Надруковане число 13 (279) «Української літературної газети»

405

Мотто номера: «БУДЬТЕ СВІТЛОМ САМОМУ СОБІ. НЕ ТУРБУЙТЕСЯ ПРО ТЕ, ЩО ГОВОРЯТЬ ІНШІ, НЕ ХВИЛЮЙТЕСЯ ЩОДО ТРАДИЦІЙ, РЕЛІГІЇ, ЗВИЧАЇВ. ПРОСТО БУДЬТЕ СВІТЛОМ САМОМУ СОБІ» (БУДДА)

 

З матеріалами газети можна ознайомитися на сайті litgazeta.com.ua
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturno…/

У номері читайте:

СТАТТІ. ЛІТЕРАТУРА

Неля МЕДВІДЬ. «ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО У КОНТЕКСТІ МЕТАМОРФОЗ АВТОРИТАРНОГО ЧАСУ»

Сам О. Довженко вперто й неодноразово декларував свою приналежність до комуністичної ідеї, наголошуючи, що ставив перед собою мету “громити український націоналізм і шовінізм і бути поетом і співцем робітничого класу України” (Автобіографія), але чесності із самим собою не дотримував, про що свідчить ідейність його фільмів. Так, ніби в екстазі самозасліплення він рукою діда Невмирущого (“Звенигора”) зупиняє потяг з більшовиками, який Павло-петлюрівець намагався висадити у повітря, змальовує новітню будову Дніпрогесу (“Поема про море»”), звеличує “героя революції” Щорса (“Щорс”), а насправді – полкового фельдшера на чолі дивізії головорізів. Гадаю, що така творча енергія О. Довженка цілком могла виникнути на ґрунті душевного сум’яття, внутрішніх недоладностей, спричинених ідеологічним тиском.

 

Василь ЛИЗАНЧУК. «МОСКВА – ЦЕ СМЕРТЬ, А ВІЧНІСТЬ – УКРАЇНА!»

Зміїне жало вороги спрямували на українську мову – найголовнішу, фундаментальну сутність ідентичності української нації. Водночас нав’язують думку, що «російська мова в Україні – це історичний здобуток». Нагадую: російська мова в Україні запанувала тому, що за часів царської і совєтської російської імперій було наплоджено 480 циркулярів, указів, постанов, ухвал, розпоряджень тощо про заборону української мови і культури, що призвело до тотального зросійщення мільйонів українців. До речі, українці добре знають російську мову, нею спілкуються та опановують інші іноземні мови. Діти національних меншин в Україні мають повну можливість вивчати рідну мову, розвивати свою культуру. Але, живучи в Україні, покликані заради свого блага знати, шанувати українську мову, бо без володіння державною мовою вони не зможуть бути повноцінними громадянами, реалізувати свої інтелектуальні здобутки в Україні. Невже росіяни не здатні вивчити українську мову? Треба знати, що мовну ситуацію розбурхують ті, наприклад, Бужанський, хто хоче московського реваншу на території України, хто хоче, щоби Україна ніколи не була соборною, правовою, незалежною Державою. Знищивши в Україні українську мову на догоду одвічним ворогам, промосковські блудники із «Слуг народу» (не українського!) «Опозиційної платформи «За життя» та інші п’ятико­лонники духовно задушать наших дітей, онуків, правнуків. Невже Ви, виборці Володимира Зеленського, цього не розумієте? Невже досі не спала полуда з Ваших очей?!

 

Ігор ДЕМ’ЯНЧУК «ДАТИ І ФАКТИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ»

Сталін і Гітлер домовилися про поділ Європи (таємний додаток до пакту Молотова – Ріббентропа); СРСР до останнього дня постачав до Німеччини стратегічну сировину та продовольство. При зіткненні 22.06 Червона Армія мала суттєву перевагу у техніці. На боці Гітлера воювало найбільше не українців, не прибалтійців, а росіян: від 0,8 до 1 млн.; крім РОА, було більше двох десятків формувань, переважно – у складі «ваффен СС». У вермахті воювало близько 150 тис. німецьких євреїв. А дивізія СС «Галичина» налічувала 15 тис. Правда, що головні битви ДСВ відбулися на радянсько-німецькому фронті (у битві за Британію та в Африці – менші маштаби), але союзники вели війну на морі, доправляли конвої з допомогою для СРСР, їхні ВПС, здобувши перевагу в повітрі, зруйнували військову промисловість рейху. Американський ленд-ліз допоміг СРСР врятуватися від розгрому, у листі до Черчілля (вересень 1941) Сталін писав: «Без цих двох видів допомоги Радянський Союз зазнає поразки». А у тості на Тегеранській конференції Сталін дякував: «Без цих машин, що постачалися за ленд-лізом, ми б програли цю війну». США надали СРСР у рази більше, ніж той виробляв: локомотивів –у 2,4; вагонів-10,2; авто-1,6; алюмінію-1,1; олова-2,2; тушонки-4,8 тощо. Ленд-ліз дієво компенсував відсутність другого фронту, відкритого у 44-му після унікального морського десанту; союзники зустрілися на Ельбі. Свій другий фронт СРСР міг би одержати на Далекому Сході, якби не успішні дії США проти Японії, що дозволило радянському командуванню кинути сибірські дивізії на порятунок Москви та Сталінграда. На зайнятих німецьких землях СРСР діяв за принципом «грабуй награбоване»; крім репарацій, було й мародерство (так звані «трофеї»), державне (Дрезденська галерея, яку довелося повернути, «золото Трої», інші мистецькі цінності, технічні розробки, у тому числі ракетні та ядерні) й недержавне – від солдата до маршала Жукова. Найбільше постраждали від війни білоруси, євреї, українці, та про це Сталін у тості «за російський народ», надмірно звеличений, не згадав.

 

Богдан ЧЕПУРКО. «ЖИТЕЛЬ ПЕТРИКІВСЬКОГО ЛІСУ» (СПОГАД ПРО ПЕТРА СОРОКУ)

Може, я не все знаю, все ж, як на мої міркування, Петро Сорока залишиться в пам’яті нащадків великим праведником й недооціненим мистцем, який все життя тягнувся до світла. Тепер його нема – і це велика втрата. Оцінка його багатогранної творчості – ще попереду, але вочевидь, що це був справжній українець з потужним зарядом правдолюбства. Таке враження, що він й не помер та продовжує впливати на літературні й загалом світоглядні вектори розвитку. Однозначно також, що Петро, ну, може, й не сам себе зробив, але як особистість сформувався завдяки великій душевній праці. Попри досить таки дружню близькість Петро, навчений непростими стосунками між письменниками, не був аж такий відкритий, й тепер вже я мимоволі, може трохи й вимушено, проявляю свій скритий еґоїзм й пишу не так про нього, як про себе. Мій спомин не претендує на вичерпність, тому заздалегідь перепрошую за обмаль повноти, чи й переконливості в арґументації. Кожний сприймає іншого через себе: буду писати, як вже лягло на душу.

Мене настільки вразила смерть Петра, що внутрі якось ніби щось обірвалось, я наче образився на нього: надто невчасно пішов з поля бою – ми ж тільки почали по-справжньому розкручувати українську справу, вже й не кажу про літературу!..

 

Юлія ГРИГОРЧУК «РУКОПИСИ ВІРИ ВОВК, ВІДНАЙДЕНІ В АРХІВІ РОСТИСЛАВА БРАТУНЯ»

Наприкінці травня 2020 р. донька письменника Ростислава Братуня Наталія Колісніченко-Братунь віднайшла в архіві батька рукописи з інскриптами «Віра Вовк». Це чотири аркуші з 8 віршами зі збірок «Зоря Провідна», «Чорні акації», написані рукою поетеси, а також листи й листівки Віри Вовк, яка й зараз, у 94-літньому віці, невтомно творить для рідної землі (так, у 2020 р. в Ріо-де-Жанейро вийшли друком її збірки «Розарій для Богородиці» і «Розарій для Христа»).

Особливу цінність з-поміж віднайдених документів становлять, власне, автографи поезій. Не відомо достеменно, коли саме Віра Вовк познайомилася з Ростиславом Братунем, де відбулася їхня зустріч і як у письменника опинилися рукописи творів авторки. Єдине, що документально засвідчене, це те, що після вимушеної еміграції у 1939 р. Віра Вовк вперше приїхала на Батьківщину у 1965 р. Відтоді приїжджала вже не раз: у 1967, 1968, 1970, 1989, 1990, а після здобуття Україною незалежності – майже щороку.

 

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ «ВАЖКО БУТИ ЛЮДИНОЮ СЕРЕД БІМЕТАЛЕВИХ ТРАНСФОРМЕРІВ» (ПОСТПОСТМОДЕРНА ЧУТТЄВІСТЬ У ЗБІРЦІ «ЛІКИ ЗІ СМЕРТІ» МИКОЛИ БІДЕНКА)

Гра з реальностями, вихід за межі фізики в метафізику, яка знову стає фізикою – це ще один суто постпостмодерний хід поетичної думки, властивість метамодерністського художнього світу, у якому важливо схопити сенс. Гра заради гри більше не задовольняє суб’єкт поезії, бо ж безсенсовість – така сама ілюзія, як і можливість схопити сенс у його остаточній з’яві. Микола Біденко в романтичному ключі наближається до промовляння сенсів майбутнього, подібно до Кассандри в драмі Лесі Українки чи античних творах, але водночас він розуміє, що істина – не в онтологічних абстракціях, а в тому, що проходить через людину, що, зрештою, є людиною. Істина в матерії, в найменших її виявах. Те, що суб’єкт поезії може залишити, робить його вільним. Те, чого він не відпускає, прив’язує його до реальності, з якої вже час вибиратися:

 

відчиняючи й зачиняючи двері

я завжди залишаю щось за дверима

 

колись непомітно вони зачиняться

переді мною

 

чи все-таки за мною

 

Роман ПАСТУХ «ПРАВО НА СМІХ» — ГУМОР ДЛЯ ВСІХ»

У 2005 р. мені випала щаслива нагода побувати в США з презентацією відредагованої мною книги спогадів Романа Маца «Крутими стежками до волі», що випустило Дрогобицьке видавництво «Коло». Захід відбувся у знаній всьому культурному українству гірській відпочинковій оселі «Союзівка» неподалік Ню-Йорку. Під час обіду присутній земляк зі Стрийщини вирішив повеселити поважне товариство гуморескою «Ще о піґувках» видатного письменника-гумориста і художника-карикатуриста в еміграції Едварда Козака. Публіка від сміху аж за животи хапалась. Так я вперше ознайомився з творчістю цього веселуна. За комуно-російського режиму на його прізвищі тяжіла заборона, тому про нього знав мало хто.

 

Марина СУШКО «ПРОЗА, ЩО ВИКЛИКАЄ ЗАЛЕЖНІСТЬ»

Теодозія – в перекладі з грецької означає «дар Бога». Теодозія Зарівна – дар Бога українській літературі. Дар неоціненний, незрівнянний, унікальний.

Проза Теодозії – це краса мови в найширшому її аспекті і глибина пізнання душі «маленької» людини у вирі буденності та історії.

Здається, що її рука постійно тримається тієї тоненької пульсуючої жилки української крові, зашифрувавши цей пульс у слові, закодувавши у ньому любов і біль.

«Але дорогу історію ніхто не може стерти аніякими навіюваннями, бо вона – моя група крові, яка тече в набухлих жилах, мій спосіб думання, котрий хтозна від чого й залежить, мій триб життя і стосунків з людьми, мій рід з діда-прадіда, хоч донині була відома лише одна його гілка,– і нема над цим усім влади». (Т.Зарівна «Вербовая дощечка»).

 

РЕЦЕНЗІЇ

Богдан ДЯЧИШИН «ВІЗІЇ НАШОГО СУЧАСНИКА ПРО НОВИЙ СВІТ». (Любомир СЕНИК. «Райський світ»)

Пригадую, в Антуана де Сент-Екзюпері є така думка: щоб люди почули нас, треба розмовляти простою і зрозумілою мовою; наші думки мали б бути легкими для розуміння й запам’ятовування. Вже з перших сторінок роману я поринув у читання серцем і душею, бо ж книжка написана мовою, яка зачаровує, і я перемістився на іншу планету – рідної української мови, якою жив, проживав неповторні миті, і не було жодного бажання повертатися в реальний світ. Що то значить гарне слова митця рідною мовою! Сердечно дякую, дорогий пане Любомире, вельмишановний друже, за ці чари життя українськості, які заворожили мій незбагненний світ переживань. Я відчував блаженство від читання – книжка написана мовою, в якій «Кожний ніжний рух сердечний» (Олександр Олесь).

 

Ігор ПАВЛЮК «ЛЮДСЬКИЙ, ІНОПЛАНЕТНИЙ ТА БОЖЕСТВЕННИЙ НАПІЙ ЛЮБОВІ ЛЮБОВІ ГОНТАРУК» (Любов ГОНТАРУК. «Сироп кероба»)

Ось переді мною подарована пані Любою книга «Сироп кероба: роман. – К. : Прометей, 2018. – 302 с.», в анотації якої зазначено, що цей наратив – «швидка та актуальна відповідь на виклики сучасного життя – стрімкого і непередбачуваного, з видатними досягненнями науки й розвитком технологій, проте із усе так само актуальними питаннями людяності, душевного тепла, доброзичливості й приязні».

Тобто Любов Гонтарук робить спробу художньо-гіперболізовано явити драму взаємостосунків технічного прогресу та духовного розвитку у сучасному світі – тобто ще раз поглянути на основне питання філософії: стосунки матеріального (фізичного) та ідеального (невидимого, ірреального, метафізичного) і спробувати відповісти на питання: куди іде Україна, куди іде людство?..

 

Олександр СТУСЕНКО. «СВІТ У КРАПЛИНІ» (Олесь ДЯК. «Світ на узвишші»)

Чи не найбільшим ризиком для серйозного мініатюриста завжди буде потрапити на олівчик до пародиста-верстатника. Адже стислість форми, де кожне слово, як то кажуть, на виду, де все тримається часом на одному-єдиному словообразі, суттєво полегшує роботу білялітературному зубоскалу. Як активний (невсипущий) пародіяч, охоче продемонструю на прикладі Олеся Дяка, як у мініатюрі працює механізм (сміханізм) пародії. Олесь Дяк: «Посеред вірша // коні заіржали – // всю ніч мені // шуміла // ковила». Зубоскал: «Коли ПОСЕРЕД ВІРША // скачуть коні – // то неодмінно // заірже // читач». Олесь Дяк: «Викликую // весну я // на світанку – // мороз тримає палець // на вустах». Зубоскал: «Викликую // весну я // на світанку – // мороз середній палець // показав». Олесь Дяк: «Ось тут би й жив // у парку // дні і ночі – // де наших кроків // проліски // цвітуть». Зубоскал: «Ось тут би й жив // у парку // дні і ночі – // та поліцейських // кроки // не дадуть». Олесь Дяк: «Яка блаженна // тиші мить – // струмок до коника // дзюркоче». Зубоскал: «Полегшення // блаженна мить – // дзюркоче коник // у струмочок». Олесь Дяк: «І віршів // не змовкають // цвіркуни». Зубоскал: «І віршів // на папері // таргани». Олесь Дяк: «Вчепився місяць // за тороки неба – // нагадує // нічного // реп’яшка». Зубоскал: замість «реп’яшка» ставить «алкашкА»… Думаю, принцип ви зрозуміли. Якщо Олеся Мамчич розмотала М.Воробйова в ліричній тональності, то ваш покірний зубоскал поставив Олеся Дяка на сміхову вузькоколійку.

 

Ігор ФАРИНА «ВИШУКАНА ЕЛАСТИЧНІСТЬ СЛОВА» (Григорій ЦИМБАЛЮК, «Час обріже»)

Коли читальник починає знайомитися з новою книгою, то його передусім цікавить текст, а не особа автора. Мимовільні думки про нього починають з’являтися здебільшого тоді, коли йдеться про твори уже знайомого письмака. Знаю про це і з власного досвіду. Проілюструю це на одному прикладі. Свого часу завдяки пораді незабутнього Петра Сороки познайомився з доробком прозаїка Григорія Цимбалюка з Житомира. До мене потрапив «Зрушений алювій», який і захопив психологічністю та медитативністю письма. Про це згодом написав у рецензії на цей друк, який вмістила «Українська літературна газета» («УЛГ» за 26 квітня 2019 р.).

На той час уже знав, що літератор має чималий життєвий досвід. Після закінчення профтехучилища працював судновим електриком, служив на флоті. Був у його біографії і Західний Сибір Російської Федерації. Лише після цього здобув вищу освіту у Житомирському педінституті. Ще вчителював і перебував на журналістській роботі. Головний редактор журналу «Світло спілкування».

 

ІНТЕРВ’Ю

«БАТЬКІВЩИНА МОВИ МОЙСЕЯ ФІШБЕЙНА». Записав Микола СИМЧИЧ (запис 1991 року)

Мойсей Фішбейн: Про українсько-єврейські взаємини сьогодні можна говорити в ретроспективі. Обговорювати українсько-єврейські взаємини для мене дико. Так само, як було б, мабуть, дико обговорювати американсько-єврейські чи французько-єврейські взаємини. Це – мало перспективно, бо якщо говорити про день сьогоднішній, то ліпше було б обговорювати українсько-ізраїльські взаємини, тобто взаємини між державами Ізраїль та Україна. Значення конференції, зрозуміло, не пересічне. Була, припустимо, подібна конференція в Канаді, її організував відомий там професор Петро Потічний, з яким я маю гарні і теплі, можу сказати, навіть дружні стосунки. Це було в Мак-Мастер університеті в Гамільтоні (Канада). Про те, що така конференція може відбутись в Україні, ні я, ні Ви, ні Іван Дзюба, який є президентом республіканської асоціації українознавців, ще кілька років тому навіть мріяти не могли, бо вcе, що писалось в радянській пресі про українсько-єврейські взаємини, зводилось до малювання тризуба на тлі маген-Давіда, тобто зірки Давида, або зірки Давида на тлі тризуба, або до карикатур на так званого українського буржуазного націоналіста, десь з сокирою за паском в обнімку з якимсь носатим і пейсатим сіоністом. Тільки одного не врахували оті малярі – коли скласти два тризуби, то вийде одна маген-Давід. Ясно, це жарт трохи сумний. Ясно, що значення конференції непересічне. Я хотів би сподіватися, що стосунки між державою Ізраїль, громадянином якої я є сьогодні, і Україною не припиняться із закінченням конференції.

 

 

ПОЕЗІЯ
Іван РЕДЧИЦЬ. «СТРИБОК У НЕБЕСА». ВІНОК СОНЕТІВ.

Стою на скелі, Тетерів сміється,

Моргає хвилями: стрибай в глибінь!

Не бійсь мене, люби за чисту синь,

А за скелясті береги не сердься.

 

Розкрилилось моє безжурне серце,

І я побачив золотисту тінь.

Я сколихнув руками цю гладінь,

Якби я міг, то повторив би все це.

 

Мій Тетереве, ти течеш і в сни,

Бентежиш душу тихою водою,

Мої літа на хвилях, як човни.

 

Бо вже навік зріднився я з тобою,

З тих пір, як став зорею голубою,

Свічу для блага краю з вишини.

 

Василий ДРОБОТ. «И ХОТЕЛОСЬ ПРОСНУТЬСЯ, ВЫЖИТЬ…»

НОЧЬ В ПАЛАТЕ

Ночь сочила сквозь храп и дёготь

Звуки слова на новый день.

Их не так оказалось много,

Просто светом закрыли тень.

 

Просыпался и в час, и в три я

И смотрел на светящий дом,

Мир волок облака сырые

И протаскивал их с трудом

 

Меж домами, смочив деревья

И оставив окну – капель…

Длился ночи порядок древний,

Нерушимый для всех земель,

 

И хотелось проснуться, выжить,

Но исход становился ближе.

 

Вільям ШЕКСПІР. «СТОМИВШИСЬ ВІД ВСЬОГО, ПОМЕР БИ Я, ТА З КИМ ЛЮБОВ ЗАЛИШИТЬСЯ МОЯ?». Переклад з англійської: Олександр ГРЯЗНОВ

С О Н Е Т 90

Якщо вже ти зненавидиш мене,

То краще кинь. І довго не вагайся.

Нехай цькувати світ мене почне,

Та ти до мене вже не повертайся.

 

Коли я скину цей тягар із пліч,

Не завдавай удару наостанок.

Нехай бурхливу горобину ніч

Не змінить сірий, безвідрадний ранок.

 

Залиш мене, та не в останню мить,

Коли і мужність вже мене полише.

Залиш тепер, щоб зміг я зрозуміть,

Що горе це всіх злигоднів страшніше,

 

Що не буває гіршої біди,

Аніж любов втрачати назавжди.

 

ПРОЗА

Раїса КАРАГЕЗЯН. «ЗОРІ КЬОРУ». Оповідання. Авторизований переклад з вірменської Олександра БОЖКА

Стояло літо, тепле, якраз пора шовковиць. Однак поета відтоді так більше ніхто і не бачив, та й не відомо, чи скуштував він медвяних шовковиць з милого його серцю Кьору. Та й чи лишилися там ще шовковичні дерева? Разом з Симоном пропав і заповітний зошит у клітинку з його віршами…

Йшла війна, Кьору опинилося в зоні бойових дій. І в ущелинах довкола Кьорі тюрків аж кишіло…

«Хоча б одного вірша мені було б прочитати з Симонового зошита», – шкодувала я. І подумала: «Недарма кажуть, що єдине, чого не виправиш у житті, це втрачений час…»

 

«Українську літературну газету» на 2020 рік можна передплатити в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturno…/
«Українську літературну газету» можна передплатити на 2020 рік у паперовому форматі.
Передплатний індекс 49118
Ціна передплати на 1 рік – 295 грн. 68 коп.
6 місяців – 147 грн. 84 коп.
На 3 місяці – 73 грн. 92 коп.
На 1 місяць – 24 грн. 64 коп.
Газета виходить двічі на місяць.
Формат А-3.
20 сторінок.
litgazeta.com.ua
Головний редактор – Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ
oksent@ukr.net
https://www.facebook.com/oksent
https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
тел. 098 749 0402

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!