«Село! І серце відпочине»,– так писав Тарас Шевченко, але не про сучасне село. За нинішніх карантинних умов, перебуваючи в селі, звичайно, не до відпочинку та ще і в пору весняну. І сад, і город вимагають щоденної праці. Пощастило посадити з онуками пару десятків дерев у старому садку. Уявляю їхню радість у недалекому майбутньому, коли яблуні, груші, вишні, персики, абрикоси і черешні даруватимуть їм свої плоди. Але й старі дерева, особливо черешні, цвітуть як ніколи пишно, незважаючи на непогоду. І сад, і город чекають дощу й тепла.
Смутна подія вразила мене – 23 квітня у Прохорівці навпроти Канева помер третій син Володимира Сосюри Володимир на вісімдесят дев’ятому році життя. Його внесок у збирання й збереження спадщини батька поета Володимира Сосюри неоціненний. На жаль, я не зміг виконати бажання покійного – допомогти опублікувати його спогади «Доля моя чорно-біла…», рукопис яких він вручив мені понад десять років тому. Спогади «мандрували» із видавництва у видавництво, і навіть Іван Драч, прочитавши їх, не зміг допомогти видати книжку.
Ще взимку цього року я мав подати до одного з видавництв рукопис монографії про В. Сосюру, творчість якого не просто вивчаю, а розшукую рукописи, прижиттєві публікації, документи ще з 1973 року, коли родина поета – син Володимир Володимирович і дружина Марія Гаврилівна передали через мої руки архів поета на державне зберігання до Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України. Але чим більше вивчаю спадщину В. Сосюри, тим більше загадок з’являється в його біографії.
Зібрано майже всю його літературну спадщину, крім першої збірки поезій «Пісні крови» козака 3-го Гайдамацького полку Володимира Сюсюри (саме під таким прізвищем, за свідченням самого автора, було видано її в Проскурові в 1919 році коштом отамана Омеляна Волоха).
Пошуки через карантинні обставини поки що призупинено. Сподіваюся, тимчасово…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал