«Письменник на карантині». Михайло Слабошпицький: перечитати важливе та оглянутися в пам’ять

Карантин загрожує стати затяжними творчими канікулами, якщо віддатися на волю інерції, котра підступно засмоктує тебе у вимушеній ізоляції. Добре, що є книги з їхньою гіпнотично-притягальною силою.  Окрім лектури геополітичного характеру (українська ситуація вимушує шукати там відповіді про її причини), прочитав шостий том спогадів Дмитра Павличка. Гадаю, він буде корисним не тільки для істориків літератури чи шанувальників автора. Там багато того фактажу, котрий важливий  і для істориків нашої державності, і для дослідників психології творчості, і для тих, для кого передовсім цікава документалістика та мемуаристика. Важливою бачиться і книжка Тараса Салиги «Вогонь, що не згаса…» Це літпортрети поетів Празької школи, а також наших сучасників (Микола Вінграновський. Іван Дзюба, Василь Стус, Валерій Шевчук, Ігор Калинець, Петро Скунць, Микола Петренко…) Салига цікавий мені передовсім тим, що він дуже жадібний на фактографічний матеріал. Його розвідки часто мають у собі конкретні уточнення в біографіях письменників, подробиці з історії появи тих чи тих творів й несподівані критичні рецепції. Характерно, що він ніколи не йде від концепції до матеріалу, відповідним чином інтерпретуючи його, щоб саме в такий спосіб «підперти» концепцію. Його концептуальні узагальнення виростають на основі глибокого вивчення матеріалу і значною мірою продиктовані саме характером того матеріалу.  «Вогонь, що не згаса…» видається мені однією з етапних книжок Тараса Салиги. В ній підсумовано найхарактерніші ідеї, літературні персоналії та творчі шукання української літератури за кілька десятиліть.  Саме те, про що писав систематизатор та аналітик Тарас Салига останніми роками.

Працюючи щоденно, дописую четверту мемуарну книжку «З присмеркового дзеркала». Нею завершу цю тетралогію. «Протирання дзеркала», «Тіні в дзеркалі» і «З пам’яті дзеркала», гадалося, вичерпали матеріал, котрий я поклав собі за мету оприлюднити. Але побажання моїх читачів, їхні прохання розповісти ще про низку тих, кого я знав, а також мої щоденники й записники підказали мені сюжети з пам’яті та імена тих людей, про яких я повинен розповісти. Саме під час карантину написано спогади про Ірину Жиленко, Миколу Амосова, композитора Бориса Буєвського та подробиці короткочасного творчого альянсу його з Василем Діденком, що подарувало нам шлягер 60-х і 70-х років «На долину туман упав».

Я довго приязнився з Оленою Черненко, вдовою Григорія Тютюнника, яку ніжно називав своєю посестрою Григір Тютюнник. 20 років тому я видав її книжку спогадів про обох Тютюнників. І раптом мені здалося, що я маю розповісти про життя цієї жінки поміж двох Тютюнників. Це не тільки схарактеризує її, а й внесе цікаві подробиці до життєвих історій братів Тютюнників.

Нині я взявся за спогад про Омеляна Пріцака, з яким мене свого часу познайомив Петро Яцик. Пріцак мав на нього великий вплив, виховуючи в  успішному бізнесменові благородного мецената. Коли Омелян Пріцак оприлюднив ідею створення Українського інституту при Гарвардському університеті й оголосив збирання коштів для нього, Петро Яцик не тільки пожертвував мільйонні суми від себе, а й виступав у ролі агітатора за втілення цієї ідеї. Це був унікальний альянс двох  полярно  різних людей: візіонер та інтелектуал Омелян Пріцак і прагматичний мультимільйонер Петро Яцик, в якому послідовний реалізм бачення всього не заглушив благородних романтичних імперативів. Коли оглядаєш галерею видатних людей, які зберегла твоя пам’ять, не можеш не почуватися щасливим: тобі справді випала дорогоцінна можливість їх знати, бо це дуже важливі імена в книзі життя.