Христос Воскрес!
Брати і сестри во Христі,
побратими по перу і чорнилу, компу та різних гаджетах!
Як живу я у час карантину? − запитує мене рідна УЛГ, в Редколегії якої маю честь бути з моменту її заснування.
Щиро дякуючи за увагу, скажу…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Як молився і працював, так молюся і працюю.
Проте глибше, зосередженіше.
Адже давно мріяв загнати себе в келію подалі від спокус цього світу.
Але мені, грішному, слабкому, не вдавалося жити, як Нестор Літописець: то друзі видзвонюють на каву, то пташки і квіти манять у ліс, то кличе дорога у даль… Одне слово, суєта суєт і ловитва вітру для мене, слабкого неофіта в духовних, екзистенційних координатах…
Тому я парадоксально вдячний вірусу СOVID-19, бо, як і всі вороги людини, християнина, він парадоксально приніс мені… добро: допоміг жити так, як я хотів: келійно-зосереджено, на дорозі до себе.
Я завершив давно розпочаті рукописи і розпочав інші.
Дякуючи Інтернету, спілкуюся із цілим світом, коли хочу і як хочу, адже листів і дзвінків від таких же келійників, моїх душевно-духовних побратимів та просто читачів, значно побільшало.
Тому іноді змушений вимикати засоби зв’язку і працювати, творити, серцем думати про людство, але не просто переживати, тривожитись (це марна немудра трата енергії), а молитися у моєму робочому кабінеті, де багато ікон, свічок, горить лампадка, за ближніх, дальніх, своїх ворогів…
Зі свіжонаписаного можу показати хоча би оцей вірш, у якому намагався передати загалом моє ставлення до часу-світу, в якому мені довелося бути:
* * *
Маю досвід душі:
Все во благо на Божій дорозі.
Світ пішов не по ній.
Світ пішов не туди.
Заблудив…
Тому в січні ми маєм
Травневі задимлені грози,
А у квітні –
Земля без святої води.
Смертоносні корони…
Прикмети диявольські всюди.
А великі й печальні події
Дрібніють, смішать…
І уже оскотинились
Деякі люди…
І тому відступилася
Благодать.
Гул майданний замерз
Перед совісті зойком тихеньким.
Скрізь Чорнобиль…
Війна.
Рак
Розгублених,
Втомлених душ.
Голос голоду чути.
І відчай обценьками…
І скловатяно
В нашім веснянім саду.
Благодатний вогонь
Погасити святою водою
Ще алхіміки духу
Наразі не можуть у нас, −
Тих, для кого Всевишній –
Дідок з бородою,
І рогатий цапок –
Сатана.
Божі ліки гіркі.
І для когось ці ліки –
Як трунок.
Пахне страхом озон.
Пісня родиться з вірша про даль.
Небесами хмаринки летять,
Наче труни.
Кров горілка не змиє,
Та змиє свячена вода.
Змиє Божа сльоза,
І дитини сльозина,
І мами…
На могилках дітей,
Що горять,
Як весільні торти.
Маю досвід душі,
Що сміється до Всесвіту шрамами.
Світ земний заблудив…
Буду сам я до Неба йти.
20 квіт. 20.
Будьмо і тримаймося!
Щиро наш Ігор Павлюк.