Померла Ірина Жиленко

  На 73 році життя після тяжкої
тривалої хвороби пішла у вічні світи визначна українська поетеса, лауреат
Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка, лауреат літературної премії ім.
Володимира Сосюри Ірина Жиленко.

  Ірина (Іраїда) Володимирівна
Жиленко народилася 28 квітня 1941 року у місті Києві в родині службовців. У
1964 році закінчила філологічний факультет Київського державного університету
ім. Т.Г.Шевченка. Працювала вихователькою у дитячому садку, згодом у редакціях
республіканських газет та журналів. Кандидат богослов’я.

   Вперше виступила з поезіями у 1958
році. А перша її книжка, до речі не поетична, збірка нарисів «Буковинські
балади» побачила світ у 1964 році. Ірина Жиленко – авторка близько двадцяти
поетичних збірок, зокрема, «Соло на сольфі» (1965), «Автопортрет у червоному»
(1971), «Вікно у сад», (1978), «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна» (1979),
«Дім під каштаном» (1981), «Ярмарок чудес» (1982), «Збулося літо» (1983,
вибране), «Концерт для скрипки, дождя и сверчка» (1984, російською мовою),
«Останній вуличний шарманщик» (1985), «Вечірка у старій винарні» (1994), «Пори
року» (1999), «Цвітіння сивини» (2003), «Євангеліє від ластівки: Вибрані твори»
(2006), «Світло вечірнє» (2010). Для маленького читача з-під пера поетеси
побачили світ книжки: «Достигають колосочки» (1964), «Вуличка мого дитинства»
(1979), «Двічі по два дорівнює кульбабці» (1983), «Казки буфетного гнома»
(1985), «Новорічна історія про двері, яких нема, і про те, як корисно іноді
помилитися номером» (1986).

    Ірина Жиленко вміла
виразно й щиро відтворити стан душі й переживання свого ліричного героя,
яскраво розкрити дорослі та дитячі характери в складних, драматичних ситуаціях.
Вона була вдумливою й людяною поетесою, людиною із глибоким знанням життя.

Рідні, близькі та колеги назавжди збережуть добру пам’ять
про Ірину Жиленко – талановиту, самобутню поетесу, працьовиту, доброзичливу й
світлу людину.

Національна спілка письменників України

Київська організація НСПУ