Доброю традицією стало відзначення у день народження Майстра, 3 квітня, лауреатів Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара у гостинних стінах Національного музею літератури України. 28 років поспіль вручається молодим авторам до 30 років ця відзнака, заснована 1996-го німецькими меценатами Тетяною Куштевською, Дітером Карренбергом та Національною спілкою письменників України. Премія традиційно присуджується за номінаціями «Роман», «Мала проза», «Поезія», «Публіцистика», «Літературознавча праця, присвячена творчості Олеся Гончара». На конкурс приймаються як друковані, так і не оприлюднені твори українськомовних авторів, які мешкають в Україні та за кордоном. Попри воєнну агресію, журі, до якого входять відомі письменники, науковці й культурні діячі Тетяна Куштевська, Наталія Бйорнер, Валентина Гончар, Леся Гончар, Олександр Балабко, на чолі з Дмитром Чистяком, ретельно розглянуло всі надіслані рукописи, серед яких було чимало талановитих (тому сподіваємося на участь авторів наступними роками) та прийняло одностайне рішення з відзначення найталановитіших.
У затишній залі бібліотеки Колегії Галагана зібралися численні шанувальники творчості Олеся Терентійовича – культурні та громадські діячі, письменники, науковці, журналісти, творча молодь. Зі зворушливим вітальним словом звернулися до них дружина письменника Валентина Данилівна: «Це говорить Валентина Гончар, дружина Олеся, мені 98 років, я переживаю другу війну. Але. Я щиро вітаю вас і дуже сподіваюся, що житимете ви літературою надалі усе своє життя. Кажу з висоти своїх літ – воно того варте. Війна перейде, вірю. Розправляйте свої крила. Живіть і “творіть на всю Душу”, як казав Олесь. Благословляю». Зболене, але й наснажливе слово пролунало і від меценатів премії з Німеччини – від Дітера Карренберга й Тетяни Куштевської, зокрема такі слова: «мусимо вшанувати світлу пам’ять Тараса Іллі, талановитого молодого поета, лауреата нашого конкурсу 2013-го року. Він загинув на фронті 2024-го. Тяжко і боляче про це говорити. Але мертві живі доти, доки є живі, які пам’ятають про них. Маємо оприявити антологію з творами наших лауреатів, це вже буде четверта збірка, після попередніх трьох нами виданих. І в такій збірці неодмінно будуть вірші Тараса Іллі, унікального стиліста, чудового таланту… Наш тяжкий воєнний час – час, коли воюють не країни, точиться війна між Диктатурою та Демократією, і наша доба висвітлює долі молодих українських письменників та мислителів. Попри травматичний життєвий досвід, вони пишуть, працюють, шукають нові формати слова. І про війну також. Зрілим автор стає, коли розуміє мову горя, якій віриш. Нове покоління української літератури – є! Вчитаймося в ці твори – це нове життя, новий ритм, нові взаємини, новий модус існування мовлення… Особливість нової літератури – в тому, що вона не втратила ідентичності, але вкарбовується у світовий мистецький контекст. Епоха молодих – це епоха надій, і передусім – надія на побудову демократичної правової України, про яку писав Олесь Гончар у щоденнику 8 серпня 1986 року так: «Любов до України – це було понад усе, і не шкодуємо, що для цього жили». Нашим лауреатам ми зичимо подальших творчих успіхів, писати такі твори, аби стилістично, емоційно, інформативно вражали би не лише читацькі, але й професійні кола! Нехай із-під пера молодих авторів витворюються справді нешаблонні явища! Вчіться, працюйте, а ми, меценати й шанувальники української літератури, будемо вірити у вас і підтримувати далі! Слава Україні!». До речі, торік Тетяна Куштевська видала книжку про видатних українок – від княгині Ольги до наших сучасниць, де подано художній портрет і Валентини Данилівни Гончар, видання мало неабиякий успіх у німецьких читачів і, маємо надію, після війни вийде у світ українською…
На вручення цьогорічної Премії завітали знакові діячі української культури, які спільно з ведучими Дмитром Чистяком і Олександром Балабком вручили нагороди новим лауреатам. У номінації «Велика проза» за роман «Портер чи Айріш Стаут» перемогу здобув киянин Іван Бережний, який після здобуття медичної освіти перебуває на службі у лавах Національної гвардії України, тож нагороду одержала його дружина Інна Гамалія. Авторська проза – розкуте, актуальне й інтелектуальне письмо, з численними інтертекстуальними «слідами» з розмаїтих культурних традицій, де фантасмагоричні елементи та психологічна глибина героїв розгортають поетику несвідомого в захопливій поліфонії уявного, це мандрування розмаїтими світами у пошуку вирішення родової травми й осягнення самості, одне слово, письмо – проблемне та перспективне, яке заповідається на нові відкриття. До вручення нагороди долучився відомий письменник і мистецтвознавець, голова Творчого об’єднання драматургів Київської організації Національної спілки письменників, професор, заслужений діяч мистецтв України Василь Неволов, який висловив багатолітнє захоплення творчим генієм Олеся Гончара, наголосив на актуальності його доробку в умовах російської агресії, потребі в ширшій популяризації його творчості, поділився спогадами про спільну роботу та завірив у готовності подальшої підтримки молодих талантів, зокрема в журі Міжнародного конкурсу «Гранослов» Національної спілки письменників України, оголошення якого саме стартує днями.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
У номінації «Мала проза» цього року переміг Владислав Петренко із Харкова за добірку оповідань «Екран». Філософ за освітою, автор дисертації «Феномен посередності в контексті масової культури та сучасних технологій», Владислав Вадимович викладає курси української та світової культури, а також історії журналістики в Навчально-науковому інституті філософії та освітньої політики Українського державного університету імені Михайла Драгоманова. Ці кілька фактів із життєпису автора потверджують широчінь його наукових і творчих інтересів – тому в експериментальних, лірично-екстатичних і гостро-експресіоністичних оповіданнях відлунюють Гайдн і Гагарін, розбурхані ритми крові та медитативне вглибання у трансцендентне, екранна стереоскопічність. Вітаючи молодого прозаїка, відомий культуролог, есеїст, кінозавець, заслужений діяч мистецтв України, член-кореспондент Національної академії мистецтв України Сергій Тримбач відзначив кінематографізм його художньої мови, заохочуючи до написання кіносценаріїв, а також згадував спілкування з родиною Гончарів, сусідів у легендарному письменницькому будинку «Роліт», відзначав ту першорядну роль, яку відіграв видатний письменник і громадський діяч у відновленні незалежності України, запросив на перегляд документальних фільмів у Будинку кіно до 130-річчя Максима Рильського, де закарбувалися й слова Олеся Терентійовича.
У номінації «Поезія» цього року визначили двох лауреатів. Максим Чурков із Дніпра переміг зі 157-сторінковою збіркою поезій «Сік вишні». Автор, за освітою український і германський філолог, відзначений на престижних літературних конкурсах «Гайвороння» (2020) та «Смолоскип» (2024) – у постійному пошуку, експериментує з розмаїтими ритмами, структурами, темами («кожен крок мій – до terra incognita»), з розкішним і ламаним римуванням, із зоровими ефектами та мистецькими ремінісценціям, перекладаючи «погляд з вертикалей на горизонт чуттів», творить постійно рухливе зображення мандрівника-мисливця за оригінальним і сутнісним. Вітаючи лауреата, фундаментальний філолог і мистецтвознавець, почесний громадянин Києва і почесний академік Національної академії мистецтв України, заслужений діяч мистецтв України, професор КНУ імені Тараса Шевченка Юрій Мосенкіс зауважив, що висока місія сучасних письменників і вчених-гуманітаріїв – відновлення історичної справедливості, служіння національним інтересам, протидія ворожим наративам, адже і науковий пошук, і мистецькі відкриття мають показати глибину самобутньої європейської традиції України, і в цьому контексті – звернення до творчості Олеся Гончара, переосмислення його доробку, його громадського чину видається надзвичайно актуальним: тому і створення Музею-форуму Олеся Гончара з ініціативи родини письменника, і заснування гончарознавчої наукової теми з ініціативи академіка НАН України Станіслава Довгого – важливі ініціативи, які варто продовжувати.
Ще одна лауреатка в номінації «поезія», за збірку поезій «Слізно до саду», Вікторія Краснікова, приїхала на вручення з Варшави, де здобуває освіту у Вищій школі економіки на факультеті менеджменту за спеціальністю «маркетинг». Як зауважила авторка, «для мене важлива сенсорика, передовсім візуальна образність, сприймаю вірш як своєрідний метафоричний опис реальності, того, що ми можемо побачити або відчути інакше, прагну доторкнутися до самої сутності речей, передаючи тактильність, звуки, запахи, зорові образи, символіку кольорів словами, через які можна осягнути барви, форми, текстури, гру світла та особистих переживань». А й справді, авторська збірка «Слізно до саду» – натхненне, але й вивірене за архітектонікою («при крилі осяйного місяця // стане видко мармур твоєї зали») конструювання трансцендентного саду, до і після потопу, де линвою образності зір простягається від «літньої риболовлі в передмісті» – аж до керамічно-блискучої поверхні води, «де збігаються усі лінії». Вітаючи лауреатку і колегу-полоністку, відомий поет, перекладач і журналіст, голова Творчого об’єднання поетів Київської організації Національної спілки письменників України, заслужений діяч мистецтв України і заслужений працівник культури Польщі Станіслав Шевченко згадав про різноманітні заходи за участю Олеся Гончара, які залишили пам’ятні враження, зокрема в буремні часи відновлення незалежності України, коли його моральний авторитет став визначальним для вельми багатьох, про ту провідну роль, яку відіграла в державотворенні Національна спілка письменників України, висловивши надію, що цю відповідальну роль переберуть на себе й надзвичайно талановиті молоді літератори.
У номінації «Публіцистика» журі відзначило добірку «Щоденник війни» Марії Максим’як із Вінниці: молода авторка вразила неординарною оптикою зображення воєнного лихоліття від імені Війни, у конфлікті з якою вияскравлюється незламність українського духу, над якою не має влади навіть смерть, і відбувається поступове вияснення самої сутності справедливого спротиву. Ось чому Війна стверджує: «Але хочу розповісти маленький секрет – на жменю прісної води серед бурхливого океану – в мені присутні: любов, шляхетність, звитяга, гідність, мужність… Якби тільки я не «зчитувала» їх з людських сердець, коли втілювалась, якби тільки ці відчуття не були мені знайомі… – я б так не «страждала». Проте не шкодую, що мені відомий цей бік. У мені – не тільки насилля і беззаконня. У мені ще відповідь Правди, котра як не зараз, то пізніше злетить до небес». Вітаючи лауреатку, відома журналістка, мистецтвознавиця, есеїстка, педагогиня Галина Дацюк згадала роки навчання у Кременці, де за намовою викладачки із захватом відкрила для себе заборонений «Собор» Олеся Гончара, а з літами дедалі ясніше впевнювалася, що саме такі унікальні постаті як Олесь Терентійович і досі невтоленним світлом тримають небо України, побажавши і молодим письменникам продовжувати ці тернисті, але сутнісні шляхи.
Ведучі вечора Дмитро Чистяк і Олександр Балабко також радо запросили до слова лауреата Гончарівської премії 2022-го року, уже відомого поета Віталія Білозора, упорядника знакової антології молодої поезії «Ніжний вал», а віднедавна – і члена Національної спілки письменників України, який метафорично зауважив, що київська вулиця Олеся Гончара насправді виявляється тяжкою для долання вгору, як і творче горосходження українського літератора. До речі, до церемонії також долучилися інші лауреати премії попередніх років – журналіст і літературознавець Захар Зіненко, поет і прозаїк Богдан Гасюк, публіцист і літературознавець Дмитро Коляденко, інформаційний партнер конкурсу, письменник і журналіст, керівник громадської організації Культурно-видавничий проект «Читомо» Олександр Мимрук та інші. Директорка ж Музею-форуму Олеся Гончара (що розташувався у стінах Навчально-наукового інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка) Дар’я Білокобильська закликала всіх відвідати цей неповторний заклад, у якому гуртуються численні творчі особистості, а також запросила на Гончарівські читання, що мають відбутися в ньому 10 квітня. Як зауважила вчений секретар Національного музею літератури України Оксана Твердохліб, вшанування дня народження Олеся Терентійовича й нових «гончарівців» саме в стінах бібліотеки Колегії Галагана, де досі чути відлуння кроків Івана Франка, Агатангела Кримського – вже стало доброю традицією, попри всі лиха війни, тож маємо надію, що зустріч за рік відбудеться неодмінно.
Віримо, що так і буде, знову напровесні, у день Олеся Гончара, як заповідає в найтяжчі часи молоде слово Вікторії Краснікової: «не озирайся // тільки не озирайся // позаду довга нитка // що має зимно-зелену тінь // вона розітне міста // розітне квадрати та ромби кам‘яних плит // ходу людей // тривожне чекання біля світлофорів // а ще пудру солончаків // суглинний ґрунт // легкозаймисті родовища торфу // й буроземи виноградників // розітне // та стане ледь помітною // тільки я бачитиму її усюди // відчуватиму // як проходить холодною зеленою рікою // крізь брязкальце стремінцевого м‘язу // за барабанною перетинкою // як розливається лискучими брижами нот // на тремтінні гілок ренетів // мільйонами знайомих голосів // знайомих пауз // щоб урешті впасти додолу // ковтуном тиші // тож навіть стоячи тут // десь далеко-далеко // я почую // якщо біля дому // з’явиться яблуневий цвіт // я прийду»…
Дмитро ЧИСТЯК, Олександр БАЛАБКО