Письменник на карантині. Світлана Короненко: «Де ж та Маруся Чурай, ближня чи дальня по крові?..»

1264

… Перший страх і глибока паніка від звістки про коронавірус  і його моторошні наслідки начебто вже минули, бо як кажуть українці: живий думає про живе. Вже з’явилася віра, що й цю новітню легеневу чуму перейдемо, як перейшли свого часу чорнобильську «чуму», хоча наслідки її відчуваємо й досі – цієї весни до коронавірусу додалися пожежі, дим від яких густо вкрив столицю…

Нині я завершила  роботу над новою поетичною книжкою «Замовляння на білоруську мову».  Книжка  – вже у друкарні. Сподіваюся, за пару тижнів  тримати її в руках.  Мала бути дискусія-презентація  цієї книги на Книжковому Арсеналі у гарному гурті колег. Мала бути білоруська поетеса з Полтави Інна Снарська (Дідик), яка нині пише вірші українською, мали бути білоруські перекладачі В’ячеслав Рагойша і Тетяна Кобржицька.  До речі, В’ячеслав Рагойша, переклавши мій вірш «Замовляння на білоруську мову», написав у передмові, що цей вірш – це «замовляння від асиміляції» і що цей вірш звернений насамперед до молодих матерів, бо саме від них залежить, якою мовою говоритиме дитина, а отже, завтрашній молодий громадянин держави і якою буде національна якість цієї держави…

Кажуть, час нині не для поезії. Кажуть: хто в час таких катаклізмів і такої непевності читає вірші? Але поезія попри непоетичний час уперто проривається на сторінки газет і журналів і вибухає тисячами невідомих імен в інтернеті й фейсбуці. Поетичні групи у тому ж таки фейсбуці об’єднують тисячі й десятки тисяч віршувальників і шанувальників поезії, і часом дивуєшся, що доволі слабкі вірші збирають десятки й сотні лайків і поширень, а розкішна класична поезія, яку хтось час від часу друкує, лишається поза увагою. Це вже зі сфери новітніх феноменів і, мабуть, хтось колись з літературознавців дослідить це незбагненне явище… Але подеколи, блукаючи тими поетичними нетрями, знаходиш чудові рядки, строфи, а часом і знайомишся віртуально з цікавими поетами. А ще маєш змогу зазирнути на фейсбучні сторінки колег, аби почитати щось з нового і ще неоприлюдненого в їхніх книжках.

Час на карантині – це ще й можливість прочитати те, на що не вистачало часу. Нині на моєму столі  – більше поетичних книжок. Нова збірка дивовижного майстра і досі належно непоцінованого поета Валерія Гужви «Талісман» вражає філігранністю і молодою пронизливістю рядків. Їх хочеться перечитувати й перечитувати: «Не йди. Побудь ще при мені./Устигнеш скуштувати волі./Світанку промені скісні/Ламаються на видноколі.//Утисячне я обійму/твою прощальну вже голизну/Усі «навіщо» і «чому»/звучать наївно і запізно.//Звикатиму пірнати в ніч/

Неісходиму і самотню,/й постеляться щербаті дні,/неначе сходи в преісподню…» Або вірш, який можна тлумачити на різні лади і це, мабуть, колись зроблять критики, а я просто зацитую цю поетову печаль і прозріння, і мудре прозріння: «Можливо, й так:/настав останній вірш./Ніхто не знає,/як бува востаннє -/приниження, безвихідь/чи повстання?/Одначе настає ізнов світання,/і вірш – не вірш,/а так, сухий комиш,/і ти бредеш по нім,/він жалить рам’я,/і тих словес,/які загоять рани,\уже катма, /і байдуже словам,/що ти щасливий/ з їхнього зникання…»   За словами Михайла Слабошпицького, «стилістичною нескаламученістю, благородною стриманістю та економністю вислову» поезія сьогоднішнього Валерія Гужви нагадує пізню лірику Л.Первомайського, але тільки нагадує, бо Валерій Гужва має власний, не схожий ні на чий поетичний голос.

Ще одне моє відкриття – поезія Надії Гаврилюк, молодої поетеси і науковиці. Перед карантином ми з нею обмінялися книжками і тепер маємо цікаве спілкування. В її поетичних книгах («Дольки днів», «Рентген у позачассі») вразили вірші, які можна було б назвати релігійними чи християнськими, але це поезія «мирська» від «мирської» авторки. Вразило й те, що поезія Надії Гаврилюк римована, вона пише навіть сонети. Чи багато ви бачили нині серед молодих поетів тих, що пишуть сонети? Як професійна  віршознавка пані Надія на власному досвіді випробовує різні віршові «жанри» і рими, а ще може відразу проконсультувати щодо всіх віршознавчих нюансів і тонкощів. Хто читав бодай віршознавчі книжки Ігоря Качуровського чи В’ячеслава Рагойші, мене зрозуміє. Бо чи розрізнить хтось із вас пентасилабік від гептасилабіка? І чи наведе хтось приклад в українській поезії гіпердактилічної рими (а хто з притомних поетів ризикне сьогодні написати вірш гіпердактилічною римою? Це з розряду майже нереального!)? А Надія Гаврилюк у  віршознавстві – як риба у воді…

А ще лежать на полиці книжки Любові Голоти, Павла Мовчана,  Бориса Гуменюка, Олени О’Лір, Валентини Давиденко, Теодозії Зарівної, Світлани Йовенко, до яких періодично повертаюся… І ледве встигаю тримати в полі зору реактивного Дмитра Павличка – у нього одна за одною виходять різножанрові книги. А ще вражена книгою підсумків та пророцтв Юрія Щербака «Україна в епоху війномиру»…

І вже завершуючи, знову повертаюся до мого «Замовляння на білоруську мову». Хто стежить за моєю сторінкою у фейсбуці і за сторінкою видавництва «Ярославів Вал», вже міг прочитати декотрі вірші, які увійшли до неї. Пропоную вашій увазі один із тих, що увійшли до цієї книги.

 

***

Наче запізня весна жінки цієї норов.

Щось видивляється в снах і есемески ігнорить.

 

Холод травою пропах. Тихо на слові ворожить.

Вічного неба дах. Полиск вогню небожий.

 

Пряний і темний полин. Світять вогні опівнічні.

Низка гарячих перлин. Слово сумне і цинічне.

 

Пізній, як видих, альков. Білі розітнуті пальці.

Звук вже не шлюбних оков. Очі блаженних зухвальців.

 

Літо летить під укіс, падає лист багряний.

Плетиво чорних кіс – вогке і неслухняне.

 

Грубої куртки пух, теплі зимові стельки,

Виношений фартух, суконь дешевих бретельки.

 

Цей ненадійний дах – небо і вільний вітер.

Йдеш по забутих слідах, кутих з вогненних літер.

 

Глянеш, як відьма стара, сумно і гонорово:

Де ж та Маруся Чурай, ближня чи дальня по крові?

 

Де ж той натхненний птах й першої пісні проба?

В котрих пекельних світах ще визріва ця хвороба?

 

Лишмо оте у дужках, що вже померло в крилах –

Тисне тобі ця  важка і ворожбитська сила.

 

Втомлена й тиха хода. Погляд прозорий і гордий.

Наче актриса худа дивиться із бігборда.

 

Що ж ти тримаєш в руці? Кажеш, стило кармічне?

Кажеш, що  вірші ці надто піротехнічні?

 

Кажеш, великий вогонь й мало мистецького карбу,

Наче летиш удогонь, не добираючи фарби.

 

Кажеш, що й це мине, наче альков гріховний,

Наче питво хмільне, наче рядок любовний.

 

… Вранці ж, коли вже й не ждеш, вибухне рвійно слово,

Наче святковий кортеж чи есемеска раптова.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!