«Небо накондубасилося» – зрозумілий, хоч і не щоденний вираз у рідному селі письменника Віктора Полянецького Капітанка Кіровоградської області, яке близько до Черкащини. Чули та іноді й зараз можуть сказати «накондубасилося» і про хмари, і про сердиту людину на Слобожанщині, яку заселяли у 17 столітті «черкаси», тобто українці з-за Дніпра.
Південний Буг (Бог) напував ті землі, возносився дощовими хмарами. Небеса 15 жовтня 2026 року щедро кропили гостей Віктора Анатолійовича дорогою на Холодну гору. Там, у бібліотеці імені Квітки-Основ’яненка, і відбувся творчий вечір ювіляра.
Наш земляк (бо вихідець із Побужжя давно живе й працює у Харкові) – прихильник коротких прозових жанрів. Книжка Віктора Полянецького «Виливали криницю» об’єднала оповідання за останнє десятиліття. Ділився роздумами на своєму творчому вечорі: «Людські душі, як криниці, їх теж треба тримати в чистоті. Ще прикмета є – коли довго немає дощу, то треба вилити криницю, і він піде».
Над Харковом і справді вилили бездонну криницю. Дощ не вщухав. Але у бібліотечній залі панувало збудження, ніби перед давно плановано прем’єрою, і це зізгрівало.
Поети і прозаїки, видавці і науковці, журналісти і барди відгукнулися на запрошення ювіляра. Були тут і активні читачки й читачі бібліотеки, а ще – представники ветеранських організацій, бо ще й для ветеранської преси встигає писати Віктор Полянецький.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Стати на літературну стежку хлопцю із села Капітанка допомогли, за його словами, вчителі у школі. Обрав згодом для навчання культосвітучилище, устиг попрацювати актором в театрі. Далі інститут культури в Харкові, робота директором кінотеатру «Парк», а захоплення творчістю привело на обласну літературну студію. Більше писав і публікував уже наприкінці ХХ століття – за незалежності повідчиняв свої письменницькі шухляди. Друкувався в журналах і газетах України. Витримані й перевірені публікаціями твори ставали книжками «На благо», «Доки серце болить».Рекомендації до Спілки дали прозаїк Іван Маслов, поети Степан Сапеляк і Анатолій Перерва. З останнім із згаданих ВікторПолянецький працював у Літературному музеї. Ще устиг побувати головним редактором галузевої газети «Южная магистраль».
За традицію зібрань не тільки років повномасштабки (але впродовж них особливо) вів творчу зустріч поет В’ячеслав Романовський. Він сказав: «Ми знайомі років 40. Його творчість стала за ці десятиліття прозою майстра. Зверніть увагу, яка в нього багата мова. Образна і метафорична. Проза Полянецького перекладається і видається окремими книжками різними мовами, зокрема, румунською. Є книжка, надрукована для незрячих шрифтом Брайля.
Твори Полянецького рекомендовано у школі для позакласного читання. Їх цитують у дисертаціях і монографіях».
Говорячи про складність шляху від автора до читача, Романовський майже сумовито пожартував: «Колись я видав першу книжку віршів – купив меблі. Тепер хоч меблі продавай, щоб видати книжку» ( сміх у залі).
Більшість книжок Віктора Полянецького побачили світ у видавництві «Майдан», яке очолює голова Харківського осередку Національної Спілки письменників України Анатолій Стожук.
Про творчу манеру Віктора Анатолійовича виразно написано в Енциклопедії сучасної України:
Полянецький — продовжувач традицій реалістичної української прози. У творах зображує українське село кінця 20 ст., пострадянського періоду, де кожен має свої проблеми і плани, втрати й здобутки. Мистецьке письмо вирізняється кінематографічністю: оповідь складається з речень, кожне з яких є фразою, реплікою окремих персонажів (народною мовою, з лексичними знахідками), і цей монтаж думок, вигуків самовикриттів переростає в природний полілог.
Новинки від автора миттєво розійшлися на творчому вечорі.
Вишукана ручка для нових новел або й повістей – такий подарунок від друга і тезка Віктора Пінченка. Дружба їхня перевірена не тільки літературними дискусіями, у молодості – кінопрокатом (Пінченко ще старшокласником почав працювати кіномеханіком у селах рідної Нововодолажчини, а Полянецький керував кінотеатром «Парк» у центральному парку Харкова). Обоє знаються на будівельній справі. Віктор Михайлович прочитав для ювіляра автобіографічного ліричного і водночас жартівливого вірша про спорудження дачі Полянецьких, де вони утепляли плівкою вікна і відпочивали на новісінькій «медовій підлозі».
Ще один гість – доктор філологічних наук Володимир Глущенко сказав:
«Вважаю справжню прозу справжньою поезією. Коли читаєш вашікнижки, це відчуваєш. Ваші рядки справді поетичні.
У ваших творах – мудрість і політ.
І ваше слово – то велика сила
А доброта, яка єднає світ,
хай вам дарує поетичні крила».
Особливою частиною вечора стали фрагмент відеорозповіді ювіляра (запис Харківського обласного телебачення) і програма обласного радіо з авторського циклу актора Анатолія Подорожка «Із улюбленого». Анатолій Васильович читав оповідання «Хата над кручею». Це звідти «Небо кондубасилося, дощ сіявся». Віктор Полянецький пояснив аудиторії, чому обрав героїнями тварину – щуриху і сільську жінку. Не залякував, а душу виливав.Нещодавно був у рідному селі. Воно помирає, більшість знайомих – на цвинтарі, залишиться те село лише в книжках.
1970 року він надрукував свою першу новелу.
«Українська літературна газета» цієї осені опублікувала чергову новелу «У льотчики пішов би».Сюжет реалістичний і для наших днів – підліток знаходить міну і підривається на ній.
Оповідь іде від особи того хлопчака: «Коли б не війна, я б уже й сьомий клас закінчував. Та й чуб назад зачісую…«Я літатиму!» – кричу у вранішнє небо так голосно, що аж Демидишин Барбос вибіг із подвір’я і загавкав. Несподіванка, бо цей пес, коли край треба, голосу не подає. Демидиха тільки з добродушності та поваги до свого вмерлого чоловіка, який привласнив цуценя, тримає пса на обійсті. А це, бач, розгавкався. Хати як помолоділи! Такі чисті, вибілені, мов наречені. А як же. Коли он у нас і глинище своє за селом, в ярку, глина там – біла-білісінька… Жінки ще й призьби сажею підмазали і смужки червоні підмалювали. Тепер і Тодику Хирлявому немає потреби до села приїжджати, а то тільки й чути було його, горлання: «Кому червоної глини, кому червоної глини!» І молодиці бігли купувати, бо без тієї підводки й хата не хата».
Без постійного ризику із боєприпасами, полишеними війною, і село не село. Знову кінематографічно виводить автор своїх читачів до неминучого, уже зрозумілого фіналу.
Новела ніби гойдається між ваганнями хлопчака – узяти й розкрутити міну, знайдену в піску, чи повідомити дорослим. Його ж зовсім по-інше мама послала. Он уже й видивляється, де забарився.
«Аби ж той лише зривник одкрутився. В міні того толу повно, треба лише в гарячій воді розтопити, то суміш і витече.
Таки гарний день видався, серцем відчуваю що сьогодні станеться щось особливе. А чому б не особливе, коли в наше село картину про льотчиків-винищувачів привезуть, і Люба з Присілка прийде. Скажу їй, що вона подобається мені. Та хіба насмілюся? Це вже коли в льотній формі приїду, з пагонами лейтенантськими, тоді може.
І оце міна… Треба обценьки в повітці взяти. Це ж скільки риби черевом догори спливе. Ото мати радітиме.
Закрутка піддається – хруснула.
Літаки, сьогодні як найнялися, безперестанку злітають, тільки не видно, коли вони на посадку йдуть. Так вже літати хочеться.
А перед очима Люба – найгарніша од усіх. На те пісня із сільського гучномовця лине: «Пєрвим дєлом, пєрвим дєлом самольоти…»
Мати на вуглі хати з мискою вареників. Тільки сонце чомусь таке яскраве!.. І згасло раптом. Потемніло».
Були для ювіляра і рядки від однокурсниці вже університетської – Олени Міщенко – з лейтмотивом «я дуже рада, що у мене у друзях є такий письменник. У творах нам таке все рідне. Нехай же творчість буде плідна».
Додам і свою «заримовану картинку» для Віктора Анатолійовича.
***
Досі жовтолисто і горіхово.
Дикі гуси. Яблучка дубові.
Ти вже десь ладнаєш лижі, віхоло?
Лід і блиск залишаться у слові.
М’ячики чорнильні звуться галами.
Вигинають-виїдають листя дуба.
Гальського чорнила не надбали ми,
щоб писати ним колюче слово «згуба».
Помічна молитва восени Димитрова.
Скоро вже – Маланки й Василя.
Чорнобривцю в прихистку макітровім
посміхається наморена земля.
Відздригалася, та врешті відврожаїла,
вклала спати їжаків і часники.
Міцності хай сипле, а не жалю Вам.
Гуси вирійні наткали Вам зірки.
«Вам вдалося торкнутися неба», – повторю метафору, почуту на вечорі.
Читаймо земляків. Можливо, тоді повсякдення не буде таким «накондубасеним».
Ірина Мироненко