У «Слові редакційному» шеф-редактор видання Олег К. Романчук у статті «Куди пливе Україна» (http://universum.lviv.ua/data/magarticles/files/2830.pdf ) пише: «Чимало письменників-фантастів доволі точно передбачили появу технічних винаходів. Дехто з майстрів художнього слова, футурологів намагався змоделювати майбутнє суспільство в соціальному плані. Багато що з описаного стало дійсністю, хоча, до останнього моменту здавалося неймовірним. Як в оповіданні Рея Бредбері «Пішохід», написаного 1951 року. Це історія про людину, яка через те, що на самоті гуляє вулицями міста, всупереч ухваленим правилам, вважається несповна розуму. Бо інші люди в цей час сидить у домівках. Їх цілком задовольняє кондиціонер і телевізор…
«… він йшов так годинами, відмірюючи милю за милею, і повертався тільки опівночі. На ходу він оглядав будинки і будиночки з темними вікнами – здавалося, йдеш кладовищем …
… тротуар тут особливо нерівний. Асфальту зовсім не видно, все заросло квітами і травою. Десять років він бродить ось так, то серед дня, то ночами, відкрокував тисячі миль, але ще жодного разу йому не зустрівся жоден пішохід, жодного разу …
… поліція, рідкісний, неймовірний випадок; адже на все місто з трьома мільйонами жителів залишилася однаєдина поліцейська машина, чи не так? Ще рік тому – в рік виборів – поліцейські сили були скорочені, з трьох машин залишилася одна…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
– Що ви робите на вулиці?
– Гуляю.
– Де? Навіщо?
– Дихаю повітрям. І дивлюся.
– Але ж повітря є у вашому будинку, містере Мід ? Кондиційна установка є?
– Так.
– А щоб дивитися, є телевізор. Залазьте.
Він взявся за дверцята і заглянув – заднє сидіння містилося в чорному тісному ящику, це була вузька, заґратована тюремна камера. Пахло сталлю. Їдко смерділо дезінфекцією; все віддавало надмірною чистотою, жорсткістю, металом. Тут не було нічого м’якого.
– Куди ви мене повезете?
– У Психіатричний центр по дослідженню атавістичних нахилів».
Нічого не нагадує? Ще не так давно лікарі пояснювали, що обніматися корисно – обійми, мовляв, допомагають вивільненню в людському організмі гормону окситоцину, який викликає почуття щастя. Коли людина посміхається, то її організм виробляє ендорфін, який на оточуючих діє заспокійливо. Але де нині взятися ендорфіну, якщо на роті «намордник»? Як вивільнитися гормонові окситоцину, якщо обійми небезпечні, тим паче, що за поведінкою громадян у великих містах майже повсюдно стежать телекамери…».
У постскриптумі до статті автор наголошує: «У перші ж дні перебування Джо Байдена на посаді президента Сполучених Штатів наші дипломати, керівництво нашої держави мають поставити і вирішити питання про отримання Україною вкрай важливого стутусу головного союзника США (Major Non-NATO Ally), яким володіють такі країни як Ізраїль, Японія, Південна Корея, Австралія, Нова Зеландія та ряд інших цивілі- зованих держав світу. Це надважливий крок для зміцнення безпеки України в протистоянні з Росією. Він важливіший, ніж довготривале очікування реалізації бюрократичних процедур з метою отримання членства в НАТО».
У статті «Коли станемо зразковим народом?» (http://universum.lviv.ua/data/magarticles/files/2832.pdf)
Олег К. Романчук пише: «Повстання відрізняється від революції тим, що революціонери мають чіткий план дій, наперед знають, як управлятимуть державою. Хто більше готовий до цього, той забирає більшу частину виграшу. Тобто влади. Згадаймо порошенківський грейдер, згадаймо учасників дійства на концертній сцені Майдану… Словосполучення Революція Гідності – це радше емоційна оцінка, не політологічна. І вже аж ніяк не «держпереворот». Ну не були революціонерами Тягнибок, Турчинов, Кличко, Порошенко і до них «прімкнувшиє». Фальшиво патетичний вигук «кулявлоб» аж ніяк не підтверджував справжності революційного запалу Яценюка… Сім років тому обурені свавіллям влади українці вийшли на акції протесту, ставши на захист своєї гідності й честі. Протест поступово вилився у повстання, яке, втім, не переросло в революцію. Систему не вдалося знищити, не вдалося навіть замінити правила гри для її найодіозніших бенефіціарів, упереваж антиукраїнців, які системно руйнують державу. Фатально позначився брак національно свідомої еліти».
Автор цитує оригінальну думку Мирослава Ірчана, журналіста і письменника, оприлюднену у 1920-х роках минулого століття: «У народі великої України захована давня верва, розмах. Це – народ колосальної енергії, народ індивідуальностей і контрастів. Він здоровий, як дуб, і гнилий, як порохно. Твердий, як мур, і гнучкий, як дамасценське залізо. Народ мрійників і романтиків. Уміє на кожному кроці ризикувати життям і майном. Він має забагато людей ініціативи, і це закопує його. Кожний має свою думку і після неї все робить, бо переконаний, що вона найкраща. В цьому випадку треба нового генія – колективу, який зберіг би в тому народі непропащу силу енергії і звернув її на належний шлях, дав йому всебічну освіту, а тоді стане він зразковим народом, другою Німеччиною на Сході». Чи стануть пророчими ці міркування? Коли українці стануть зразковим народом? Після третього Майдану?
Журнал знайомить читачів з публіцистикою Петра Часта – багаторічного редактора найстаршої у світі американської українськомовної газети «Свобода». В есеї «Пророцтво про наші часи» (http://universum.lviv.ua/data/magarticles/files/2834.pdf) автор веде мову про складні й болючі проблеми сьогодення. Так, приміром, слушно запитує: «Коли, з якого моменту американської історії почався шлях униз? Як дійшло – як могло дійти?! – від зворушливо піднесеної християнської проповіді Джона Вінтропа, писаної на борту «Арабелли» 1630 року – із цих слів починалася славнозвісна «американська мрія» – до сповненої гіркоти й відчаю книжки Патрика Бюкенена «Загибель Заходу…» («The Death of the West: haw mass immigration, depopulation and a dying faith are killing our culture and country», 2002 рік), де цей полум’яний республіканець-консерватор пише: «Там, де вмирає віра, умирають люди. Виникає нова атеїстична цивілізацїя, загрожуючи підставовим основам нашої культури. Світський гуманізм, який, здавалося б, уже був утратив свою примарну привабливість, став головним сповідуванням західних еліт, своїми догмами витісняючи із суспільної свідомости християнські принципи. Навіть християнські Церкви переписують сьогодні одвічні гімни, щоб ті відповідали ідеалам «нової культури». Антикатолицькі фільми, святотатське антихристиянське образотворче мистецтво, моральний бруд тріюмфальним валом неоязичництва котяться сьогодні країною, убиваючи традиційну духовність…».
У рубриці «Мова про мову» в оригінальному матеріалі «Перекладач-папуга» (http://universum.lviv.ua/data/magarticles/files/2843.pdf)
доцент КНУ ім. Т. Шевченка Віталій Радчук подає вибірку міркувань студентів-перекладачів Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка про природу і причини мовного папужництва – однієї з найбільш поширених хвороб нашого фаху, ба – явища національного духовного життя. Хто такий перекладач-папуга і чи справді він перекладач? «Зберіть довкола приклади передражнювання чужих слів (за наявності своїх питомих) і з погляду гуманітарія (філолога, психоаналітика, соціолога, педагога тощо) поясніть феномен саможерства: чому наліпку у нас перекладають стікером, зшивач – степлером, цінник – прайс-листом, ґатунок – брендом і под., а не навпаки, як це звично для французів, чехів і Європи. Звідки в Україні цей «випендрон», чи вірус самопоїдання? Де його коріння? Як судить і лікує його світ? Чим він небезпечний для розвитку мови, особистості і спільноти?..». «Що спонукає виробників називати серію українських зошитів «Квіткові патерни» замість «Квіткові візерунки»? Чому часопис «Vogue» у нас перетворюється на «журнал»? Навіщо хизуватися словом «дефініція», хай навіть на Всеукраїнському турнірі (до речі, «турнір» – це змагання) юних філософів та релігієзнавців? Чи приємніше нам чути «бейбі», ніж «крихітко»?»…
У рубриці «Геополітика» постійний автор «Універсуму» Володимир Вітковський у першій частині дослідження «Хмари над Айастаном» (http://universum.lviv.ua/data/magarticles/files/2835.pdf) аналізує витоки і наслідки конфлікту в Нагірному Карабасі й приходить до таких висновків: «На прикладі Вірменії ми бачимо, як право нації на життя входить у протиріччя з принципами міжнародного права на кшталт непорушності кордонів тощо; як «вибірково» ставиться світова спільнота до національних трагедій; як «мирні» демографічні та етнополітичні зміни погрожують довершити народовбивство, розпочате свого часу вогнем та мечем. Вочевидь забезпечення волі та процвітання маленької нації потребує нестандартних розв’язань як від неї самої, так і від решти світу. Хочеться вірити, що повернення під московську кормигу не є остаточним і що феномен Вірменії ще довгі століття тішитиме здивоване людство неповторністю своїх барв та потужним буянням національного генія.
Чи спроможні останні закавказькі події наблизити тривке врегулювання ситуації в регіоні? Автор бачить у цих подіях принаймні один позитивний аспект. Перша Карабахська війна завдала тяжких збитків самоповазі та національному іміджеві азербайджанців, спонукавши світ до прикрих розважань про їхнє невміння воювати, брак патріотизму та низьку національну свідомість. Цьому покладено край – тепер усі побачили досконало вишколену, добре оснащену й мотивовану азербайджанську армію, спроможну грамотно розв’язувати складні стратегічні й тактичні завдання. Вірменам теж нема чого соромитися – вони билися мужньо й завзято, їм забракло лише сил та ресурсів. Для майбутнього тривкого врегулювання конфлікту вкрай важливим є те, щоб жодна сторона не почувалася після нього приниженою, ображеною та присилуваною до миру».
У рубриці «Медицина» вміщена стаття http://universum.lviv.ua/data/magarticles/files/2851.pdf
Вікторії О. Романчук «Covid-19: як і чим безпечно та ефективно лікувати хворобу?». Авторка звертає увагу на заяву Міністра охорони здоров’я Максима Степанова, який каже, що в основу українського протоколу лікування COVID-19 поклали досвід лікарів США, Китаю та Великої Британії: «Сьогодні у світі не існує жодного лікарського засобу, в якому були б написані покази для COVID-19. Дійсно все це виключно доказова сучасна медицина, оскільки весь світ у пошуках. Але якщо в нас є хоч один шанс рятувати наших громадян і щоб менше було в нас летальних випадків, ми будемо лікувати тими засобами, які дають результати в різних країнах»
(https://lb.ua/society/2020/04/08/454844_chim_likuyut_koron- avirus_ukraini.html).
Відтак авторка статті ставить цілком слушне й логічне запитаня: якщо сьогодні у всьому світі (зокрема в Україні) пацієнтів з COVID-19 лікують різними неперевіреними й упереваж небезпечними для життя та здоров’я лікарськими засобами, то, можливо, було б доцільно дати шанс перевіреному й ефективному засобу, який не завдає шкоди здоров’ю, а противірусні властивості якого вже досліджені й доведені десятками науковців у всьому світі? Йдеться про унікальний протираковий та противірусний препарат NSC631570 та про позитвні результати лікування ним багатьох вірусних захворювань.
У рубриці «Діаспора» професор Віра Боднарук розповідає про Літературні вечори в осередку ім. Св. Андрія на Флориді.
Чимало цікавого читачі можуть довідатись з матеріалів, опублікованих у рубриках ПАМ’ЯТЬ, ІСТОРІЯ, ЯВНЕ І ПОТАЄМНЕ, БЕЗПЕКА ДЕРЖАВИ, НАУКА, ОСВІТА, КУЛЬТУРА, ЕТНОПОЛІТИКА, ПАМ’ЯТЬ.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.