
Опісля запису на радіо TOK FM ми відвідали студентський клуб і резиденцію «Homo Faber», де нас люб’язно прийняла керівниці Анна Домбровська (на знімку). Побесідували з пані Адою, мамою Рафала, яка попросила автограф на книзі «Пригода на Червоній гірці» і пообіцяла обов’язково вивчити українську мову. І я знову продовжив зустрічі з українськими дітьми в Будинку студентів та «Хатці Жака». Тут на мене очікував несподіваний сюрприз – надзвичайно тепла зустріч з маленькими коростенцями – сестричкою Оленкою та її братиком Іванком.
В останній день моєї благодійної місії відбулася дуже тепла й змістовна зустріч у популярній кав’ярні «Nie wylej», де я українським та польським друзям розповідав, як пишуться казки, де береться натхнення, і як розмовляти з дітьми на дорослі теми… Було чимало вдячних оплесків. А харківчанка й колежанка Тетяна зазначила, що: «ці зустрічі, як ковток повітря з Батьківщини. Дуже вдячна тим, хто ці зустрічі організував! Після таких заходів виростають крила! Захотілося переглянути старі свої книжки, казки, перекласти їх, проілюструвати. Може, навіть оформити нову книжку. І все це, дякуючи вам!»
…Повідав я і про Всеукраїнське літературно-мистецьке свято «Просто на Покрову», газету «Вечірній Коростень», журнал «Аллочка-дошколярочка», свої плани на майбутнє. А ще – сфотографувався з Арчі, і здивував усіх присутніх реаліями про своїх численних вусолапохвостих вихованців, і знову… поспілкувався із земляками з Житомира, що вже давно живуть у Любліні.
…Ось таке суперове «спотканнє» вийшло завдяки небайдужим і чудовим людям, для яких немає кордонів, які використовують, будь-які можливості для того, щоб життя інших було теж чудовим і гармонійним, щоб вони не сумували за Батьківщиною, щоб своїми благодійними й добрими справами пришвидшити перемогу над ворогом.
Насамкінець хочу згадати ще й видавництва «Богдан – Навчальна книга», «Видавничий дім «Бук-Друк», «Український пріоритет», ПП «Рута», «Вечірній Коростень», завдяки яким вийшли мої книги, що стали в Любліні для українців справжнім ковтком своєрідного цілющого повітря з рідного краю, і так радували й тамтешніх пошановувачів байок.
До зустрічі, Люблін! Разом до перемоги!
Віктор ВАСИЛЬЧУК