Надруковане число 12 (278) «Української літературної газети»

435

Мотто номера: «МАЙБУТНЄ Є НАМ ПОДАРУНКОМ ВІД НАШОГО МИНУЛОГО» (Андре Мальро)

З матеріалами газети можна ознайомитися на сайті litgazeta.com.ua
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturno…/

У номері читайте:

СТАТТІ. ЛІТЕРАТУРА

Олександр ХОМЕНКО «СУВОЇ ТИШІ У КИЇВСЬКОМУ СТОРІЧЧІ»

«Люди своєю появою не наважувались порушити урочисту порожнечу вулиці», – значить про Київ у сторічному від нас віддаленні чорний ворон «неокласиків», Віктор Петров-Домонтович у своїй «Болотяній Лукрозі». Цей химерний і жахний чекістський екзистенціаліст чи не єдиний із нечисленного гурту тих, хто насвітлював третю пореволюційну весну у наддніпрянській столиці якоюсь відчайдушною інтуїцією, шостим, сьомим або восьмим почуттям осягнув: головне у тій бутності – не емпіричне, а екзистенційне, не тогочасний перемелений у жорнах історії побут із біблійним голодом для всіх та рятівним жаром чавунних буржуйок для обраних, не бліді жінки на спорожнілих базарах і навіть не пошезаючий у безвісти апокаліптичного виру затишок книгозбірень – а тиша! Бо вона, нарешті, здобулася на заповідану їй повноту, вона піднеслася омофором над містом.

Із її серафітичної першоматерії ткалися сувої благородного мовчання, із якими ходили тієї весни всі, нагадуючи пророків або святих на старих українських іконах: ті, хто виїздили із Києва, і ті, хто поверталися; анахорети з історико-філологічного відділу УАН і провінційні кооператори; гурт неокласиків і коло «Книгаря». У суті речі, 20-й рік божевільного XX століття став – у Домонтовичевому тексті це виразно прочитується – першим роком справді достиглої, повновладної тиші, яка відтоді місто вже не полишала, навіть у навіженому шалі політичних трансформацій завжди стверджуючись як його тло, надчасся, спільний знаменник подієвих драм, комедій, трагіфарсів.

І сувій тиші відтоді тут у кожного був свій, зі своїми особливими вервечками письмен: просто хтось прийняв, як власну долю, це колихне й непевне вітрило, а хтось – ні.

 

«ВІДОМИЙ ПЕРЕКЛАДАЧ ЮРІЙ ПОПСУЄНКО ВІДЗНАЧИВ СВОЄ 80-РІЧЧЯ»

Восени 1967 го мене покликали до телефону в кімнаті молодших редакторів. У слухавці зазвучав приємний баритон: «Капітан держбезпеки Чабан. Хотів би з Вами зустрітися. Пропоную біля пам’ятника Леніну, в руці у мене буде газета «Вечірній Київ». Подумавши, що це якийсь недолугий розіграш, я відповів: «Я Вас не знаю і зустрічатися не збираюсь». Лагідний тон змінили сталеві нотки: «Тоді я чекаю на Вас завтра об 11 й годині у райвідділі міліції Радянського району».

Зміст розмови з капітаном-чекістом у міліції зводився до того, що оскільки я свідомий комсомолець і хочу будувати кар’єру, врешті, одержати омріяну квартиру, то мушу фіксувати таке: з ким і коли зустрічається мій колега Ростислав Доценко, як він редагує переклади і чи не пропускає в них якоїсь антирадянщини. Я тоді й гадки не мав, що Доценко в 50-х роках був засуджений за націоналізм і майже десять років провів у спецтаборах ГУЛАГу. І ось тепер мені пропонують стати «сексотом» (секретним співробітником).

Єдиною людиною в Києві, з якою я міг тоді відверто поговорити на цю тему, був незабутній Олександр Бандура, котрий після трирічної перерви знову очолив видавництво «Дніпро». Слід сказати, що мудрішої і поряднішої людини я в своєму житті не зустрічав. Його вплив на мою долю важко переоцінити. Того ж дня я зайшов до нього порадитися, що ж мені робити? «Негайно пишіть заяву про звільнення, – почув я, – бо ця контора від вас не відчепиться. Будуть шантажувати, купувати, погрожувати, і це може скінчитися плачевно». Через три дні, 16 вересня 1967 року, я вже сидів за редакторським столом у видавництві «Молодь» на вул. Пушкінській, 38.

 

Леонід ТОМА «ВІЧНИЙ ВОГОНЬ РОДУ»

Коли я редагував підсумкову книгу поета «Вогнеклення», він постійно наголошував на неприпустимості «згладжування» образного малюнка, зниження драматичного градуса публіцистичних віршів, спрямованих проти соціальної несправедливості, повзучої аморальності. Це й не дивно, адже близько сорока років Микола Гопцій працював у районній газеті «Серп і Молот». Він був не просто заступником головного редактора, а душею колективу. Дуже багато добрих починань мали завдяки йому суголосний імпульс у «Серпинці» – так її називали балаклійці, адже газета була їхнім порадником і помічником. Микола Гопцій був людиною товариською, чуйним і добрим товаришем. Не раз ми з ним вирушали на річку, до лісу, на озера й луки – саме там жила й розквітала його муза. Саме там жили його «сни зголубілих багать», про які він написав з пророчою проникливістю, якимось несподіваним «надбаченням».

 

Віктор ГРАБОВСЬКИЙ «ЗУСТРІНЕМОСЬ НА ПРОСПЕКТІ ШОЛОХОВА?»

Але не зайве ще й таке нагадати: хіба хоча б напередодні якогось там-річчя з дня народження генія не годилося б усім його шанувальникам замислитися над уроком „Піднятої цілини”?! Адже досить лиш уважніше перечитати нині той парсунопис воєнного комунізму… Ви будете здивовані, дорогий друже!.. Бо саме цей твір багатьом сучасникам допоможе збагнути: епохальні романи пишуться для майбутніх поколінь. Особливо ж такі, де життя самозречених, стражденних героїв, як на сповіді.

А скільки видано макулатури про Шолохова-плагіатора! І як винахідливо заздрісники та лихочвори пишуть, намагаючись опустити мистецьку Гору до курдупельських ніжок! Та збагнімо раз і назавше, дорогий друже, що літзлодій жив би у Москві, подалі від можливих свідків, а не між с в о ї х літературних героїв. Адже там, де його знають від маленького, й діти навіть не давали б авторові проходу, якби козаки тілечки запідозрили Михайла у віроломстві! Елементарна психологія…

 

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ «ЯКА ДОРОГА ВЕДЕ ДО ПРАВДИ» (закінчення)

Устим Кармалюк ще за життя переростав у символ свободи, вільнолюбства і неминучої покари-відплати за кривди і знущання над людьми-кріпаками. Тому і народ творив пісні, легенди, перекази про свого, народного, месника, що було властиво не тільки українцям, але усім поневоленим, гнобленим народам. Чи не кожен, хто писав про Устима Кармалюка, неминуче згадував таких національних героїв, як Робін Гуд, Тіль Уленшпігель, Вільгельм Телль, Уот Тайлер… Чи їхня боротьба обходилася без розбійництва, грабунків, навіть катувань своїх ворогів? Звісно ні, але для уярмлених народів, пригнічених соціальною чи релігійною наругою або просто чужоземним владарюванням на їхній землі, важило передусім те, що з’являвся серед них такий лицар, який сміливо, жертовно піднімався, окрилений духом свободи, проти їхнього ворога і збройною силою намагався вибороти для них свободу й незалежність.

Згадаймо, скільки пам’ятників, музеїв створено, скільки меморіальних місць облаштовано задля увічнення того ж таки Робіна Гуда, скільки художніх творів, фільмів про нього знято, скільки переказів і легенд витворила народна творчість. Про цього англійського народного героя, ватажка групи лісових розбійників, який заступався за бідних, знедолених і боровся проти норманських завойовників, у світі було знято 23 фільми, 11 серіалів, 8 мультфільмів для дітей, створено 9 комп’ютерних ігор. Американо-англійський фільм «Робін Гуд: принц злодіїв» романтично уславлює розбійництво і злодійство і ніхто не робить з цього проблеми, а самого розбійника, якого в цьому фільмі грає знаменитий Кевін Костнер, не скидають з п’єдесталу національного героя. А як у художній творчості, в кіномистецтві романтизовано та ідеалізовано образ Вільгельма Телля – керівника Селянської війни в Швейцарії 1653 р. Або згадаймо знаменитий фільм «Хоробре серце», головну роль в якому зіграв славетний Мел Гібсон. Відтворений у цьому фільмі легендарний образ борця за незалежність Каледонії-Шотландії Вільяма Воллеса мало нагадує національного героя, якого англійська влада четвертувала 23 серпня 1305 р. в Лондоні. Народна уява і фантазія «понизила» лицаря, якийсь час регента Шотландського королівства Воллеса до свого соціального стану, тому у фільмі «Хоробре серце» він постає простим селянином.

 

Любов КИЯНОВСЬКА «СТАТТЯ ПРО НЕЛЮБОВ ДО УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ»

Цитата: «Державне регулювання культурної сфери, а отже й фінансування, є насправді вражаючим. Від сільського клубу починаючи і закінчуючи головним «клубом» країни – палацом «Україна». Від «спілчанських» структур, системи, відшліфованої Сталіним для тотального контролю за життям мистецьких і культурних спільнот, до народних і заслужених ансамблів пісні і танцю».

Пасаж про вражаюче державне фінансування культури – особливо на тлі послідовного банкрутства, а практично – нищення багатьох важливих осередків нашої культури і культурної пам’яті – цинічний до краю. Але ж саме зараз фінансування української культури настільки жалюгідне, що кожна цивілізована європейська країна не ганьбилась би такою деградацією ставлення офіційних кіл до своєї духовності. Не знаю, який лютий ворог України, крім пана Расевича, ще б так відверто запропонував знести одним махом всі існуючі структури культурної сфери і випустити її у «вільне плавання», тобто, по суті приректи на знищення і, що гірше, на заміщення чужою і ворожою духовною (бездуховною) сутністю.

Всі цивілізовані держави дуже дбають про підтримку і промоцію своїх культурних центрів, оскільки вони, по-перше, формують соціальне середовище належного рівня, по-друге, репрезентують позитивне обличчя нації в світі, по-третє, є джерелом дуже навіть поважного прибутку від культурного туризму (це, зрештою, прекрасно демонструє Львів в останні десятиріччя). Тож пропоную пану Расевичу поцікавитись, які кошти на підтримку всіх цих «клубів, музеїв, театрів та ін.» – виділяє Німеччина, Франція, Австрія. Бо ж відомо: культура сама себе ніколи і ніде не може прогодувати, вона завжди має державну фінансову підтримку. Щодо суцільного державного регулювання культури, то, на жаль, якраз тих функцій щодо культури, які держава повинна виконувати: промоцію національних художніх цінностей, захист від пропаганди під виглядом культури ксенофобії, нав’язування комплексу меншовартості своєму народу, презентацію найбільших художніх цінностей нації у світі тощо – на даний час наші відповідальні за це державні установи не виконують в належному об’ємі.

 

Іван ШПИТАЛЬ «ПРО НЮАНСИ ТА НАГОЛОСИ»

…Та ось у висловлюваннях доктора філософських наук Петра Кралюка про Івана Мазепу уловлюється дещо інший нюанс. Розповівши про те, як Геній (Тарас Шевченко) знайомився зі святинею – Пересопницьким Євангелієм, П. Кралюк зробив узагальнення: «Шевченко загалом (sic!) обережно ставився до постаті Мазепи, практично ніде в своїх творах не згадував про цю історичну особу», хоч «він знав про меценатську діяльність цього опального гетьмана» («День». – 2011, №90-95, 27-28 травня).

Зверніть увагу, Читачу, на слово о б е р е ж н о. Звичайне собі слово, але які важливі смисли ми з ним нерідко пов’язуємо! Найчастіше, мабуть, це слово вживаємо, як застереження. Обережно: не спіткнися, не впади, не опечися (на вогні, молоці), не поспіши, щоб не насмішити, не дайся себе ошукати, не пошийся в дурні тощо.

А в нашому варіанті? Коли Геній «загалом обережно ставився до постаті Мазеп», то щось же в тому Мазепі було такого, що Тарас Григорович не виявляв до нього цілковитої прихильності, безоглядної довіри? Можливо, через те й «практично ніде в своїх творах не згадував цю історичну особу»?

Як тут бути? Цитований нами автор – не який-небудь мандрівний із сопілкою києво-могилянець із XVIII ст., що не захистив навіть кандидатської, а сучасний любомудр! Легко сказати: доктор філософських наук! Отож, чи знайдеться бодай один, даруйте, шолопай, який йому не повірить?!

Що ж насправді? А насправді: свавільно приписавши Шевченкові о б е р е ж н е (недовірливе? підозріле?) ставлення до Мазепи, П. Кралюк дав і нам, сучасникам, так би мовити, модель поведінки та критичного ставлення до «цієї історичної особи». І такий нюанс: якщо Шевченко «практично ніде в своїх творах не згадував» Івана Мазепу, то ця відсутність інтересу Кобзаря до гетьмана хіба не промовляє сама за себе?!

Чого ще треба «п’ятій колоні», «русскому міру», з його ідеологічною головкою – фанатичним московським чорноризцям, яке й так не втомлюється проклинати «мазєпінцєв», «пєтлюровцєв та «бандєровцєв»!!!

 

Алла ДИБА «ВОНА ПИШЕ, ЯК МАЛЮЄ, А МАЛЮЄ, ЯК ПИШЕ» (Пам’яті Ярослави ШЕКЕРИ)

Здається, вона щасливо уникла такого обов’язкового для митця періоду літературного учнівства, бо її батьки, вчителі, наставники зуміли правильно спрямувати духовний розвиток цієї талановитої дитини. Вона уникла і якихось прямих повторів, епігонства, крайнощів, але наситила свою поезію усім отим, що несе її душа щодень, бо ж її власна праця на теренах образотворчого мистецтва, її заглиблення власне в мистецтвознавство, у мовознавчі, літературознавчі, історичні пошуки постійно виховують і піднімають її особистість у високий духовний космос. Її життя було по вінця наповнене подорожами, спілкуванням, творчістю, навчання, коханням, любов’ю до сина. Якби здоров’я не підводило, то до сьогодні обов’язково була б завершена робота над докторською дисертацією. Потенціал у нашої Ярослави був грандіозний. Я часто питала у неї: “Коли ж зробимо Твій творчий вечір?” – вона, всміхнувшись, відповідала: “Нехай Тарасик трошки підросте!”. Прибігала з дому, відпросившись у батьків і чоловіка, сідала з ноутбуком десь у задньому ряду, прислухалась до ходу чергового вечора чи до виступів на щомісячних заняттях, тихенько перевіряла чи дописувала необхідне у своєму комп’ютері, іноді щойно написане “здавала у пам’ять” і виходила наперед щось прочитати. Чи не востаннє прибігла на творчий вечір нашої радосинської молоді у Національному музеї літератури України. Знову сіла позаду. Її кликали на сцену, а вона сказала, що потім, колись… Таки сфотографувалася тоді з посестрами.

Але 17 червня 2019 року громом вдарила звістка: після інсульту зупинилося серце 37-річної Ярослави Василівни Шекери…

 

Василь БОНДАР «ЧИТАЄМО ФРАНКА…»

Читаю Франка: із 7-го тому «Основи суспільності», із 5-го – дві бориславські повісті. Після прочитаних цих трьох томів мені здається, що Франко за прикладом Бальзака збирався відтворити «людську комедію» кінця ХІХ століття на галицьких теренах Австро-Угорської імперії. Що в «Основах…» він розвінчував зарозумілу, ледачу й вироджену польську знать (про розбещеного нащадка графського роду Адася Торського автор пише: «Життя було для нього тілько сумою змислових розкошів, тож полювання на ті розкоші були цілим змістом його змагань і заходів»). Що в «Бориславі…» – зажиріле й знахабніле єврейство, яке застосовує найбрутальніші методи, аби надурити й обібрати трудящого і довірливого русина. Чи досяг Франко поставленої мети? Досяг, звичайно, навіть попри те, що обидві повісті так і не були дописані і вийшли друком тільки в журналах, а окремими книгами лиш далеко по смерті письменника. Досяг бодай тим, що ми ось зараз читаємо й довідуємось, як українцям Галичини нелегко було одвойовувати своє в протистоянні з поляками та євреями. Розгульний спосіб життя, пияцтво, картярство витратне – це норма для молодого графа, вважає і мати Олімпія, і представники тодішнього вищого світу. «Ґой лиш печений добрий! – говорили вони. – Ти йому дай полегкість, а він подумає, що се йому так і належиться… Тілько в ненастаннім притиску, в ненастанній погрозі привчиться він до послуху, до покірності…» – а це вже міркування експлуататорів-євреїв про українців-робітників. Як сьогодні душа моя може сприймати одне і друге знущання? І якщо про «Основи суспільності» в школі й університеті нам не згадувалось, то «Boa constrictor» і «Борислав сміється» виходили окремими книгами не раз і не два, а в серії «Шкільна бібліотека» багатотисячними накладами і вивчались, пропагувались… Тільки ж як вивчались і пропагувались? Важка Франкова галицька стилістика (як про Винниченкову прозу писав «…всуміш: українське, московське, калічене й чисте як срібло…», так і про його прозу можна: українське, русинське, польське, німецьке, московське, єврейське – на кожній сторінці мусиш заглядати по кілька разів у «пояснення слів» у кінці тому та в інші словники) – його стилістика відвертала молодого читача до критичних тлумачень і на цьому вивчення творчості завершувалось. Може, перебільшую, але в мене було так. Читав оповідання, вивчав напам’ять поезії, деякі навіть співав, а повісті-романи… Про них тлумачили викладачі й радянські підручники: зародження робітничого руху, першопочатки соціалізму в Галичині, прихід марксизму…

 

ІНТЕРВ‘Ю
Мар’ян КРАСУЦЬКИЙ: «Шануймо рідну мову, творімо в собі українця!». Записав Василь ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ

Навчаючись і працюючи на Донбасі (а це було в уже далеких 60-их), відвідував літературну студію при Будинку творчості у тодішньому місті Жданові (нині Маріуполь). Пригадую, разом зі мною там «шліфували» свою майбутню поетичну майстерність чимало молодих, обдарованих юнаків і дівчат – робітники, шахтарі, металурги. Збиралися вечорами, після напруженого трудового дня. Читали свої твори, обговорювали їх. Все це, звісно, робилося на російській мові. І лише я, тоді двадцятирічний монтажник тресту «Донецькметалургмонтаж», презентував свій доробок рідною мені українською. І, що до певної міри дивно, усі, в тому числі й керівник літстудії, сприймали те нормально. Навіть, траплялося, просили: «Прочитай что-то на украинском…». Я читав, вони слухали, схвально підтримували. Добірку моїх віршів (звичайно на українській) схвалили до друку у міській газеті. Не пам’ятаю лиш, чи з’явилися вони на сторінках часопису, чи ні. Швидше , що не судилося їм побачити світ, бо невдовзі я з бригадою монтажників поїхав у довге відрядження і зв’язок з літстудійцями вимушено перервався.

А ось свої журналістські «проби пера» я писав російською. Місцеві газети на Донеччині у той час (за винятком єдиної «Радянської Донеччини») виходили на російській. Так що довелося змиритися. Та згодом, залишивши Донбас, я, так би мовити, надолужив прогаяне. Закінчив філфак за фахом «Українська мова і українська література», працював у редакціях газет, які виходили на рідній мені українській. І писав, писав… Також українською. Як же по іншому? Жити в Україні – означає знати і шанувати мову її народу, любити і по-належному поціновувати її. Бо хто ми і що ми без своєї, рідної, предками вистражданої і даної нам у спадок, мови?

 

РЕЦЕНЗІЇ

Ігор ФАРИНА “ТЕЧУТЬ РЯДКИ ПОЕТОВІ В СВІДОМІСТЬ…”

Мельник Віктор. Під Вітошею:поезії, переклади. – Луцьк: ПВД «Твердиня». 2019. – 88 с.

Неможливо однозначно назвати причину появи того чи іншого вірша. Бо кожен версифікатор матиме своє пояснення. Тому не заглиблюватимемось у їхні твердження, а скажемо про те, що стало спонукою цієї книги. З анотації можна висновковувати, що видання – своєрідний звіт поета про творче відрядження до Болгарії у лютому-квітні 2019-го. Та сумніваюся, написане так пристрасно не промовляло б до нас, якби не було пронизане любов’ю. Воєдино зливаються любов до братнього народу і любов до жінки. Щодо першого виду почуття, то воно в оригінальних поезіях і в перекладах. Зрештою, це радше за все стосується й другого виду: «Сніжинки у косах болгарок, / Як зорі в болгарському небі», «Треба знов буде сісти в своє гніздо» (Захарі Іванов), «Цей Усесвіт / має смисл / хоча б тому, / що в ньому / є / ти», «Тільки в твоїй тіні я знаходжу / сонце» (Хайрі Хамдан).

 

Богдан МЕЛЬНИЧУК, Ігор ФАРИНА «Віктор ПАЛИНСЬКИЙ: «ЗАМОК ЗОЛОТОЇ ЛИПИ»

Палинський Віктор. Замок Золотої Липи. Новели й оповідання – Львів. Апріорі. 2019. – 257с.

«Замок Золотої Липи» – нова книжка прози знакомитого письменника. А перед цим були друки «Ріка тече» (поезія), «Час творити» (есеїстика). Щодо останньої, про яку теж писали, то сумніваємося, що у вітчизняному красному писемстві є аналоги розповідям про митців з однієї місцини. Слововиливи думання з орієнтацією на виховання європейського сприймання краси навколосвіття.

Отож, літературна «багатоверстатність»? А що тут є невтішного? Можемо назвати чимало прикладів різножанрового висвітлення власного світосприймання. Якщо в літератора виходить оригінальність, то це причаровує. Вікторові Палинському поєднання вдається. І сподіваємося, він це ще не раз підтвердить. Класно.

 

ПОЕЗІЯ
Василь ВАСИЛАШКО «НЕ ВІДРИВАЙМОСЬ ВІД ДУХОВНИХ КОРЕНІВ»

Не ображаймо баранів, панове

Хто каже, найдурніші – барани?..

Самі ж не йдуть на вовчий зуб вони!

Не стелять стежку вовкові з полови…

 

Отож не обзиваймо баранами

Тих, що зовуть загарбників братами,

Не ображаймо баранів, панове…

 

Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ «ТРЕМ ГАЛАКТИЧНИЙ»

Так скажуть

Прийдеш, та скажуть тобі: «Не жур,

час його проминув.

Де ж ти тинялась? Фатальну межу

він ще коли перетнув.

 

Він, як ніхто, на тебе чекав,

не дочекався, пішов.

Стерлись на бруках і поміж трав

сліди його підошов.

 

Тільки лишилась марнота земна

ремствувань і змагань.

Тільки волають його письмена:

«Зберися на силі, встань!»

 

Надія ГУМЕНЮК «САМОТНІЙ САД»

Серед трави, що вище голови,

Поміж квітками і поміж пташками

Маленький Авель і маленький Каїн

Щавель собі збирають луговий.

Щавель ще ярий, кислий і терпкий,

А їм так солодко удвох його збирати.

Он за рікою їх творець вусатий

В сорочі полотняній – як святий.

Мантачить косу, косить осоку

І їх у двір обідати гукає.

Щавлевий сік по пальчиках збігає

В подряпинах і жовтому пилку.

Зелений коник грає на сурмі,

А небо в сині дзвоники стікає.

І хто тут Авель, а котрий з них Каїн,

Вони іще не відають самі.

 

ПРОЗА

Раїса ХАРИТОНОВА «ПТАСТВО МОЄ, ПТАСТВО…»

Багато хто думає, що ворони всі однаково «сірі», що вони усеїдні та ще й нечупари. Це неправда. Є серед них і «білі», тобто особистості. Я знайома і приятелюю з такою. До «білих» вона належить не тому, що має білу плямку на лобі, а через «білий» (читай – світлий, радісний) голос, який ніколи ні з чиїм не сплутаєш. Тому називаю її Монсарат Кабальє. Окрім дуже приємного тембру, її «карр» має різні модифікації. Інколи неймовірні! Вона увесь час експериментує! Копіює чужі голоси, воркує, цвіркоче і навіть муркоче!.. «Сірі» по-чорному їй заздрять, навіть булінг не раз влаштовували. Каркали, каркали і таки докаркались: торік їй нарешті виповнилося чотири роки і вона вийшла заміж. Запала в душу (як колись Попелюшка) київському Каррр-о-Левичу! Тепер вона живе не де-небудь, а на височезному розкішному каштані у дворі славнозвісного письменницького будинку, де колись жив сам Олесь Гончар!

Приятелюю також і з ґавою, яку називаю Аллою. Вона має поважний вік, розмірену поважну ходу, широкий пухнастий сірий кардиган розміру XXХL і молодого жилавого чоловіка. Галкіна. Знаю її вже років десять. Вона – вдова. Чотири роки тому її перший чоловік разом із добродушним лабрадором моєї приятельки спокусилися «гостинцем» від догхантера. Алла дуже мудра, терпелива, стримана, охайна і пречудова мама. Торік у неї з Галкіним були двійнята: одне пташа світло-сіре, аж блакитне, а друге темненьке. Чомусь мені думається, що шляхетність у неї в крові від народження. У будь-яких ситуаціях тримається гідно. Коли роздаю смаколики, вона, на відміну від інших, ніколи не кидається мені під ноги. Сидить осторонь і чекає, доки я сама до неї підійду і пригощу. Сказати, що Галкін її дуже любить, – нічого не сказати. Він її обожнює. Ховає для неї у підгорлі ласі шматочки, носить їй дорогоцінні горішки і навіть пір’я для гніздечка збирає.

 

Сеяре КОКЧЕ (Сімферополь) «ЧАША». Переклад з російської – Галина ЛИТОВЧЕНКО

Через сорок років Зоре стояла біля рідної оселі, звідки на світанку сорок четвертого року її разом з мамою та маленькою сестричкою вивезли в товарному вагоні на чужину. Маленька Айше назавжди залишилася там, в чужій землі, не доживши до сьогодення. А будинок був той самий. Тільки тепер і він, і Зоре – сироти…

Зоре стояла біля рідної домівки. З очей текли сльози, а руки чомусь весь час дрібно шматували якісь квіти, що росли біля хвіртки. Вона стояла і шепотіла: «Та виходьте, виходьте ж… я вам про все розповім…» Але, звісно, ніхто не вийшов. А ви вийшли б, знаючи, що живете в чужому домі?!

 

***

Він пройшов війну, але втратив ногу. Трохи пізніше виявилося, що не лише ногу, а й усіх рідних, і дім, і Батьківщину. Повертатися було нікуди, а з однією ногою знайти рідню здавалося неможливим. Але він зумів. Допомогли.

В Крим повернувся одним з перших. Але й тепер йому не давали спокою. Не прописували. Для прописки мають бути «правильні квадрати» житлової площі та ще наявність роботи. А щоб влаштуватися на роботу, потрібна прописка. І так по колу. Тому раз-за-разом приходили якісь особи в цивільному і в черговий раз попереджали, що радянські люди повинні мати прописку, а існувати без неї не мають права. Вони все ходили й ходили, все тривожили старого з його родиною.

А якось навіть приїхав і зупинився біля воріт «чорний воронок». Сусіди не повірили своїм очам, але довго сумніватися не довелося. Гості виштовхали дружину, дітей, онуків та виволокли старого інваліда, якого ще зовсім недавно кликали в школу розповідати про війну. Його дерев’яна кукса стукала, б’ючись об сходинки, поки його тягли за руки, бо самостійно йти він не міг.

 

ГУМОР І САТИРА

Валентин ШУЛЬГА «СЛІДАМИ КРИВОГО ПЕГАСА»

Sic transit gloria mundi…

На Байковому цвинтарі уздрів

я пам’ятник почетному поету.

Карарський мармур, бачте, уцілів.

А вірші? Вірші канули у Лету…

 

«Українську літературну газету» на 2020 рік можна передплатити в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturno…/
«Українську літературну газету» можна передплатити на 2020 рік у паперовому форматі.
Передплатний індекс 49118
Ціна передплати на 1 рік – 295 грн. 68 коп.
6 місяців – 147 грн. 84 коп.
На 3 місяці – 73 грн. 92 коп.
На 1 місяць – 24 грн. 64 коп.
Газета виходить двічі на місяць.
Формат А-3.
20 сторінок.
litgazeta.com.ua
Головний редактор – Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ
oksent@ukr.net
https://www.facebook.com/oksent
https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
тел. 098 749 0402

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!