Письменниця пропонує українському ПЕН-центрові виступити з
ініціативою номінування луганського поета Василя Голобородька на Нобелівську
премію з літератури.
Шановний пане Президенте, шановні колеґи,скандальний заклик
від ПЕН-центру Словенії «просити Росію вреґулювати український конфлікт», якщо
розглядати його «в пакеті» з іншими численними сьогоднішніми актами
пропутінського тиску на Україну з «західного фронту», незаперечно потверджує:
попри очевидний провал сценарію «поділу України», Кремль зовсім не збирається
капітулювати, і «проект Новоросія», наразі зірваний ціною непомірних жертв і страждань
українського народу, всього лиш тимчасово «відкладається», до кращих для Кремля
часів. Які, можна не сумніватись, не забаряться, якщо українці не почнуть
врешті переходити до кроків «на випередження».
У зв’язку з чим хочу внести на ваш розгляд пропозицію, яка
давно назріла і «висить у повітрі», – а нині, на мій погляд, могла б стати з
нашого боку саме таким кроком.
Спершу трохи контексту. Гадаю, ні для кого з нас уже не
секрет (це років 4-5 тому ще можна було сумніватися!), що «проект Новоросія» цілеспрямовано
підготовлявся Росією насамперед через програмову, багаторічну, послідовно
здійснювану «деукраїнізацію» т.зв. «Юговостока» – коли нижче, сказати б, «лінії
Керзона», взятої з електоральних мап 2004 року, культурний та інформаційний
продукт з виразно українським маркером у мейнстрім не допускався (лише влітку
минулого року, коли стартувала «агітація за ЄС», намітились були тенденції до
зрушення: концерт Положинського в Донецьку, гастролі з «Солодкою Дарусею»…), а
всякий такий продукт місцевого походження – інформаційно глушився й витіснявся
на марґінеси (умовно кажучи, шансів у Донецького університету носити ім’я
Василя Стуса було не більше, ніж у дніпропетровського проспекту Карла Маркса –
ім’я Валер’яна Підмогильного, а потрапити в київський ефір україномовній
співачці, коли вона, як Ольга Акулова, з Донецька, а не з Івано-Франківська,
годі було й мріяти: навіть про Олега Скрипку якось на ТВ-шоу оголошено було,
ніби він «представляє Західну Україну», – тільки «Західній», за цим сценарієм,
дозволялось у нас «бути українською»!). І так з року в рік усе робилося для
того, щоб у суспільства в цілому (і в міжнародної спільноти також) склалося
стійке враження, ніби поза Західною Україною («Галичиною») – України нема (мене
й саму в європейських ЗМІ не раз іменували «західноукраїнською письменницею» –
sic! – так що владу пропаґандистського стереотипу можу оцінити напряму).
Активна медіалізація, в т.ч. в Росії, Сергія Жадана як «винятку з правила» це
саме правило тільки потверджує – і в найдрімучіші «щербицькі» часи на партійних
з’їздах обов’язково мав бути один україномовний виступальник, тож «одного
україномовного поета» на всю проектовану «Новоросію» якраз і мало вистачити
сповна.
Говорити про все це, відтворюючи «по цеглинці» загальну
панораму «зачистки», можна до нескіченности (історія одеського каналу АТВ, який
8 років, від 2006-го по 2013-й, утоптував мізки одеситів на суцільне «Куликове
поле», може тут слугувати за case study!), а про історію багатолітньої, як у
мур головою, боротьби наших видавців за доступ української книжки на Донбас (а
від 2009 року – і на Південь: на Миколаївщину, Херсонщину…) впору вже
монографії писати, – нагадаю лише, що коли в Луганську торік відкрилась була
українська книгарня, її закрили одразу ж, як тільки вона виявилася комерційно
успішною і власник необачно похвалився пресі, що «міф про непопулярність
української книжки на Сході розвіяно». Паралельно весь цей час у центральних
ЗМІ накручувався мем «двох Україн», «проросійського Донбасу», і т.д. – словом,
інформвійна «за Новоросію» велася системно і по-спецслужбівському професійно –
килимовою атакою. І, ясна річ, не могла лишитися без наслідків.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Одним із таких наслідків стало те, що й досі – по трьох
місяцях війни на Донбасі – ніхто з українських журналістів не спромігся не те
що відвідати в Луганську і взяти інтерв’ю в одного з найвидатніших українських
поетів 20-го століття – Василя Голобородька, а бодай би поінформувати
громадськість, чи він там іще живий, чи кудись виїхав, і чи йому нічого не
загрожує ( минулого тижня мелькнула піврядочком згадка в «Урядовому кур’єрі», з
якої випливало, що таки живий – і, як переважна більшість жителів Донбасу, яких
якраз ніхто «не чує», бо їм «вимкнено звук», і ніяка Тальявіні до них не
приїде, хоч би скільки вони, важачи життям, чіпляли на себе жовто-блакитних
стрічечок, – нікуди з рідного міста не поїхав: що ж, добре знати, спасибі й на
тому!). У свідомості пересічного українця (бо саме його представляють ЗМІ)
поета Василя Голобородька – нема, «зачищений», вкупі з усім його
німим-непочутим – приреченим на мовчазне страждання – українським Донбасом.
Зате часу й місця на різної міри витончености філіппіки проти Донбасу, який
буцімто «ненавидить усе українське», в інформпросторі й далі з подостатком, тема «не закрита», – і от уже
німецькі колеґи переказують мені слова галицької поетки, що «пора вже той
Донбас віддати Росії», а австрійське телебачення приїздить розпитувати (для
окремого фільму!), чому в нас «тільки в Галичині існує українська культура».
(Можна хіба пожаліти тих галичан, які роками радо «таскали набої» для таких
«мінометів», не розуміючи, як дешево – всього лише за підігрів «п’ємонтського
еґо», за почухане самолюбство! – путінські режисери їх купують і використовують
– незгірше, ніж призначених «на м’ясо» озброєних тубільців на «лугандонських»
блокпостах.)
Зрозуміло, що в образ «антиукраїнського Донбасу» поет
формату Голобородька не вписується («неформат», як кажуть на ТБ українським
музикантам!), – як не вписувався він свого часу і в УРСРівські ідеологічні
лекала, і тому ні в радянській, ні в пострадянській Україні належного йому
місця на літературному Олімпі так і не посів. За його біографією взагалі можна
скласти графік українських «свобод» за останні півстоліття: як тільки в Москві
заходить «лібералізація» (Хрущов, Горбачов, Єльцин) – Голобородька в Україні
друкують, читають, преміюють і визнають за видатного поета; як тільки Москва
починає чергову масштабну «спецоперацію із замирення України» – Голобородька
звідусюди викреслюють, заганяють у
шахту, в робітничий гуртожиток і визнають уже тільки за кордоном (востаннє – в
2010-му, на Болонському книжковому ярмарку, де його дитяча «Віршів повна
рукавичка» одержала «Білого крука»). Гадаю, саме час нарешті виправити цю
велику історичну кривду в стосунку до так по-шевченківському «архетипально»
національного Поета – заодно довівши тим і самим собі, і всьому українському
народові, що його інтелектуальна верства – не лише підмет для чужих
політтехнологічних маніпуляцій, а має власну суб’єктність. Зокрема і в тому,
щоб, як то належить інтелектуальній верстві в кожній європейській нації,
самостійно виставляти й боронити національні ієрархії культурних цінностей.
Звідси й моя пропозиція: щоб Український ПЕН-центр ініціював
номінування Василя Голобородька на Нобелівську премію з літератури. Це,
зрештою, досконало збігається з нашими статутними обов’язками: адже
замовчування – одна з найпоширеніших форм контролю за інформацією, а в цьому
випадку контроль здійснює на нашій території ворожа держава, послуговуючись ним
як інструментом терористичної війни. Кому ж, як не нам, повертати тепер Донбасу
його непочутого Поета?..
Додатковий плюс тут у тому, що кращої кандидатури від
України нині взагалі годі шукати – у Голобородька, крім любимої Нобелівським
Комітетом дисидентської біографії «ідеаліста в пейзажі століття», є поетичні
книжки в якісних перекладах
європейськими мовами, є міжнародні відзнаки, а значить, уперше за роки
нашої незалежности Шведська Академія отримала б не просто «нове ім’я в списку»,
як то було з раніше номінованими Ліною Костенко та Борисом Олійником, – а таки
реального кандидата для серйозного вивчення (і напевно зраділа б його
внутрішній спорідненості з Транстрьомером!). А Україна, своєю чергою, відкрила
б, яким дивовижним поетичним голосом, за всі свої німі муки, обдарував її
Донбас – цей трагічний український «Гулаг-лайт» (вічно-зяюча, всім нам на
пам’ятку, «непромита-знеславлена» рана сталінської індустріалізації!), що з ним
його Поет так символічно розділив його долю, – і через ту долю багато що змогла
б зрозуміти про себе-сьогоднішню, з того, що їй так довго не давали зрозуміти
за гуркотом чужих «інформбатарей».
На цьогорічну номінацію, зрозуміло, вже запізно, а от
заходитися коло новорічної – саме впору. Впевнена, що така кампанія, коли до
неї належно взятися всім миром, буде мати неоціненну культурно-символічну вагу.
Ба більше, вона могла б покласти початок найтруднішому (і, припускаю,
найзатяжнішому) етапу нашого визволення: визволенню свідомости українського
суспільства від вживлюваних у неї за роки інформаційної окупації, як чіпи,
чужих міфів – і наскрізь сфальшованих уявлень про себе самих. Саме за цю –
найвитонченішу і найнепомітнішу – форму поневолення (за Мілошем, «поневолений
розум»!) Україна й змушена нині розплачуватися такою страшною ціною. Бо коли у
висліді багатолітньої повзучої «інформвійни за Новоросію» уже ні донбаський
журналіст, ні галицька поетка не асоціюють Луганська з Василем Голобородьком,
це означає, що в міста (і цілого реґіону) украдено «культурний паспорт»,
перетворено на «нічийну землю». І тоді вже обстоювати «паспортну належність»
такої землі залишається тільки фізично – людською масою, живою плоттю і кров’ю.
Авжеж, ту багатолітню «повзучу» інформвійну, яка передувала
нинішній воєнній агресії, Україна програла путінській імперії «за неявкою»,
попросту вчасно її не розгледівши, – і в тому, безперечно, є вина
інтелектуальної верстви, нас усіх. Нині, коли українці, в т.ч. й призначені на
«віддання в Новоросію», вкотре в історії героїчно довели свою готовність
ставати в обороні свободи й незалежности своєї країни «живим щитом», прямий
обов’язок інтелектуальних середовищ – так само об’єднатися, для повернення
країні її потрощеної й закаламученої самосвідомости, без чого жодна військова
чи політична перемога ніколи не буде остаточною. Ініціювавши висунення Василя
Голобородька на Нобелівську премію з літератури 2015 року, Український
ПЕН-Центр міг би стати каталізатором цього процесу. Зрештою, як відомо, дорога
в тисячу лі починається з першого кроку.
Щиро сподіваюся, що ця пропозиція знайде у вас відгук і
підтримку.
Сердечно, Оксана
Забужко