«Письменник на карантині. Що читає і що пише?». Ігор Павлюк: «Давно мріяв загнати себе в келію подалі від спокус цього світу»

594

Христос Воскрес!

Брати і сестри во Христі,

побратими по перу і чорнилу, компу та різних гаджетах!

Як живу я у час карантину? − запитує мене рідна УЛГ, в Редколегії якої маю честь бути з моменту її заснування.

Щиро дякуючи за увагу, скажу…

Як молився і працював, так молюся і працюю.

Проте глибше, зосередженіше.

Адже давно мріяв загнати себе в келію подалі від спокус цього світу.

Але мені, грішному, слабкому, не вдавалося жити, як Нестор Літописець: то друзі видзвонюють на каву, то пташки і квіти манять у ліс, то кличе дорога у даль… Одне слово, суєта суєт і ловитва вітру для мене, слабкого неофіта в духовних, екзистенційних координатах…

 

Тому я парадоксально вдячний вірусу СOVID-19, бо, як і всі вороги людини, християнина, він парадоксально приніс мені… добро: допоміг жити так, як я хотів: келійно-зосереджено, на дорозі до себе.

Я завершив давно розпочаті рукописи і розпочав інші.

Дякуючи Інтернету, спілкуюся із цілим світом, коли хочу і як хочу, адже листів і дзвінків від таких же келійників, моїх душевно-духовних побратимів та просто читачів, значно побільшало.

Тому іноді змушений вимикати засоби зв’язку і працювати, творити, серцем думати про людство, але не просто переживати, тривожитись (це марна немудра трата енергії), а молитися у моєму робочому кабінеті, де багато ікон, свічок, горить лампадка, за ближніх, дальніх, своїх ворогів…

Зі свіжонаписаного можу показати хоча би оцей вірш, у якому намагався передати загалом моє ставлення до часу-світу, в якому мені довелося бути:

 

* * *

 

Маю досвід душі:

Все во благо на Божій дорозі.

Світ пішов не по ній.

Світ пішов не туди.

Заблудив…

Тому в січні ми маєм

Травневі задимлені грози,

А у квітні –

Земля без святої води.

 

Смертоносні корони…

Прикмети диявольські всюди.

А великі й печальні події

Дрібніють, смішать…

І уже оскотинились

Деякі люди…

І тому відступилася

Благодать.

 

Гул майданний замерз

Перед совісті зойком тихеньким.

Скрізь Чорнобиль…

Війна.

Рак

Розгублених,

Втомлених душ.

Голос голоду чути.

І відчай обценьками…

І скловатяно

В нашім веснянім саду.

 

Благодатний вогонь

Погасити святою водою

Ще алхіміки духу

Наразі не можуть у нас,

Тих, для кого Всевишній –

Дідок з бородою,

І рогатий цапок –

Сатана.

 

Божі ліки гіркі.

І для когось ці ліки –

Як трунок.

Пахне страхом озон.

Пісня родиться з вірша про даль.

Небесами хмаринки летять,

Наче труни.

Кров горілка не змиє,

Та змиє свячена вода.

 

Змиє Божа сльоза,

І дитини сльозина,

І мами…

На могилках дітей,

Що горять,

Як весільні торти.

 

Маю досвід душі,

Що сміється до Всесвіту шрамами.

Світ земний заблудив…

 

Буду сам я до Неба йти.

 

                                            20 квіт. 20.

 

Будьмо і тримаймося!

Щиро наш Ігор Павлюк.

 

 

 

 

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!