Марченко Ніна Михайлівна
7. 02. 1929 – 15. 04.
2011
Добра, усміхнена і мудра мама Валерія Марченка –
такою пам’ятатимуть її ті, що спілкувалися і зналися з цією на рідкість світлою
людиною. Вона вміла любити і прощати, вислухати і порадити, а часом і наполегливо
навчати там, де бачила, що не було кому вчити і виховувати.
Ніна Михайлівна з сім’ї
науковця, сама педагог за покликанням, кандидат педагогічних наук. А склалося
так, що добре вихований улюблений син Валерій став її вихователем і навернув
матір у свою віру. У гнітючій атмосфері 1970-х років то була історія важка і драматична: поєднати працю в державній
установі з вірністю синові, засудженому як особливо небезпечний державний
злочинець. Син став християнським неофітом, суворо послідовним у своїй вірі,
яка не визнавала авторитету влади тоталітарних кесарів. І тут максималізм
материнської любові поєднався з синовою вірою. У багатій драматизмом історії
українського опору то чи не найяскравіший приклад материнської вірності і безстрашності.
Валерій був безкомпромісним, а, отже, приреченим. Мати супроводжувала його на
останніх етапах і повідомляла всім про те, як убивають сина, аж до останнього
дня 5 жовтня 1984 року. Ціною надзусиль вона таки забрала його тіло і поховала
на саму Покрову в рідному селі Гатне під Києвом. Любов перетворювалася у
вимогливу віру, яку залишив по собі син як заповіт.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ніна Михайлівна упорядкувала
і видала зворушливі і правдиві книги «Листи до матері з неволі», «Творчість і життя», «Вірити – і тільки!».
Вона часто виступала з глибокими і повчальними розповідями про сина. Біля неї
гуртувалася молодь і вчилися глибоко розуміти громадянські чесноти, забезпечені
діяльною любов’ю. Для Ніни Михайлівни то було не просто вшанування пам’яті сина
– то було продовження його справи виховання
чесних і сміливих громадян, слово яких сповнене любові до України і віри в Бога.
Практично то була наука громадянської активності і відповідальності за долю
рідного краю.
За книги про сина Ніна
Михайлівна було відзначена премією імені Олени Теліги, а також нагороджена
Орденом «За мужність» І ступеня. Вона належала до тих діяльних авторитетних
громадян, що дають приклад служіння і залишаються жити в пам’яті поколінь.
Схиляємось у молитві за спокій її доброї душі:
Євген і Валерія Сверстюки, Осип і Надія Зінкевичі, Віктор і Катерина
Ющенки, Валентина Попелюх (Стус), Валентина Чорновіл, Микола Плахотнюк, Атена
Пашко, Алла
Марченко, Семен Ґлузман, Раїса
Руденко, Петро
Вінс, Андрій Григоренко, Раїса
Мороз, родина Антоненка-Давидовича, Наталя Кучер, Василь Овсієнко, Інна Філіппова, Ніна Міщанчук,
Ніна Романюк, Вахтанґ Кіпіані, Зіновій
Антонюк, Юрій Бадзьо, Світлана Кириченко, Леонід Плющ, Святослав
Караванський, Ольга Кобець, Євген
і Борис Захарови, Володимир Каплун, Мойсей Фішбейн, Ніна
Вірченко і Ростислав Доценко, Олександр Сугоняко, Мирослав Симчич і Раїса Мороз, Йосиф Зісельс, Євген і Галина Пронюки,
Мирослав і Люба Мариновичі, Ірина та Ігор Калинці, Стефанія Шабатура, Микола
Матусевич, Ольга Гейко, Михайло, Богдан і Ольга Горині, Левко Лук’яненко, Лесь
Танюк, Володимир
Тихий, Олесь Шевченко, Виталій
Шевченко, Василь і Віра Лісові, Галина Севрук, Ірина Жиленко, Людмила Семикіна,
Наталка Осьмак, Степан Хмара, Раїса Лиша,
Микола та
Андрій Горбалі, Ольга і Павло Стокотельні, Григорій Куценко, Андрій і Марія Кочури, Надія
Самуляк, Олена Проскура, Сергій Білокінь, Марія Овдієнко, Петро Розумний,
Кузьма Матвіюк, Олесь Сергієнко, Богдан Чорномаз, Лариса і Тетяна
Крушельницькі, Зорян і Оксана Попадюки, Марія Гель,
Юрій Шухевич, Григорій Приходько, Мирослава Зваричевська, Олекса Різників,
Галина Могильницька, Ганна Михайленко, Олена Голуб, Євген та Олесь Обертаси, Галина Возна-Кушнір, Рита
і Борис Довгані, Іван Русин, Анатолій Русначенко, Марія Овдієнко, Ростислав Семків, Анатолій
Кислій, Людмила Голубчик, Володимир Сіренко, Борис Довгалюк, Леонід
Фінберґ, Костянтин Сігов, Володимир Мармус, уся школа № 175 імені Валерія
Марченка.
Ніна Михайлівна Марченко пішла до свого сина Валерія 15
квітня 2011 року.
Народилася вона 7 лютого 1929 року в с. Гатне Києво-Святошинського р-ну Київської
обл.
Батька, Марченка Михайла Івановича, як грамотного активіста, на початку
30-х років послали навчатися до Інституту червоної професури в Харків. У 1934
р. Ніна з матір’ю переїхали до нього. Восени того ж року столицю України перенесено
до Києва, і вся родина – мати, батько, старша сестра – оселилися тут у гуртожитку
по вул. Жертв Революції (нині Десятинна), буд. 12. У 1936 р. М.І.Марченка
призначили завідувачем відділу феодалізму новоствореного Інституту історії
України АН УРСР.
У 1937 р. нова інтенсивна хвиля репресій зачепила й “радянську червону
професуру”. У гуртожитку, де мешкали Марченки, цілі родини виводили вночі, кімнати
опечатували. У співробітників, сусідів і друзів батька вселяли страх, обережність,
байдужість. Тоді батько вцілів дивом.
У жовтні 1939 р. М.І.Марченка призначили ректором Львівського університету
ім. Івана Франка, де він впроваджував політику українізації. Рік перебування в
нових умовах, спілкування з видатними представниками української інтелігенції
(духовенство, науковці, письменники) вплинули на світогляд радянського вченого.
Літні канікули в Західній Україні справили незабутнє враження й на піонерку
Ніну: всюди спілкування українською мовою, національно свідомі люди, висока
культура в поведінці й побуті…
Першої ночі війни (22 червня
1941 р.) НКВД здійснив масові арешти серед української інтелігенції.
Репресували й батька. Пішим етапом довгою колоною в’язнів гнали в Харківську
обл. До лютого 1944 р. його утримували в Новосибірській тюрмі. Там за доносом
двох співкамерників М.І. Марченка звинуватили ще в українському націоналізмові.
Мужня й виважена поведінка професора допомогла припинити слідство як
необґрунтоване.
Родина – мама Оксана Ларіонівна, сестри Леся й Алла – залишилися в
окупованому Києві й вижили завдяки праці на городі в с. Гатному. Ніна трохи
ходила до школи, перечитала багато творів українських письменників, газет.
У листопаді в Київ увійшла Червона Армія. Ніна відновила навчання в школі.
У лютому 1944 р. прийшов лист від батька: його реабілітували. Улітку 1945 р.
він прибув до Києва. Повернення до життя після ув’язнення було важким.
І.М.Марченка поновили в партії. Завдяки великому життєвому оптимізмові й
мудрості батько працював над тим, що найбільше любив, – викладав історію
України: спочатку на посаді старшого викладача (доцента) педінституту ім.
М.Горького, а з 1957 по 1974 роки – професора КДУ ім. Т.Шевченка.
1946 р. Ніна вийшла заміж. 16.09.1947 р. народила сина Валерія. 1950 р.
вступила на факультет української мови й літератури Київського учительського
інституту. 1955 р. заочно закінчила Київський педагогічний інститут. Із 1952 по
1961 р. працювала вчителем у середній школі. Бачила, як звужується сфера вживання
української мови, зі власного досвіду знала, як влада принижує все українське.
У 1961 р. Ніну Марченко зараховано на посаду молодшого наукового співробітника
відділу методики викладання мови Українського науково-дослідного інституту педагогіки
(УНДІП). Вона співавтор колективного посібника “Методика викладання
української мови в 4 – 8 класах”, автор опублікованих у педагогічній пресі
статей із методики викладання української мови. 1968 р. захистила кандидатську
дисертацію “Наступність при вивченні граматичного матеріалу в середній школі”,
підготувала до друку посібник.
Із 1967 р. працювала старшим викладачем української мови й літератури у
науково-дослідній лабораторії навчального телебачення при Київському педінституті
ім. М.Горького. 1976 р. повернулася у відділ методики мов УНДІП, де працювала
до виходу на пенсію 1984 р.
Ніна Михайлівна читала твори шістдесятників у самвидаві, відвідувала літературні
вечори й виставки художників-дисидентів, була знайома з багатьма дисидентами.
Син формувався як громадянин під впливом родини: діда, тітки Алли, матері.
Валерія Марченка заарештували 25.06.1973 р.. Його неопубліковані статті
“Київський діалог”, “За параваном ідейності”,
“Страшний якийсь тягар” інкриміновано йому як антирадянські,
націоналістичні. Не взявши до уваги тяжкої хвороби (нефрит із 16 р.), київський
обласний суд (суддя Г.Завгородня) засудив його на 6 р. таборів суворого режиму
та 2 р. заслання.
Для Ніни Михайлівни почалася боротьба за життя сина. Слідство, суд, формальні,
однотипні усні й письмові відповіді на апеляції, заяви й протести розкривали
беззаконня й жорстокість влади. Листи сина, поїздки на Урал до місць його
ув’язнення відкривали перед матір’ю знущання голодом, відсутність медичної
допомоги, жахливі побутові умови у переповнених тюрмах і таборах… Жахали
велетенські колони в’язнів (серед яких були й малолітні), нескінченні колючі
дроти, молоді червонопогонні солдати з собаками – і це у “своїй радянській”
державі…
Мати рятувала сина, а він перед усіма благами віддавав перевагу честі,
правді, справедливості. Високі духовні й моральні якості у ньому живила глибока
й непохитна віра в Бога. Цю свою віру він передав матері. Вона зрозуміла,
повірила, і їй стали близькими прагнення й дії сина. З надією на Божу ласку вона
виносила з зони суворого режиму заборонені матеріали, написані Валерієм та його
друзями-співв’язнями, щоб злочини радянської влади ставали відомими світові.
Якби матір викрили, вона б зазнала такого ж суворого покарання, як і син.
У травні 1981 р. Валерій повернувся до Києва. Із перших днів КГБ організував
жорстке переслідування: постійний нагляд, підслуховування, обшуки, контроль за
листуванням, виклики й приводи в міліцію; тривалі перешкоди у працевлаштуванні,
щоби врешті засудити націоналіста за “паразітічєский образ жизні”.
За зв’язок із закордоном, оприлюднення там власних творів і, зокрема, документа
Міністерства освіти “Про посилення вивчення російської мови в школах
УРСР”, який Валерій надіслав із приміткою “свіженький валуєвський
указ”, 21.10. 1983 р. його знову заарештовано. Незважаючи на тяжку хворобу,
Київський міський суд (суддя Г.Зубець) засудив його на 10 р. таборів особливого
режиму та 5 р. заслання, визнавши його особливо небезпечним рецидивістом.
Розуміючи нелюдськість, позаправність звинувачення, мати зверталася із
заявами, клопотаннями, протестами до прокуратури СРСР і РСФСР, МВС СРСР, до
Пермського медуправління, начальника медуправління МВС СРСР Романова тощо.
Посилала телеграми Генеральному секретареві ЦК КПРС Черненкові, Міністрові МВС
Щолокову, просила перевести сина до Ленінградської тюремної лікарні ім.
І.Гааза. Зневажаючи заборони, вона пересилала копії своїх заяв друзям,
інформувала світ про знущання КГБ над сином і матір’ю. На захист Валерія Марченка
стало багато прогресивних організацій зарубіжних країн, журналісти, адвокати.
Із вимогою звільнити журналіста В.Марченка виступив Папа Римський Іван Павло
ІІ, конґресмени США. Радіостанції світу інформували світову громадськість про
приреченість хворого журналіста, вимагали його звільнення.
У 20-х числах вересня 1984 р. В.Марченко був “актований за станом здоров’я”,
але його й далі утримували у в’язничній лікарні, а на вимогу матері виконати
рішення медуправління МВС СРСР звільнити сина – відмовчувалися.
Валерій помер, як вважає мати, 5 жовтня 1984 р. (за документами 7-го).
Ціною надзусиль матері вдалося забрати тіло сина. На саму Покрову відправити
панахиду в Покровській церкві й поховати його в с. Гатному біля родичів, щоправда,
під пильним наглядом кагебістів.
1991 р. син посмертно реабілітований. Документ про реабілітацію підписав
той самий Г.Зубець, який спровадив його на смерть.
Мати свято берегла пам’ять про сина, називала його своїм учителем. Вона несла
його слово людям, підготувала й видала книжку листів та нарисів сина та збірку
його перекладів і неопублікованих наукових праць. (Див.: Марченко Валерій.
Листи до матері з неволі / Упор. Н.Смужаниця (Марченко), ред. Ю.Хорунжий. – К.:
Фундація ім. Олега Ольжича, 1994. – 500 с.; Марченко Валерій. Творчість і життя
/ Упор. Н.Смужаниця-Марченко, Н.Кочан. – К.: Сфера. Дух і Літера, 2001. – 536
с.)
За ці видання їй присуджена премія ім. Олени Теліги 2002 р. У 2005 р. видано
збірку духовно-християнських нарисів Валерія Марченка «Вірити і тільки» (Упор.
Н.Марченко. – Дрогобич: Коло, 2005. – 73 с.), яку Ніна Михайлівна присвятила
учням і вчителям СШ №175 м. Києва, у якій навчався Валерій і де створено його
музей. Указом Президента від 8.11. 2006 р. з нагоди 30-річчя створення
Української Гельсінкської Групи син і мати нагороджені орденами «За мужність» І
ступеня.
Автобіографічна розповідь Н.М.Марченко від 21.10.2002 оприлюднена у
віртуальному Музеї дисидентського руху: http://khpg.org/archive/index.php?id=1185524901