Повість-притча американського письменника «Старий і море» – класика світової літератури. Але українською мовою з’явилася лише у 2017 році завдяки «Видавництву Старого Лева», яке придбало права на всі твори Ернеста Гемінґвея (Хемінгуея).
Сюжет твору, здавалося б, простий: бідний кубинський рибалка Сантьяго упіймав найбільшу рибину в своєму житті. Кілька діб його, виснаженого спрагою та голодом, величезна рибина волокла за собою, пронизуючи хвилі, віддаляючись від берега… Весь цей час рибалка міцно тримав волосінь, не зважаючи на біль та втому. Кожен з них боровся за своє життя…
ПРОСТО СЛУХАЙ (ukrinform.ua):
ПРОСТО ЧИТАЙ:
— Не вистрибуй, рибо,— мовив він,— Не вистрибуй більше.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Рибина ще кілька разів ударила в повідець, і щоразу, як вона смикала головою, старий трохи попускав снасть.
«Не можна роз’ятрювати її біль,— подумав він,— Мій біль — то пусте. Я здатен його перебороти. А от вона може знавісніти з болю».
Незабаром рибина перестала бити в повідець і знову пішла повільними колами. Старий невпинно вибирав з води жилку. Але в голові його знову паморочилось. Він зачерпнув лівою рукою води й намочив голову. Тоді зачерпнув ще й плеснув на потилицю.
— Руку вже не корчить,— сказав він.— Рибина скоро випливе, і я цілком можу вистояти. Ти повинен вистояти. Нема тут про що й балакати.
Він став навколішки й, упершися в ніс човна, на часинку знов переклав снасть на плечі. «Спочину трохи, поки вона пливе це коло, а як підійде ближче, встану й візьму її в роботу»,— вирішив він.
Спокуса відпочити, прихилившись до носа, й дати рибині пропливти одне коло, не вибираючи снасті, була велика. Та коли натяг жилки показав, що рибина повернула назад до човна, старий звівся на ноги й широкими енергійними рухами почав тягти до себе жилку, аби здобути назад усе, що втратив перед тим.
«Зроду я ще так не стомлювався,— подумав він,— а тут і вітер дужчає. Та дарма, стане в пригоді, коли повезу рибу додому. Мені це буде конче потрібне».
— Відпочину, коли вона знов поверне від човна,— мовив він.— Я почуваю себе куди краще. А тоді, через два-три кола, я її здолаю.
Його солом’яний бриль зсунувся аж на потилицю, і, відчувши з натягу снасті, що рибина повернула на нове коло, старий знесилено осів на дно човна.
«Тепер попрацюй ти, рибо,— подумав він,— А як повернеш назад, я знов до тебе візьмуся».
Хвиля на морі стала помітно крутіша. Але вітер провіщав добру погоду й мав допомогти старому дістатися до берега.
— Мені залишиться тільки кермувати на південний захід,— сказав він.— Людина не може загубитися в морі, та й острів наш довгий.
Рибину старий побачив тоді, коли вона повертала втретє.
Спочатку він побачив темну тінь — вона пропливала під човном так довго, що старий аж очам своїм не повірив.
— Ні,— мовив він.— Не може вона бути така велика. Та рибина справді була така велика, і коли, закінчуючи це коло, вона піднялася до поверхні всього за тридцять ярдів від човна, старий побачив над водою її хвіст. Він був вищий за лезо найбільшої коси, відхилений назад, і на тлі темної води здавався ледь забарвленим у бузковий колір. Поки рибина пливла отак біля самої поверхні, старий встиг побачити її величезний тулуб і фіолетові смуги, що оперізували його. Її спинний плавець буз спущений, а величезні плавці на грудях широко розпростані в боки.
Рибина йшла далі по колу, і старий розгледів її око й двох великих сірих причеп, що снували довкола у воді. Вони то приліплювались до риби, то сахалися геть, а то мирно пливли собі в затінку тулуба. Причепи були завдовжки футів зо три кожна, і, беручи розгін, звивалися всім тілом, як вугри.
Старого заливав піт, та тепер уже не тільки від сонця. За кожним плавним, неквапливим поворотом рибини він вибирав усе більше жилки і вже був певен, що не довше як за два кола зможе вгородити в неї гарпун.
«Тільки треба підтягти її ще ближче, якомога ближче,— думав він.— I не треба бити в голову. Треба поціляти просто в серце».
—Будь спокійним та дужим, старий,— звелів він собі. На новому колі рибина виткнула з води спину, але то було ще трохи задалеко від човна. І наступне коло вона пропливла оддалік, зате спина її піднялася вище над водою, і старий був певен, що, вибравши ще трохи жилки, він зможе підтягти рибину до самого борту.
Він давно вже наготував гарпун, і моток легкої линви лежав у круглому кошику, а кінець її був міцно прив’язаний до рима на носі човна.
Рибина знов наближалася, виписуючи чергове коло, спокійна та велична, і тільки хвіст її розмірено коливався у воді. Старий щосили наважував на снасть, намагаючись підтягти рибину до човна. На якусь мить вона злегка похилилася на бік; тоді вирівнялась і повернула на нове коло.
— Я зрушив її,— сказав старий.— Нарешті таки зрушив. У нього знов запаморочилося в голові, але він до краю напружував м’язи, щоб удержати цю величезну рибину. «Я таки зрушив її,— думав він.— А цього разу, може, й перекину. Тягніть же, руки,— наказував він подумки.— Держіть мене, ноги. Потерпи, голово. Потерпи задля мене. Ти ж ніколи не зраджувала мене. Цього разу я вже переверну її».
Та коли він, увесь напружившись ще до того, як рибина порівнялася з човном, щосили почав тягти, вона лише завалилася на бік, але тут-таки відновила рівновагу і попливла геть.
— Рибо,— сказав старий.— Рибо, тобі ж однаково помирати. То невже ти хочеш убити й мене?
«Ні, так я нічого не вдію,— подумав він. У роті в нього геть пересохло, і він уже не міг говорити, але діставати пляшку з водою зараз ніяк не випадало.— Цього разу треба підтягти її до борту,— думав він.— На ці її повороти мені більше не вистачить сили… Ні, вистачить,— осадив він сам себе.— Тобі вистачить сили на все».
При наступному повороті він мало не доконав свого. Але рибина знову вирівнялась і неквапно попливла геть.
«Ти вбиваєш мене, рибо,— подумав старий.— Одначе ти маєш на це право. Ніколи ще я не бачив такої величної, прекрасної, спокійної та благородної істоти, як ти, моя сестро. Гаразд, убий мене ти. Мені байдуже, хто кого вб’є…
Тобі каламутиться в голові,— спинив він себе.— А треба, щоб голова була ясна. Отож пильнуй своїх думок і навчися зносити злигодні, як чоловік. Або як оця рибина»,— так само подумки додав старий.
— Прояснюйся, голово,— мовив він і ледве почув власний голос.— Ну ж бо, прояснюйся.
Ще два кола не дали ніяких наслідків.
«Не знаю, що й діяти,— думав старий. За кожною новою невдачею йому здавалося, що він от-от пуститься духу.— Просто не знаю. Але спробую ще раз».
Він спробував ще раз і, поваливши рибину на бік, відчув, що непритомніє. А рибина випросталась і знову повагом попливла геть, погойдуючи над водою своїм величезним хвостом.
«Спробую знов»,— пообіцяв собі старий, хоч руки йому геть знесиліли, а в очах було темно і лише вряди-годи на мить прояснювалось.
Він спробував знов — і так само намарне. «Он як,— подумав він, знову мало не зомлівши.— То спробую ще раз».
Він зібрав докупи весь свій біль, і останні рештки сили, й давно забуту гордість і кинув їх проти страждань, яких зазнавала рибина, і тоді рибина перевернулася на бік і отак, на боці, сумирно попливла поряд, мало не торкаючись головою обшивки човна, і вже почала була поминати човен — довжелезна, товстенна, сріблясто-сіра, оперезана фіолетовими смугами й просто-таки неосяжна у воді.
Старий упустив додолу снасть, наступив на неї ногою, заніс гарпун так високо, як міг, і скільки було сили, яка ще лишилася в ньому, й тієї, яку він прикликав на допомогу в цю мить, угородив його в бік рибини, саме позаду грудного плавця, що стримів над водою на рівні людських грудей. Він відчув, як залізне вістря заходить у рибину, і, впершись у гарпун, посунув його ще глибше, а тоді всім тілом наважив на держално.
І раптом рибина, уже вражена смертю, ожила і зринула високо над водою, немовби показуючи всю свою величінь, могутність і красу. Здавалося, вона повисла у повітрі над головою старого та його човном. А тоді з гримким сплеском упала в море, обдавши зливою бризок і старого, й весь човен.
Старого змагали млості й нудота, і він майже нічого не бачив. Та все-таки вивільнив линву гарпуна й став помалу перепускати її обдертими, закривавленими руками; а коли в очах йому трохи проясніло, побачив, що рибина лежить на спині, виставивши догори сріблясте черево. Довге держално гарпуна скісно стриміло в неї з-під грудного плавця, а море навколо стало червоне від крові з її серця. Спочатку то була велика темна пляма, схожа на косяк риби в голубій воді, що сягала на милю в глибочінь. Потім вона розпливлася, наче хмара. А рибина, срібляста, незворушна, помалу посувалася за хвилями.
Поки знов не потемніло в очах, старий пильно розглядав рибину. Тоді двічі обкрутив линву гарпуна навколо рима й похилив голову на руки.
— Прояснюйся, голово,— промовив він у носову обшивку.— Я старий і геть зморений. Одначе я вбив цю рибину, свою сестру, і тепер маю ще силу тяжкої роботи.
«Треба наготувати зашморги й линву, щоб припнути її до борту,— думав він.— Навіть коли б ми були вдвох і притопили човен, щоб підняти в нього рибину, а потім вичерпали воду, він однаково не витримав би такої ваги. Треба все наготувати,— міркував він далі,— а тоді підтягти її, добре припнути й, нарешті, поставити щоглу та рушати додому».
Він узявся підтягати рибину впритул до борту, щоб просилити линву крізь зябра та пащу й прив’язати її голову до носа човна. «Я хочу побачити її ближче,— подумав він,— торкнутись, відчути, яка вона. Адже в ній усе моє багатство. Та не тому мене так пориває до неї доторкнутися. Певне, я вже раз діткнувся її серця. Тоді, коли вдруге наважив на гарпун. Ну, а тепер,— звелів він собі подумки,— тягни її до човна, міцно припни за голову, а тоді надінь зашморг на хвіст і на тулуб, щоб прив’язати до борту».
— До роботи, старий,— мовив він і ковтнув води з пляшки.— Битва скінчилась, одначе в тебе попереду ще до біса тяжкої праці.
Він подивився на небо, потім на рибину. Пильно позирнув на сонце. «Десь трохи перейшло за полудень,— відзначив подумки,— А пасат дужчає. Снасть мені більш не потрібна, хай лишається як є. Полагоджу вдома, разом з хлопцем».
— Ану, рибо, йди сюди,— мовив він. Але рибина не йшла. Вона й далі лежала, погойдуючись на хвилях, і старий підтягнув до неї човна.
Коли човен порівнявся з рибиною і голова її опинилась біля носа, старий аж очам своїм не повірив: така вона була величезна. Він одв’язав линву гарпуна від рима, засилив її під зябра рибини й виткнув кінець з-поміж щелеп, тоді обкрутив линву навколо її меча, перепустив крізь другі зябра, ще раз обкрутив навколо меча й, затягнувши подвійним вузлом, прив’язав до рима. Потім перерізав линву й подався на корму накидати зашморг на хвіст. Рибина, раніш сріблясто-фіолетова, стала тепер уся срібляста, і смуги на її боках набрали такої ж блідо-бузкової барви, як і хвіст. Вони були ширші за чоловічу руку з розчепіреними пальцями, а мертве око рибини дивилося на світ так само відчужено, як дзеркало перископа чи святий образ під час хресного ходу.
— Тільки так я й міг її вбити,— мовив старий. Відколи ковтнув води, він почував себе краще, в голові проясніло, і він знав, що тепер уже не зомліє. «Отак, як є, нерозчинена, вона заважить більш ніж півтори тисячі фунтів,— подумав він.— А може, й ще більш. Як покласти дві третини цієї ваги на чисте м’ясо, по тридцять центів за фунт, то скільки ж воно вийде?»
— На це потрібен олівець,— мовив він.— Не така ясна моя голова, щоб полічити. Та, гадаю, сьогодні великий Ді Маджо міг би пишатися мною. Хоч кісткової шпори в мене й нема, проте руки та спина болять добряче.
«Цікаво все-таки, що воно за кісткова шпора,— подумав старий.— А може, вона є і в нас, тільки ми про це не знаємо».
Він прив’язав рибину до носа, до корми й до середньої лавки. Вона була така величезна, що здавалося, ніби човна припнуто до іншого, куди більшого судна. Старий відрізав кусень линви і підв’язав нижню щелепу рибини до меча, щоб паща не роззявлялась і не гальмувала ходу човна. Тоді поставив щоглу, прилаштував палицю, що правила йому за гафель, закріпив гік, а коли залатане вітрило напнулось і човен рушив з місця, сам півлежачи вмостився на кормі й поплив на південний захід.
Щоб визначити, де південний захід, старий не потребував компаса. Йому досить було відчувати пасат і тягу вітрила. «Треба б спустити у воду малу снасть із блешнею,— подумав він.— Може, зловлю що-небудь підживитися й посмоктати замість води». Та він не міг знайти блешні, а сардини вже засмерділи. Тоді він зачепив остями жмуток жовтих водоростей, що трапився по дорозі, і витрусив з нього в човен купку дрібних креветок. їх було понад десяток, і вони вистрибували й сіпали ніжками, мов піщані блохи. Старий двома пальцями відривав їм голівки, а решту клав у рот і їв, розжовуючи шкаралупу та хвости. Креветки були манюсінькі, але старий знав, що вони дуже поживні, та й смакували добре.