Надруковане число 14 (280) «Української літературної газети»

131

Мотто номера: «КОЛИ МИ ПЕРЕМОГЛИ ДРАКОНА, ВИЯВИЛОСЯ, ЩО ТРЕБА НАВЧИТИСЯ ПЕРЕМАГАТИ ПАЦЮКІВ»  (Світлана АЛЕКСІЄВИЧ)

З матеріалами газети можна ознайомитися на сайті litgazeta.com.ua
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturno…/

У номері читайте:

СТАТТІ. ЛІТЕРАТУРА
Леся СТЕПОВИЧКА.  «МЕД ІЗ КАМЕНЮ, або  ДРУГЕ ПРИШЕСТЯ ІВАНА СОКУЛЬСЬКОГО». До 80-річчя  від дня народження Івана Сокульського

На початку 1968 року виходить у світ роман О.Гончара ”Собор” і дуже скоро в Дніпропетровську, цій “колисці застою” розгоряється скандал. З благословення секретаря обкому партії О.Ватченка, який впізнав у Володці Лободі  себе, починається його цькування й переслідування у пресі. В серпні 1968 року невеликий гурт українських інтелігентів на чолі з Іваном Сокульським пише відомого тепер уже “Листа творчої молоді”, в якому повідомляється про “погромний шабаш на Дніпропетровщині”, про “дике й безглузде переслідування чесних громадян”, автори  висловлюються проти зросійщення нашого краю, встають на захист звільнених з роботи кількох патріотів, на захист роману “Собор”. Листа адресовано Голові Ради міністрів УССР В. Щербицькому, кандидатові в члени Політбюро ЦК КПУ Ф.Овчаренкові, секретареві Спілки письменників Д.Павличкові. Копія – українському народові.

Така акція громадянської відваги, звичайно, не була подарована сміливцям. 13 червня 1969 року Івана Сокульського  заарештовано прямо на роботі, на пароплаві як одного з авторів крамольного “Листа” і звинувачено також у поширенні самвидаву “Виступу генерала Петра Григоренка на захист кримських татар”, статті академіка Аганбегяна про стан радянської економіки” та іншого. Серед звинувачень – написання віршів “Воля”, “Ностальгія”, “Святослав”.

На суді, що відбувся в лютому 1970 року, Івана засуджено на 4,5 роки з відбуванням покарання в колонії суворого режиму.

 

Лариса ВОЛОШИНА. «ЗНЕЦІНЮЮТЬ УСЕ: В УКРАЇНІ ТРИВАЄ ПРОЦЕС ТОТАЛЬНОЇ ВУЛЬГАРИЗАЦІЇ ДЕРЖАВИ»

Знеціненим виявилося все. Ніхто не несе відповідальності, ключові напрямки курують посадовці, які, згідно із законом, не мають на те повноважень, кожен чиновник має свою особисту думку на Конституцію, право і “вообще”. Чому Андрій Єрмак, який хизується своєю роботою на зовнішньополітичному напрямку, не займає посади голови МЗС? А якщо не займає, то чому виконує функції зовнішньополітичного відомства?

При владних органах створені Офіси – реформ, простих рішень, гуманітарних перетворень, медичних надбань – які щось розробляють, впроваджують, радять й організовують, але не несуть жодної відповідальності за наслідки своїх дій. Отримуючи зарплатню від держави, “радники”, “аналітики”, “добровільні помічники” і “творчі менеджери” не є держслужбовцями. А отже вони не підпорядковуються законам про держслужбу й не знають ані обмежень, ані берегів.

Хто всі ці люди? Чому країною керують в обхід принципу розподілення владних повноважень? Якщо ж говорити як на духу, то наради “брата старшого брата”, які вся країна спостерігала на плівках Гео Лероса, відбуваються сьогодні скрізь. Це схоже на дерево, яке дожирає некомпетентна й непідзвітна мошкара.

 

Олег БАГАН. «СУПЕРТОЛЕРАНТНІСТЬ НЕОЛІБЕРАЛІВ У МАЙБУТНЬОМУ ПРИЗВЕДЕ ДО СТРАШНИХ БІД»

Загалом ситуація і в США, і в Європі буде погіршуватися, бо, як я пояснив вище, на це є об’єктивні причини: історичне вкорінення мільйонних мас із інших цивілізацій та рас в просторі Західної цивілізації і водночас зростання лібералістичної ідеології в ній, яка усіляко стримує наростання конфліктів, постійно знаходячи моральне й ідейне виправдання всім деструктивним діям чужорідних елементів в цій цивілізації. До речі, зараз в Європейському Союзі під впливом радикальних лібералів, що домінують в європейській політиці, відбуваються аналогічні до американських дуже небезпечні процеси, які принесуть в майбутньому страшні біди: неоліберали продовжують тримати широко відкритими двері до країн ЄС для мігрантів із Азії й Африки і цим створюють вибухонебезпечну соціальну ситуацію

 

Надія ГАВРИЛЮК. «ЗА ЩО НЕ ДАЮТЬ ШЕВЧЕНКІВСЬКУ ПРЕМІЮ?»

За всієї суб’єктивності суджень, існують критерії оцінки творів, які висунуто на здобуття премій. Шевченківська премія – не виняток. І будь-який номінований твір варто розглянути за цими пунктами. Тоді знайдемо відповідь на питання: «За що не дають Шевченківської премії»? Оскільки авторка цих міркувань є віршознавцем, то предметом умовного «тесту» обрано поезію, а саме «Містерії» С. Короненко – авторки, що має ім’я в українській поезії ще з 80-х рр. ХХ ст.

 

Маріо ВАРҐАС ЛЬЙОСА. «ЗАБОРОНЕНА ДЛЯ ПАНЯНОК»

Стаття режисера і сценариста Джона Рідлі у “Лос-Анжелес тайм”, в якій він просить WarnerMedia прибрати кінокартину “Віднесені вітром” зі свого каталогу, бо вона є расистською і з позитивного боку показує рабство, загрожує покінчити з однією з тих добрих речей, які були в Сполучених Штатах: свободою слова. WarnerMedia відразу ж заявила, що прислухається до поради, забере стрічку зі свого каталогу і надалі її показуватимуть тільки з “певною передмовою”, яка застерігатиме її майбутніх глядачів.

Мене відразу ж зацікавило оголошення, яке в майбутньому передуватиме тому фільму, пояснюючи глядачам, що стрічка 1939 року, яка здобула десять “Оскарів”, є расистською, і вірити в показаний нею історичний контекст не треба, за винятком історії про нещасне кохання, яку вона оповідає про старий американський Південь, де все решта, крім роману між вродливою Вів’єн Лі та показним Кларком Ґейблом, є неправдивим і наклепницьким. Славнозвісне оголошення служитиме тільки для того, аби пробудити апетит багатьох глядачів, ясна річ, таких самих дурних, як ті, хто його написав, зняв і  причепив яко преамбулу до цієї чудової кінострічки.

 

Олесь ВОЛЯ «ДЕНИСОВИЧ» (Зі щоденника)

Рано-рано – тільки сіріти надворі почало – розрізав  сонливу тишу телефонний дзвінок: озвався до мене раптово Борис Діхтяр, університетський приятель. Радість моя була подвійною: по-перше, самого Бориса почути,  по-друге – найважливіше – дізнатися від Бориса, як там Денисович живе-поживає? Чому від нього вісток аніяких? «Пробач мені, Олесю, що так рано тебе потурбував, – мовив низьким грудним голосом Борис, – але змушений: повісився Денисович…». У рурці затріщало протяжно-пискливо, і я, вкрай ошелешений новиною, перепитав: « Що ти сказав?» Борис Діхтяр повторив: «Не стало Денисовича. Я його з петлі знімав… Ще вчора увечері. Він повісився на вхідних дверях у хату свою. Я тобі дзвонив  уночі  двічі, але додзвонитися не міг».  «Коли похорон?» –  «Ще невідомо. Мабуть, післязавтра… Я тебе повідомлю додатково, коли точно стане відомим»  – Борис поклав рурку, вочевидь поспішаючи обдзвонювати всіх близьких і знайомих, котрі знали Денисовича. А в моїх вухах рурка оглушливо продовжувала дзвеніти. Я знеслаблено приліг у ліжко. Горло стисло давким кім’яхом, у ньому сухо стало до хрипоти. «Боже-Боже, за що ж ти так жорстоко покарав Володю…» –  застрягло в свідомості гостро-тупим кілком. Мимоволі, мов у калейдоскопі, перегортав у пам’яті епізод за епізодом, котрі були пов’язані з Володею Теплухою, якого ми називали шанобливо – Д е н и с о в и ч.

 

Василь РЯБИЙ. «ДОСВІТОК ОЗОРІННЯ» (Ярослав ДОРОШЕНКО. З циклу «Портрет зблизька»)

Тернистість його шляху невідворотна. Той «хліб» пізнавався як не легкий. Поет знав ціну волі, ціну життя, чим ніколи не хизувався. Молодим хлопцем входив 1948 року в організацію українських націоналістів, був засуджений за антирадянську діяльність на двадцять п’ять років. Відбував покарання на шахтах Воркути. У 1955 році звільнений в зв’язку з додатковим розслідуванням справи. 1992 року реабілітований… Стільки пережито, стільки втрачено часу, що згадувати страшно.

Тягнувся до науки, літератури, мистецтва. Вдалось поступити і закінчити історико-філологічний факультет Івано-Франківського педінституту. Працював у редакціях газет, у облуправлінні кінофікації, в обласному Бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників України. Очолював письменницьку організацію з 1990 до 2003 року. Був до останнього дня одним з редакторів редакції журналу «Перевал».

 

Неля МЕДВІДЬ. «ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО У КОНТЕКСТІ МЕТАМОРФОЗ АВТОРИТАРНОГО ЧАСУ» (Закінчення. Початок у ч.13)

Намагаючись розширити художні можливості екрана, збагатити його виражальний спектр, звукові ефекти, О. Довженко черпав як з багатої скарбниці вітчизняного театру і кінематографа, так і зі здобутків зарубіжних художників і кінофахівців. Тому питання впливу О. Довженка на світ не можна розлядати однобічно. Варто наголошувати (чи не в першу чергу) й на протилежній тенденції – впливу світових досягнень на кінорежисуру О. Довженка. Він весь час ніби відштовхувався від щойно досягнутого у вітчизняному і зарубіжному кінематографі, шукав нових і нових можливостей мистецького самовияву. Кожна кінострічка майстра позначена карбом світової художності: видимістю дії, психологічною мотивованістю й природністю. О. Довженко уникав одноплощинності сценаріїв, оперував часовими зміщеннями, досягаючи помітних у світі художніх результатів і виявляючи справжній смак і хист. Але розкритися на повну силу йому не вдалося, бо зробити це можна було лише за умови іншої політичної системи в країні, де жив, а відтак – іншої системи цінностей, іншої концепції людини, історії й моралі. Можна тільки пошкодувати про втрачене. З іншого боку, визнання Довженка у світі як великого кіномитця стало важливим кроком до всебічного вивчення традиційної культури українців у всіх її проявах і формах, а отже, збуджували зацікавлення до ще малознаної тоді України. Але найголовніше – кінотвори Довженка засвідчили, що Україна і її народ у своїй глибинності і всезагальності дослідження сягнули рівня кращих зразків європейської й американської культури.

 

Любов СНІСАР «ПОЕТ СВІТЛА» (СПОГАД ПРО ВОЛОДИМИРА ЗАТУЛИВІТРА)

Запала німотна глупа ніч, глибоко чорна, аж підземна пора, коли засинає все, навіть егоїстична, байдужа любов до всього, крім себе, любов. Навіть вогник, скільки хмизу не підкидай, і якого сухого, о такої пори раптом пригасає, ховається, мов курча під крило найважчого тоді неба. Якщо в якомусь огниві ще й жевріє самітня жарина, та й то дуже сухого літа, жевріє вона неязикатим своїм промінцем униз, у землю. Сірники поливаються росою – дістанеш із коробки, а він уже тече по стертій сірничниці – мов і не те, не слинений, а тече, як не нутряна, занесена звідкись зокола, але все-таки із цього світу живиця. О такої пори навіть кресалом із кременю вогню не викрешеш, бо й вогонь мусить примкнути очі, і камінь мусить забути трохи себе, щоб освіжити свою мовчазну, найзатишнішу на землі душу. Знали це чумаки в степу, й цигани, і, мабуть, конокради.

 

 

ІНТЕРВ’Ю

Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ. Григорій ШТОНЬ. БЕСІДИ-V (Продовження. Початок у попередніх числах)

М.С.  Кортить запитати. Позапланово. Для вас існують якісь інтелектуальні заборони? Чи заборони внутрішні? Це не одне і те ж, але й не дуже різне.

Г.Ш. Якщо ви про межу щирості, треба подумати. Бо є ще й межа чи межі забобонні. Того не можна, про те – не смій. «Молчи, скривайся и таи // И чувства, и дела свои…». Відповідати, не знаючи, заради чого тебе випитують, ризиковано. Але й цікаво. Саме з огляду на невідомість. З означеної вами точки зору я ще себе не роздивлявся. Та й справа не в одному мені.  Ви теж багато чому не довіряєте… Втечемо спочатку до справ літературиних. Чи вірив я Гончареві? Безперечно. Поки не став багато чим дратуватися. В його ставленні   до літературного, як то кажуть, загалу. Бориса Олійника взагалі терпіти не міг. За те, що його глибоконародна і, як всі кажуть, високоталановита манера вислову робила мене і мій народ партпропагандистом. Ніби сам народ орнаментально базікав про розмаїті вірності, вдячності. Вам не обов’язково зі мною погоджуватися. Але й не варто саме з цього починати чергову нашу суперечку.

 

ПОЕЗІЯ

Вікторія ТОРОН (США) «МИР ТОДІ НАСТАЄ, КОЛИ ТИ ПРО НЬОГО ВЖЕ НЕ МРІЄШ»

     «Проблеми не можна розв’язати на тому ж  рівні                                                                  мислення, на якому ми їх створили» (А. Ейнштейн)

 

Мир тоді настає, коли ти вже про нього не мрієш,

коли ти вже не молишся різним у світі богам.

Просто жар відпустив, і гостинна дорога біліє,

недалеко — нічліг, і привільно ступати ногам.

 

Пам’ятатимеш все, що спіткало бідою раніше,

тих, хто кривди віків, ніби спалах болючий, прошив.

Шкіра душ наших зміниться – в коконі, темряві, тиші,

і, очима усіяні, крила розгорнем ушир.

 

Відшукаєм загублену в часі себе половину –

— сокровенну, несуєтну, гідну, без пафосних сцен,

і мозаїка битих сторіч укладеться в картину,

що є більшим за щастя відчути – усе мало сенс?

 

 

Сергій ЦУШКО «КВІТКОВИЙ КУР’ЄР»

 

Сиплеться з давніх хрестів позолота.

В Києві більшає спритних хозар.

Там, де було Козине болото,

вже не Хрещатик, а Бабин Яр.

 

Хто в сухий ґрунт своє жито посіяв,

марно чекає, щоб дощик пішов.

Позіх сховав на іконі Месія –

він не сівач, а риболов…

 

Гуан ГАРІДО «ТЕПЕР ЙОГО ОЧІ – ПОЛАМАНІ КРИЛА» (Переклад з англійської – Світлана ЛАВОЧКІНА)

Я живу на цій нічийній землі капітана Кука

На ім’я Австралія,

А може, «Утопія» Джона Пільґера

На ім’я Австралія.

Так, я громадянин краденої країни,

Дух справжніх володарів котрої живе тут

Вже більше шістдесяти тисяч літ.

Мої вірші – паперові човники.

Ці вірші – біженці у довгій дорозі –

Шукають притулку.

Я поламаний звук,

Голосна, яку я вимовляю з акцентом óпору.

Я політичний в’язень на острові Манус.

 

 

ПРОЗА

Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ. «ДЛЯ РАДОСТІ І СВІТЛА?» (З циклу «Світ за порогом»)

…дійові особи тих сутінкових часів у переважній більшості нині вільні від марноти клопіткого сьогодення з його насущними потребами й викликами; імена їхні далеко не завжди прикрашають масивні мармурові плити чи стіни сакральних храмів; їхні трупи переважно потайки, під покровом темної ночі, загортали в свіжий бетон або ж вони просто зникали, ніби безслідно розчиняючись у густій смердючій пилюці териконів, шахт і заводських труб; ще вчора такий персонаж жваво й бундючно торгував на гамірливому базарі, сановито сидів у високому кабінеті чи ходив задвірками, хизуючись гострою заточкою і лякаючи перехожих, а сьогодні вранці – нема, і ніхто не знає, де шукати, та ніхто й не шукає – ні батько, ні мати, ні казенні шістки з погонами на плечах, бо привиди страху скували цю землю, паралізуючи її знесилених злиднями і спрацьованих каторжними роботами мешканців;  бо не сховатися від довгих рук лиховісних тимчасових господарів цього краю ніде — ні в найвищих кабінетах, ні за тюремними мурами, ні на далекому хуторі; дістануть скрізь, навіть з-під землі, з дна найглибшої шахти; скільки їх, іменитих і безіменних пацієнтів тієї кривавої селекції, лягли покосами до силосної ями часу, поповнивши скорботний мартиролог, написаний упродовж століть кістьми і кров’ю незліченних жертв багатостраждальної землі? ніхто цього не знає, ніхто не рахував, а хроніки тих днів були переважно лаконічні й полохливі, бо за необережно кинуте слово зазвичай відрізали язики й стинали голови…

 

Надія ПОРЗНЯК. «РАДІСТЬ ЖИТТЯ». Оповідання

Спориш холодно лоскотав пальці в босоніжках. Я й зараз відчуваю ту прохолоду від роси. Пам`ятаю ті свої босоніжки. Розумію, чому так. Це підсвідома млосна туга за тією безтурботністю, що називається юністю, коли попереду все життя, а батьки ще молоді та здорові, і навіть не уявлялося, що колись когось може не стати.

Хлопці мовчки тупцювалися поруч. Тоня тримала мене під руку. Мовчали. О, ми ж дорослі дівчата. Не забувай, ти в селі, а в селі зайвого порядні дівчата не патякають.

Через дорогу за магазином умиротворено лежало кладовище. Як і потрібно, воно було обнесене символічним парканом із кущів акації. Далі, на самому цвинтарі, бовваніли високі дерева. У цьому райському куточку в апогей спеки місцеві механізатори відпочивали, прихопивши з собою пляшку горілки чи пива. Тут було зручніше, ніж деінде: трава витоптана, місцевість обжита. Тому страху цвинтар не наганяв ніколи.

Мій язик – мій ворог. Він знудився від хлопчачого мовчання і статечності. Незчулася, як і прохопилося:

–  А ходімо на кладовище!..

 

 

Костянтин СУШКО «ОТОЖ…» Оповідання.

– Нікіт’! – крикнула касирка охоронцеві, –  Пєрєдай, пожалуйста, Альонє із падсобкі, штоб подошла. Вмєстє пакурім.

І тоді вже він повернувся. Наблизився до касирки збоку.

– Даруйте… Кгм… А вам… Кгм… Вам…  тільки «доброго дня» і «дякую» наказано виголошувати українською?

Касирка навіть не глянула на нього, тож  і пояснювати нічого не збиралася. Вона гукнула на всю залу, ні відриваючи погляду від комп’ютера:

– Охрана-а-а!..

– Ні крічі, Ксюш’, я тут, – «Нікіт’» ще не встиг одійти. Тож він лише заступив йому шлях і сказав негучно:

– Мущіна, нє хамітє. Скупілісь, і будьтє здарови.

Сказав і відійшов убік.

Він випростався.

–   А я  «нє хамлю». Я лишень хотів…

–  Я хорошо слишал, што ви хатєлі. До свідання.

Так, так, охоронець   вимовив «што»  з притиском, він це добре відчув. І пішов, не озираючись. Слідом, як наче із усіх куточків зали, вихопилося:

– Шановні покупці!  Йдучи вам назустріч, адміністрація мережі магазинів «АТБ»…

І  далі раптом  затараторило, мов ота, давно забута заїжджена платівка:

– … АТБ… АТБ… А тібє… А тібє… А тібє… А тібє…

«О! – ледь не вголос вигукнув він – А це звідки? Виходить, і там можуть траплятися халепи!».

Але вертатися не став, оскільки був певен: полагодять «атебешну трансляцію» і без нього.

 

РЕЦЕНЗІЇ

Ігор ФЕДИШИН «ПІЗНАТИ СЕБЕ ЧЕРЕЗ ІНШИХ» (Валентина ЛЮЛІЧ, «WORDL OF WORDS»

У даному випадку маємо дивовижу, яка радує, маємо книгу перекладів віршів з чотирьох мов народів світу. І лише для українізації доробку азербайджанських інтерпретаторка вдалася до послуг підрядника. А вірші болгарина, канадців, латвійця й росіянина переспівувала з оригіналу.

 

Віктор ПАЛИНСЬКИЙ «ЖИТТЯ ТА АБЕТКА» (Віра МАРУЩАК, «ЖИТТЄВА АБЕТКА»)

…Її розповіді, як тихоплинна річка. Вона нікуди не квапиться, але має свій визначений точний керунок та глибинні наповнені течії, що ніколи не припиняють нести свою енергію в берегах щирої, довірливої розмови. Так є. І я так розпочинаю. Кажу про це з неприхованою сентиментальністю, гортаючи книжку: Віра Марущак „Життєва абетка”, Київ, „Український письменник”, 2020р., 217 с. З обкладинкою дуже схожою на ту, таки давню, серію для школярів та юнацтва, що в її канві діти із задоволенням припроваджувались до творчості і Лесі Українки, і Михайла Коцюбинського, і Гната Хоткевича, і Василя Стефаника, і Марка Черемшини, і Ольги Кобилянської… Шевченка, Франка – передусім. І усе це розмаїття імен і національних класичних текстів було у всіх шкільних бібліотеках. Бо з’являлося величезними тиражами.

 

«Українську літературну газету» на 2020 рік можна передплатити в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturno…/
«Українську літературну газету» можна передплатити на 2020 рік у паперовому форматі.
Передплатний індекс 49118
Ціна передплати на 1 рік – 295 грн. 68 коп.
6 місяців – 147 грн. 84 коп.
На 3 місяці – 73 грн. 92 коп.
На 1 місяць – 24 грн. 64 коп.
Газета виходить двічі на місяць.
Формат А-3.
20 сторінок.
litgazeta.com.ua
Головний редактор – Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ
oksent@ukr.net
https://www.facebook.com/oksent
https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
тел. 098 749 0402

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!