Олександр Ірванець представив в Ужгороді «Хворобу Лібенкрафта»

181

Відомий український письменник Олександр Ірванець проїздом із Братиславського фестивалю поезії завітав на два дні до Ужгорода, де зустрівся зі студентами коледжу мистецтв та журналістами.

Напередодні свого півстолітнього ювілею, яке все прогресивне людство святкуватиме у січні, один із кращих українських іронічних поетів поділився приємними новинами. У харківському видавництві «Фоліо» цьогоріч вишло відразу чотири книжки Олександра Ірванця, які своєрідно підсумовують його літературну творчість. Це роман «Рівне/Ровно», який виходить в Україні вже втретє і перекладений на кілька мов, збірка віршів «Мій хрест», мала проза та головна родзинка – «Хвороба Лібенкрафта».

Свій новий твір із підзаголовком «понурий роман» сам автор називає чорним фентезі. «Це книжка про три речі, — каже він. – Про театр, про смерть і про внутрішній зір». Свій другий роман, який виношувався три роки, Сашко дописав у Польщі, де цього року перебував на черговій закордонній стипендії. (Він належить до найбільш мандруючих письменників України).     

Себе Ірванець вважає автором малопродуктивним і твердить, що пише не більше п’яти віршів на рік. «У поезії важко бути зіркою, —  зізнається він. – У цілому світі вона переживає кризу, про що свідчать тиражі. Навіть у такій літературній країні, як Франція, наклад поетичних книжок не сягає тисячі примірників».

Журналісти цікавилися творчою кухнею письменника. «Я не люблю повертатися до завершених речей, — відповідає на запитання, чи не хотів би переписати деякі свої  твори. – Правлю себе сильно, але недостатньо. Бо не люблю марудної роботи».

А для того, щоб стати письменником треба робити дві речі. По-перше, багато читати, бо саме так відшліфовується смак. А по-друге, писати.  Сам Ірванець каже, що прочитує за тиждень по три-чотири книжки.

Слід зазначити, що, окрім всього, він ще й  викладає курс «Теорія і практика драматургії» в Острозькій академії для майбутніх літераторів. У Ірванця наразі написано сім п’єс, які ставляться в різних країнах.

А також він займається перекладом. Зокрема, в його перекладах вийшли книжки російських дитячих «чорних гумористів» Григорія Остера та Олега Грігор’єва, польського прозаїка Януша Корчака та драматурга Януша Гловацького.

Сам Ірванець склав враження цілісної особистості, яка живе в повній гармонії із собою. Себто, живе, як пише, а пише, як живе. Писанням занадто не перетруджується, пурхає наче пташка — з однієї літературної гілки на другу, живиться, чим Бог пошле. І саме через це Бог його любить і посилає поетові достатньо, про що свідчать перевидання його небагаточисельних книжок.

Для закарпатських авторів вельми доречними були принаймні дві поради Олександра Ірванця. По-перше, побільше читати, бо наші письменники не те, що сучасної світової літератури не знають, але й твори своїх найближчих колег по перу не проглядають.

А по-друге, братися за переклади, що є чудовою школою майстерності володіння словом. І якщо Ірванець вільно читає польською і чеською, звідки черпає для себе чимало цікавого, то закарпатські письменники у своїй більшості володіють тільки однією «іноземною» – російською.

А шкода, бо кому, як не Закарпаттю, яке межує із чотирма країнами Євросоюзу, належало би бути літературним мостом?

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!