Оксана Забужко про час, у якому живемо, і про українські реалії

5096

Кореспондентові journalist.today вдалося поспілкуватися із найпопулярнішою україномовною авторкою, письменницею, поетесою, есеїсткою Оксаною Забужко. Безумовно вона є лідером думки сучасності, особистістю, яка формує український сучасний інтелектуальний світогляд. Її ім’я широко  відоме не лише в Україні, але й за океаном.

 

Саме тому нашій редакції було цікаво дізнатися бачення Оксани Забужко щодо можливостей саморозвитку, самовиховання сучасної людини, якщо особистість із різних причин (географічних, фізіологічних, психологічних, соціальних тощо) навіть у XXI обмежена у доступі до інформації, а також як вона оцінює ситуацію в Україні щодо цього питання.

«Ви одразу по живому зачепили найбільш хворий, набряклий, водянистий мозоль. Я це запитання собі часто ставлю. Світогляд – це ви трохи пишно висловлюєтеся. Треба говорити про те, які можливості дає сьогоднішня інформаційна і освітня інфраструктура держави Україна, які вона дає можливості полишеній на себе юній істоті вирости самостійним, самокритичним, здатним приймати рішення в інтересах власної безпеки громадянином, готовим до викликів XXI ст. Це дуже серйозна і дуже болюча тема. Великою мірою якість життя визначається саме цим: доступністю інформаційних, освітніх і культурних ресурсів на всіх без винятку рівнях соціальної структури суспільства. Навіть хай це буде маленьке містечко, де живе самотня мама-прибиральниця, але якщо у неї здібна дитина, яка чимось цікавиться у цьому світі, то довколишній світ повинен їй забезпечувати можливості для індивідуального, особистісного росту. Так. Це, наприклад, мають бути бібліотеки. Що ми чуємо? Бібліотеки зачиняються. Це не має жодного виправдання. Взагалі. Коли я почула новину, що бібліотеки зачиняють, що реформа бібліотек починається із того, що вони зачиняються, у мене пальці похололи. Бібліотеки можуть перетворюватися на щось інше. Їх можуть переукомплектовувати, видозмінювати. Але те, що вони зачиняються, значить – зачиняються. «Померла, так померла». Ніхто на їхньому місці, в отих зачуханих, Богом забутих райцентрах і селах, наново відкривати потім бібліотеки не буде. Тобто має бути система сучасних бібліотек, тих, які є центрами громадського життя. І не треба далеко ходити. Всі подорожують. Є безвіз. Їдете за цей же західний, прости Господи, поребрик. Там уже на рівні Польщі і Словаччини, які не набагато просунутіші за нас, то там у селах і містечках ви бачите, як відбувається організація громадського життя на низовому рівні. На пам’яті, скажімо, покоління моїх батьків, ще були перекази, як це відбувалося в Україні у 20-х роках, до колективізації. Ми, коли говоримо про Розстріляне Відродження, то ми говоримо про розстріляного Курбаса і Підмогильного у Сандармоху, але насправді це відродження, розстріляне відродження – децентралізація (про яку говорили трохи раніше, але в останні роки це поняття заглохло). Тобто, коли був аматорський театр у кожному селі, просвіта на рівні села, тобто бібліотеки, хати-читальні і організація гуртків, де, наприклад, Катерина Білокур вчилася малювати – це Європа. Європа починається саме з цього кожного села, яке має свій краєзнавчий музей, знає свою історію, де є свій історик-ентузіаст чи вчитель історії, який з дітьми ходить щось там розкопувати, розповідає їм, що у цьому селі було у XVI ст., у XVII ст. І так далі. І все це різні рівні, різні форми, але це – життя, це усвідомлення людиною себе і початки усвідомлення нею свого місця у світі. Ось світ довкола мене: минуле, теперішнє, якесь має бути майбутнє, яке залежить і від мене. Ось я – маленький, що я можу чи повинен зробити у цьому світі? Вічне Кантівське питання. Через цей низовий рівень відбувається зустріч людини, малої людини, яка росте і формується, із світовою культурою, через рівень свого самого села і містечка. Поки цього немає, поки немає розуміння того, що це потрібно, що це ключове, важливе, визначальне… Поки немає розуміння формули Отто фон Бісмарка, що війни виграють не генерали, а шкільні вчителі та парафіяльні священики. Оце нульовий рівень. Музей історії чи Лувр може бути не в кожному селі, але у кожному селі є вчитель і священик. Тобто люди, які традиційно завжди були у структурі українського міста, міста європейської магдебурзької традиції, і були провідниками здібної дитини у світ великої культури. Чи виконує сучасна українська школа ці функції? Питання риторичне. Ми усі скаржимося на якість освіти, рівень якої падає. Можна говорити, що це загальносвітова тенденція. Але суть у тому, що опиратися процесам загальноцивілізаційної ентропії – це в кожній країні завдання місцевих політик культури, пам’яті, активізації громадянського суспільства. Чого не робить і не виконує українська держава, ми мусимо надробляти своїми силами. І мусимо бути свідомими цього. Тому що ні освіта, на жаль, ні медіа, ні інфраструктура культури цих ресурсів не забезпечують. Тобто не забезпечує вона нам можливості виграти війну», – зауважила Оксана Забужко.

Наразі українське суспільство потерпає від великої кількості фейкових новин, неперевіреної інформації, яку транслюють як традиційні медіа (газети, радіо, телебачення), так і «всесвітня павутина». У вирі подій, де чимало дезінформації, дуже важливо уміти критично мислити, щоб відокремити зерна правди від полови. Крім того, що Оксана Забужко – видатна українська письменниця, чиї твори дали старт українському книжковому ринку, вона ще й фаховий філософ і культуролог. Саме тому ми попросили її дати декілька порад, як не загубитися у сучасному інфопросторі, та як не втратити себе.

«Якщо доросла людина намагається скласти свою думку, то вона уже пливе у цьому, я вживаю термін «інформаційний потоп», коли кожен із нас ліпить свій ковчег. При цьому рівень «води», інформаційних шумів піднімається. Були десь оприлюднені цифри, що приблизно кожні 18 місяців об’єм інформації у світі подвоюється, і це уже катастрофа. Врятуватися у цій ситуації окремо взятій людині без ковчегу неможливо. Тобто, якщо людина бореться, то вона уже якось пливе, рятується. Говорити про універсальні рецепти виживання… Я 10 років повторюю одну і ту саму формулу, яку може запропонувати письменник: більше гуляйте на свіжому повітрі, себто спілкуйтеся з природою, дивіться на небо, якомога більше слухайте гарної музики, спілкуйтеся з дітьми, читайте хороших книжок і вимкніть телевізор», – порадила наша співрозмовниця.

Відгуки на творчість Оксани Забужко як критиків, так і авдиторії різні. Попри те її праця відзначена різними національними і міжнародними нагородами та преміями, серед яких Літературна премія Global Commitment Foundation (США), Перша премія з літератури Союзу Українок Америки, Гран-прі Всеукраїнського рейтингу «Книжка року-2008» і 1 місце «Книжка року-2010». Крім того, у її арсеналі Орден Княгині Ольги III ступеня за вагомий особистий внесок у справу консолідації українського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і правової держави та з нагоди Дня Соборності України, відзнака «Золотий письменник України», Літературна премія Центральної та Східної Європи «Анґелус» (Польща), відзнака Блаженного Священномученика Омеляна Ковча. А у 2019-му році Оксана Забужко стала лауреаткою Національної премії України імені Тараса Шевченка. Вона активно займається громадською діяльністю та читає лекції у різних країнах Європи і США. На запитання, звідки сили для такої активної письменницької  та громадської діяльності, жінка відповіла скромно, цитуючи великого українського філософа, поета і богослова Григорія Сковороду.

«Я колись задумалася над запитанням, де брати сили. Мабуть, треба любити те, що ти робиш. Зрештою цей секрет ще Сковородою було сформульовано: «Подяка Богові за те, що зробив потрібне нетрудним». Тобто те, що тобі справді треба, ти все одно робитимеш, тому що це твоє, ти хочеш це робити, тому що ти отримуєш від того кайф. Моя найбільша проблема останніх років у зв’язку з війною: «щось я ще зроблю», «оце я ще напишу», «оцей виступ надішлю, бо не можу відмовитися», «а ще це і оце»… Тоді я вже розкидаю, потім втечу, а тоді буду писати роман. Я постійно біжу і живу з думкою, що от там мене чекає роман, як кохана людина, а я от це і це зроблю, а далі туди, де мене жде роман. Насправді внутрішнє джерело тепла всередині тебе, коли ти відчуваєш, що ти на своєму місці у тому часі, який він є. Час і місце нашого народження це те, що ми не вибираємо. Отже це певним чином є умови задачі, яка нам задається при народженні. А потім людина бере ціле життя, щоб цю задачу вирішити: чому я народився саме тут, саме у цьому часі, і що малося на увазі світобудовою, яка мене сюди запулила. Це ж цікаво. Пошуки цього сенсу – це настільки захопливе всепоглинальне завдання, що я вважаю, якби маленьким громадянам, з яких ми починали розмову, десь із першого класу школи розповідали на рівні буддійських чи античних притч, то дітки б думали би, їхні мізки, як квіти розкривались би, під іншим градусом і в значно ширшому діаметрі», – пояснила поетеса, есеїстка Оксана Забужко.

На завершення розмови ми поцікавилися, про що нині мріє успішна письменниця та оpinion leader українського суспільства.

«Я мрію багато про що. Це треба робити правильно і на довгу і далеку дистанцію. Я мрію дожити до деяких гарних стратегічно, так би мовити, довготермінових речей. Наприклад, я стараюся раз на місяць їздити у метро. І от сьогодні їхала, дивилася на мапу метрополітену, розповідала чоловікові, як я у шкільні роки мріяла, що назви станцій будуть називатися так, як говорила моя бабуся: Червона площа – Контрактовою площею, а де завод «Більшовик» буде «Шулявка» (бо це район Шулявка, і цей топонім уже виникав). Мені тоді було 15 років. Це був глибокий, страшний щербицький СРСР. І я собі уявляла Україну із цими правильними назвами станцій метро, країну, якою можна пишатися, незалежну країну із своїми власними найменуваннями, історичними, які тут були, і довго пошепки переказувалися у родинах. І, бачите, дожила. Це приклад, що треба правильно мріяти. А в дійсності у мене багато планів, дожити до багатьох гарних речей. І я сподіваюся на це, що у міру моїх скромних сил, у міру своїх можливостей, щоб ці мрії здійснилися», – наголосила Оксана Забужко.

 

Більш детально про усе це, а також відеоверсію інтерв’ю з письменницею, поетесою та есеїсткою дивіться на сайті «Журналіста».

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!