Слово карантин походить від італійського quarantena, що означало перебування в ізоляції від світу білого впродовж 40 днів. Ще в чотирнадцятому столітті венеціанський дож Андреа Костаріні видав указ про примусове поселення прибульців до Венеції в окремих будинках на окраїні міста з постійним спостереженням за ними. 40 днів – не більше й не менше. І тут відразу аналогія – саме на 40-й день душа померлого возноситься до Бога, а до цього вона блукає по землі, не знаючи, куди їй приткнутися і прихилитися.
Отож і нинішній карантин – замість таких рідних і звичних вулиць, доріг, відомих і невідомих міст – блукаємо десь поміж землею і небом, вхопившись за рятівну мотузочку інтернету. Домовляємося про зустрічі, які невідомо коли й будуть, про якісь конференції, вечори поезії, і при цьому ніхто не знає й не відає, коли нарешті зрушать поїзди з припнутого до Києва перону.
Але окрім рятівної електронної пошти, крім демократичного фейсбуку і метких есемесок, у мене з’явилося ще одне віконце – ні, ціле вікно, широченне, відкрите у неосяжний світ, і це вікно – підписані мені книги моїх побратимів. Я нарешті як слід помандрував своєю бібліотекою, і з таким трепетом погортав підписані мені книжки.
Ось автограф Ригора Барадуліна на його книжці “Вечале”, яку він підписав мені в Мінську ще в 82-ому році: “Дарагому Віктару Тэрэну на добри успамін пра вясновия дарогі на зямлі Тараса з паучуццямі шчырай падзякі, братэрства! Хай жыве!” Ось добрі слова, написані швидкою рукою Володимира Дрозда – “Терену – тернового пера!” (та ні, просто Володі Дрозда, ми жили в одному будинку і він був просто Володею). Ось Галини Пагутяк, знов-таки, просто Галинки, ось, ось… І я сідаю і ностальгічно розчулений перекладаю з білоруської та словацької (згадую словацьку, яку студіював у Братиславському університеті), пишу щось на зразок спогадів про своїх друзів-письменників – це аж ніяк не мемуари, чесні й світлі мемуари уже написав і ще допише Михайло Слабошпицький, а це просто жмуток теплих згадок…
Отож, цей вимушений карантин став для мене часом повернення боргів рідним для мене людям. Десь так, без зайвої патетики.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал