Письменник на карантині. Микола Гриценко: періодично сам собі запроваджую «карантини», втікаючи від суєтного світу

     Оскільки, на моє переконання, «літературо/творення» саме по собі є хронічною хворобою то й карантин для письменника – звичне діло. При відчутті творчої «вагітності» чи формуванні нової книги я періодично сам собі запроваджую «карантини», втікаючи від суєтного світу. «Карантинних»  місць у мене три: Трускавець, рідна Сумщина, село Халеп’я Обухівського району (Київщина), де  при високих Дніпрових пагорбах маю хатку і сад-грядку (через рівчак від садиби Володимира Дрозда та Ірини Жиленко, де тепер мешкають їхні діти). До слова, серед сучасних моїх сусідів – відома сценаристка Наталка Ворожбит, яка нещодавно порадувала нас новим серіалом «Спіймати Кайдаша», де чимало епізодів відзнято в Халеп’ї.  Тут колись знімалося чимало історичних та поетичних фільмів, включно із «Вавілоном ХХ»… Домовився із Наталкою про «сусідське» інтерв’ю, адже серіал, демонстрований на каналі СТБ, дійсно-таки викликав жваве обговорення та цікавість.

Ото ж ви зрозуміли, що  нинішнього «всепланетного карантину» я забився в рідне Халеп’я, якому тепер віддячую належною увагою. За всі роки! Зазвичай сюди я виривався лишень на вихідні. А що ти встигнеш за нещасних два дні?!  Тепер, метр за метром, дбайливо «прошерстив» усю свою мальовничу ділянку: вигріб, обкопав, обрізав, прив’язав, побілив, посадив, залатав, полив, окропив… Словом, сільська дитина, розбудила в собі приспані хазяйські гени. Крепатура по всьому невиробленому  тілу з голови – до п’ят, втома і… неймовірна насолода від результатів зробленого. Це також вважаю різновидом творчості!

Коли підігнав сезонні сільські роботи,  очистивши зір, провітривши голову, дивись, як перші весняні бджоли,  почали залітати в голову свіжі думки, образи, ідеї…  Отже тепер перейшов до творчо-організаційної праці. Оптимально-зручним методом спілкування зі світом є інтернет, до якого я свого часу завбачливо підключився. Спосіб самовираження в мережі, яким я користуюся досить активно – Фейсбук. Там виставляю свої пости, а віднедавна – відеоролики із власно прочитаними віршами.  Спробував спочатку один, другий… Бачу, людям подобається, перегляди зашкалюють за «тисячі».  До речі, з багатьох наболілих питань мені легше й простіше відповісти… власною поезією, відшукавши того чи іншого вірша  в «картотеці пам’яті», а я їх пам’ятаю до сотні, це точно.  Ото ж принагідно запрошую на мою сторінку в Фейсбук, а  хто досі своєї  не має, раджу завести…

З поточно-творчого: роблю останні штрихи до рукопису нової поетичної книги, яку я вже мав віддати до видавництва, але через карантин  відтермінував. Тепер є можливість іще раз її «відшліфувати».  Написав статтю в  до 100-ліття Дмитра Білоуса.  Шкода, що, вже узгоджену  програму святкування, змушені перенести до кращих часів.  Координую процес  (разом з Анною Багряною) перекладу на болгарську книги «Сестра моя Софія», яка свого часу побачила світ у серії «Бібліотеки газети «День», тепер готуємо нове видання, болгарською.

Паралельно вигулькують спілчанські справи, які можна зорганізувати на відстані: конкурси, журі тощо…

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Сподіваюся ближчими  днями відновити переговори щодо  видання  публіцистичної книги «Кордон-2014: вторгнення» про захоплення російськими окупантами перших українських прикордонних загонів в Донецькій та Луганській областях. Я писав цю річ майже два роки на основі свідчень учасників подій (від рядового – до генерала), сам їздив у ті краї, побував у Станиці Луганській, де відбувся перший бій в новітній російсько-українській війні.  Вийшла правдива документальна повість зі звинуваченнями без строку давності. Фактаж, поданий у книзі, сподіваюся, використають наші правозахисники в Гаазькому трибуналі проти країни-агресора.