На 63-му році помер український поет, перекладач, культуролог, колишній директор Українського центру культурних досліджень Олександр Гриценко. Про це повідомляє zbruc.eu.
Пан Олександр відійшов у п’ятницю вранці. Як повідомили колеги, причиною смерті став інсульт.
Олександр Андрійович Гриценко народився 29 серпня 1957 року у місті Ватутіне на Черкащині.
Здобував освіту на факультеті кібернетики Київського університету ім. Шевченка.
Отримав ступінь кандидата економічних наук (дисертація – “Розробка інформаційного й програмного забезпечення задачі планування постачання місцевих будматеріалів”). У рік захисту кандидатської, в 1987-му, видав і першу збірку поезій – “Карта будня”.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Як згадує товариш Гриценка Максим Стріха, Олександр приїхав до Києва із шахтарського Ватутіного вступати на кібфак, “але коли за спиною була вже захищена кандидатська з економічної кібернетики, він, на той час автор єдиної тонюсінької (але помітної своїми виразно індивідуальними інтонаціями, дуже «міської» і дуже «культурологічної») книжки віршів “Карта будня”, зробив свій вибір на користь літератури”.
“Його виступи з оглядами літературних подій на знаменитих тодішніх “спілчанських” вечорах були завжди цікаві й несподівані. Олександр, який неймовірно багато читав різними мовами, примудрявся знати той світовий контекст, про який більшість фахових гуманітаріїв тоді ще просто не здогадувалася. Здається, він перший наприкінці 1980-х вжив в україномовному тексті, надрукованому в УРСР, слово “постмодернізм”, – згадує Стріха.
Із 1990 року і до 1993-го Олександр Гриценко працював редактором у журналі “Всесвіт”.
У 1993 році відгукнувся на запрошення міністра культури Івана Драча й прийняв посаду радника міністра. У Міністерстві культури підготував Концепцію державної культурної політики. “На жаль, цей документ спіткала доля багатьох інших: після примусового вигнання Дзюби з посади міністра (і поступового повернення Мінкультури до звичного статусу центрального розпорядника масових заходів і концертів) його прогресивні положення вже ніхто й не думав виконувати”, – констатує Максим Стріха.
“Із 1994 року працював в Українському центрі культурних досліджень; фактично, і створив УЦКД. Згодом очолив центр і керував ним майже п’ятнадцять років. Там він став ініціатором підготовки класичних уже сьогодні (а тоді абсолютно піонерських) “Нарисів української популярної культури” (1998) і багатьох інших книжок. І водночас – там він був автором багатьох по-справжньому розумних текстів, які озвучували з трибуни Дмитро Остапенко, Богдан Ступка, Василь Вовкун та інші міністри того часу”, – згадує Стріха.
В останні роки – старший науковий працівник Інституту культурології НАМ України.
Автор культурологічних праць, літературно-критичних статей, упорядник наукових збірок з культуролічних проблем.
Вірші Олександра Гриценка друкувалися у періодиці, антологіях “Вісімдесятники” (Едмонтон, 1990), “Молоді поети України” (Москва, 1991), Rybo-Wino-Kur (Варшава, 1994) та ін.
Переклав з англійської і польської мов поетичні твори Емілі Дікінсон, Вітольда Ґомбровича, Томаса Стернза Еліота, Едварда Каммінґса; переклав роман Ґомбровича “Порнографія” (“Всесвіт”, 1992, №10), книжку “Українці: Несподівана нація” Ендрю Вілсона.
У 2017 році видав іронічну книжку про літературу кінця 1980-х років “Пегаси перебудови”, котра зібрала написані наприкінці вірші, пародії і статті. На презентацію запросив уже постарілих “вісімдесятників” – і всі вони, згідно зі спогадами Максима Стріхи, “несподівано влаштували веселий перформанс, раптом повернувшись у свою молодість на три десятиліття назад”.
Стипендіат програми Фулбрайта (університет штату Пенсильванія, 1997), Центральноєвропейського університету (Будапешт, 2000), Міжнародної програми досліджень політики (Будапешт, 2002).
Праці:
Згідно з інформацією із Енциклопедії сучасної України:
– Культурна політика: Концепції і досвід. 1994;
– Культура в законі: Стан та проблеми правового регулювання культури в Україні. 1998 (співавт.);
– Своя мудрість: Нац. міфологія та громадян. релігія в Україні. 1998;
– Герої та знаменитості в українській культурі. 1999 (співавт.);
– Культура і влада. Теорія і практика культурної політики в сучасному світі. 2000;
– Пророки, пірати, політики і публіка: Культурні індустрії й держ. політика в сучас. Україні. 2003 (співавт.).
Згідно з інформацією від Максима Стріхи:
– Пам’ять місцевого виробництва. 2014;
– Президенти і пам’ять. 2017;
– Декомунізація в Україні як державна політика і соціокультурне явище. 2019;
– Культурний простір і національна культура: теоретичне осмислення та пракичне формування. 2019.