Надруковане число 11 (277) «Української літературної газети»

613

Мотто номера: «ТАМ, ВСЕРЕДИНІ, ДЕСЬ МІЖ НЕСПОКІЙНИМ СЕРЦЕМ І ТУГИМИ РЕБРАМИ, ТИ ЗАПОВНИВ УСЕ СЯЮЧИМ СВІТЛОМ… (Ельчин Сафарлі)»

З матеріалами газети можна ознайомитися на сайті litgazeta.com.ua
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» на 2020 рік в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturno…/

У номері читайте:

СТАТТІ. ЛІТЕРАТУРА
Іван ДЗЮБА, Микола ЖУЛИНСЬКИЙ «Оця свіча погасла…»
Погасла земна свіча Мойсея Фішбейна. Митця, який володів особливим даром чуття українського слова. А нам судилося лише посилати йому в слід слова скорботи і печалі, визбирувати його поетичні скарби − “печальні голуби” та ловити відлуння його скорботного зітхання: “Я вже потойбіч болю …”
За життя признавався: “Пишу поезії тільки тоді, коли дано Звідти”. Поет і перекладач Мойсей Фішбейн народився євреєм, “хоч мав народитися українцем”.
Душа Поета полине туди, звідки йому було даровано українську мову: “Українську Мову мені дано Звідти. Вона існуватиме вічно. Я так хочу”.
Вірив, що “народився українським поетом”, що на Україну його “послано Звідти”. І ми віримо, що Мойсей Фішбейн − Поет із Божої Ласки.
Мойсей Фішбейн болісно і тривожно жив Україною, емоційно вразливо сприймав драматичні реалії обох своїх батьківщин − України й Ізраїлю. Його поетична творчість поєднує у собі повну поглинутість буттям України з драматичною пам`яттю єврейської долі. Дві батьківщини − Україна й Ізраїль − постійно взаємодіють в його поезії, у його унікальній перекладацькій скарбниці. В особі Мойсея Фішбейна немовби зустрілися два світи − український і єврейський: “Я відчув причетність до двох культур”. Його поетична мова вивірена за найчутливішим барометром − властивим йому бездоганним мовним слухом, конгеніальним відчуттям українського слова.
Віримо, дивовижна творча спадщина Мойсея Фішбейна − непроминальний духовний набуток української культури.
Пам’ятаймо Поета, достойного громадянина двох держав, який “громадянства Української Мови не втрачав ніколи”.

Спочив у Бозі великий Українець, Маестро-Епоха, Маестро-Мелодія… (Пам’яті Мирослава СКОРИКА)
Покоління 1960–их добре знало і знає його популярні естрадні пісні (”Намалюй мені ніч” на вірш Миколи Петренка,
”Не топчіть конвалій” на вірш Ростислава Братуня, ”Аеліта”, ”Принесіть мені маків” на вірш Богдана Стельмаха), які
були першими паростками найкращих зразків нового естрадного напрямку (саме він був одним з піонерів і основоположників національної естради).

Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ «Національний центр Олександра Довженка – банкрут? Ні, сьогодні банкрут – уся наша національна культура»
Дикий абсурд. Але ці хунвейбіни настільки далекі від культури, що навіть не розуміють, що роблять. Вони свідомо, цілеспрямовано нищать українську національну культуру. Вони економлять на культурі, хоча хтось зовсім недавно патетично згадував про Черчилля. Для них культура – «креативні індустрії» і «культурні послуги». Вони безкінечно далекі від нашої національної культури, від нашої історії, наших національних традицій, нашого українського духу, наших українських чеснот. Вони – діти гнилих спідлочених часів, коли цінуються не споконвічні чесноти – совість, честь, смиренність, а – вміння вкрасти, обдурити, обгидити. Вони виросли на цьому грунті, що його культивували з усіх інформаційних дірок, куплених за вкрадені у нас гроші, чужі нам нікчеми.

Ігор ЛІХОВИЙ. Звернення Шевченківського національного заповідника щодо подій, які відбуваються довкола Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара»
Хранителі меморіалу Тараса Шевченка у Каневі глибоко занепокоєні подіями, що вже не перший день розгортаються довкола «Музею Івана Гончара» – добре відомого у світі музейного закладу, успішна діяльність якого від самих початків його існування направлена на популяризацію національної культурної спадщини українського народу.
Цей унікальний музей, створений талантом, самопожертвою і безстрашністю народного художника України, лауреата Шевченківської премії Івана Гончара, – як прояв мистецького супротиву більшовицькому тоталітаризму, – став своєрідним символом незнищенності української культури. Дивом уцілівши в умовах комуністичної неволі та отримавши державне визнання і підтримку в роки Незалежності, музей із приватної збірки у сакральному середмісті Києва виріс у провідний культурний та науковий осередок, місією якого стало збереження традиційної культури українців. І ледь не кожний із проектів у його стінах чи за участі музею в найпрестижніших імпрезах у країні незмінно ставав яскравою подією мистецького життя і долучав до національної спадщини тисячі і тисячі земляків і зарубіжних гостей столиці. І ось, на тридцятому році Незалежності України, влада, в особі озброєних та екіпірованих як для боротьби із терористами спецназівців, продемонструвала усій країні і світу як не можна відноситись до культурної спадщини, її творців та охоронців.
Хранителі меморіалу Тараса Шевченка у Каневі глибоко занепокоєні подіями, що вже не перший день розгортаються довкола «Музею Івана Гончара» – добре відомого у світі музейного закладу, успішна діяльність якого від самих початків його існування направлена на популяризацію національної культурної спадщини українського народу.
Цей унікальний музей, створений талантом, самопожертвою і безстрашністю народного художника України, лауреата Шевченківської премії Івана Гончара, – як прояв мистецького супротиву більшовицькому тоталітаризму, – став своєрідним символом незнищенності української культури. Дивом уцілівши в умовах комуністичної неволі та отримавши державне визнання і підтримку в роки Незалежності, музей із приватної збірки у сакральному середмісті Києва виріс у провідний культурний та науковий осередок, місією якого стало збереження традиційної культури українців. І ледь не кожний із проектів у його стінах чи за участі музею в найпрестижніших імпрезах у країні незмінно ставав яскравою подією мистецького життя і долучав до національної спадщини тисячі і тисячі земляків і зарубіжних гостей столиці. І ось, на тридцятому році Незалежності України, влада, в особі озброєних та екіпірованих як для боротьби із терористами спецназівців, продемонструвала усій країні і світу як не можна відноситись до культурної спадщини, її творців та охоронців.

Юрій ВИННИЧУК «Іван Франко знедолений»
В Івана Франка є стаття «Містифікація чи ідіотизм». Дуже добра назва для огляду 50-томного видання його творів. Такої плутанини, яку бачимо в самих Франкових текстах, а особливо у коментарях, навіть не знаю, де ще можна знайти.
А на обрії тим часом майоріє ідея нового стотомного видання Каменяра. Що й казати – це пекельна робота, бо звіряти тексти 50-томника з оригіналами – марна справа, там все перекручено (слова не так розпізнано, переставлено місцями, рими попсовано і т. д.), а тому краще відразу братися до оригіналів.
Те саме стосується коментарів. Коментатори в багатьох випадках тупо не читали текст, не вчитувалися в нього і не розуміли, про що мова.
В 12 т. Франко пише про Платонів діалог «Тімей». В коментарі читаємо, що Тімей – «історик, який запровадив літочислення між олімпіадами». Пікантність цієї новини полягає в тому, що Платон (427–347 до н. е.), вочевидь, був геніальним провидцем, бо передбачив появу історика Тімея (356–260 до н. е.) ще до його народження – в 360 році до н. е.
П’єсу «Катря Чайківна» (1890) приписано Надії Кибальчич (1878–1914), хоча дванадцятилітній дитині написати таку п’єсу було б не до снаги. Автором була її мати – Надія Симонова-Кибальчич (1857–1918) (т. 31).
Випадків, коли сплутано імена, безліч. Франко пише: «один з найдавніших істориків, що писав про гунів, Йордан…», а в примітці нас переконують, що це не хто інший, як Генріх Йордан (1833–1886) – німецький філолог (т. 28). Тобто Франко назвав майже свого сучасника найдавнішим істориком. Адже йшлося про готського історика VI ст. Йордана. У тому ж томі в покажчику вказано ще одну сторінку, де нібито зустрічається Г. Йордан – 116, але, зазирнувши туди, побачимо зовсім іншу особу: Яна Петра Йордана, видавця славістичного журналу, якому в 50-томнику особливо не пофортунило, бо він навіть у «Довідковому» томі, що вийшов 1989 р., фігурує в різних іпостасях.

Тарас САЛИГА «Така вона, правда, або Лінія найбільшого опору»
Книжка «Ліна Костенко: я все, що я люблю…» всіяна іменами письменників, які природньо доводилось автору згадувати, розповідаючи про Поетесу, бо вони не тільки поглиблюють ці розповіді, але й багато говорять про становлення Шугая-поета, Шугая-прозаїка, а, головне, Шугая-редактора, морально відповідального за кожен свій крок. Ці імена ̶ Борис Тен, Борис Антоненко-Давидович, Микола Лукаш, Іван Дзюба, Юрій Бадзьо, Валерій Шевчук, Петро Засенко, Дмитро Павличко, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Володимир Забаштанський, Дмитро Чередниченко, Дмитро Іванов, згадуваний уже Василь Герасим’юк і, звичайно, великий видавничий колектив «Молоді». (Певна річ, тут не обходиться без прикрощів та курйозів, ось хоч би й випадок з рядком із вірша, знову ж таки, Бориса Олійника про комсомол: замість «БАРАБАНИ ПАФОСУ, ВПЕРЕД!», у збірнику, передбаченому для делегатів з’їзду, було надруковано: «БАРАНИ ПАФОСУ, ВПЕРЕД!). Отже, книжка густо заселена й насичена життєвими фактами. І це не тільки згадки імен для доброго тону, а й погляд на їхню творчість, громадянську позицію очима Олександра Шугая.
Повторюю, у романі ̶ імена, імена, імена… Вони шанувальники й моральні прихильники Поетеси. Та ось останній, завершальний крок до книжки.
Наведу коротку, але промовисту цитату:
«Зателефонувала Поетеса:
̶ Що з версткою, Олександре Володимировичу?
̶ На жаль, затримка, Ліно Василівно.
̶ Яка? Чому?
̶ Не з моєї вини?
̶ А з чиєї?
̶ Цензор вимагає…
̶ Що він там вимагає? Ми з вами роботу закінчили?
̶ Так, закінчили.
̶ Я ж вам казала: відійдіть убік. Тепер я з цими церберами воюватиму сама.
̶ Ліно Василівно, ̶ я намагався навіть бути спокійним. ̶ Це ви добре сказали: церберами. Але як відійти? Я ж ваш редактор…
̶ Витримаєте?
Щоб усе-таки збадьоритися, я вирішив пожартувати рядком з вірша Павла Тичини:
̶ Стою, мов скеля, непорушний…»
Поетеса:
̶ Передайте їм, що я оголошую голодування…»

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ «Яка дорога веде до правди»
Хтозна, чи коли-небудь я б заглибився в життєву долю і посмертну славу Устима Кармалюка, якби не Юрій Мушкетик. Пригадую, якось одного червневого дня 2015 року Юрій Михайлович, постукуючи костуром, зайшов до мене у двір і присів на лавці під старенькою яблунею: “Оце я тільки-но ще раз погортав книжку журналіста і історика із міста Хмельницького Володимира Шевченка. Був у мене оце днями. Раніше якось він мені її надіслав. Я ще тоді краще бачив. Прочитав. Зветься книжка “Ой, Кармелюче, по світу ходиш…”. Він такого мені порозказував… Обурений до краю намаганням деяких дослідників подавати Кармалюка таким собі розбійником, грабіжником, злодієм… Я й не знав, не думав, що комусь у наші дні, коли, ми слава Богу, самостійні, закортить ганьбити ім’я цього національного героя”.

Альона РАДЕЦЬКА «Філософсько-драматичний дискурс Анатолія НЕНЦІНСЬКОГО»
…А колись Голос таким не був. Князь темряви вселився у нього, звичайного хлопчину, ще у добу неоліту. Для того, щоб показати своє колишнє життя, Голос думками переносить головного героя у той час. Вбивство рідного брата зробило хлопця тим, ким він є. «Хо-хо! Отак ти житимеш завжди», – сказав Дух, наче закляв юнака. Закляття це діє і сьогодні. Його печать – в голосі, кривій усмішці відступників, перевертнів, пристосуванців бачимо і в часи становлення нашої Незалежності. Голос про це відверто говорить: «Та й нині, в цій… у самостійній, розкошую, бо досі Руки, скрізь, де треба, є… Нагріб собі, аж рук уже не чую, даю комусь – вертається втроєм! Мені й Рукам сьогодні мед-житуха, бо нам найбільш того навару є, коли в державі нескладуха і розруха, коли народ не меле й не кує…»

Василь ЦИМБАЛЮК, Катерина ПЛІВАЧУК «Його «зеленокудра Сквира» (До дня народження Максима РИЛЬСЬКОГО)
«Уклін тобі, зеленокудра Сквиро, // Поет сивоволосий посила», – так любовно написав про старовинне місто на Київщині відомий український поет, перекладач, академік Максим Тадейович Рильський (у цьому році йому виповнилось 125-рччя від дня народження), який усе своє життя, особливо в молодості, був з ним тісно зв’язаний. Тут він починав свою трудову діяльність як учитель, мав багато друзів, пізнав радість раннього кохання, і все це відбилося у його багатогранній літературній діяльності, натхнення до якої він черпав і з благотворних сквирських джерел».

Сергій ГАЛЬЧЕНКО «Григорій КОСИНКА. Жертва замученої епохи» (закінчення)
Взагалі тема агентури або в первісному формулюванні сексотства в радянському суспільстві є надзвичайно складною. Лише тепер, коли відкриваються архіви спецслужб можна робити дослідження за цією дражливою проблематикою, адже навіть засекреченість документів, прибрані псевдо не вберігають від розкриття справжніх осіб таємних агентів. Іноді це члени родини відомих письменників — дружини, зяті, як це було, наприклад, у Володимира Сосюри чи Остапа Вишні. Але здебільшого це були люди з найближчого оточення, які, застрашені якимись особистими гріхами проти тодішньої влади або ж обдурені фальшивими обіцянками про підтримку у справі видання книжок, чи надання якихось почесних звань, нагород тощо, запопадливо строчили свої донесення.
Агент Бідовий із села Щербанівки — чоловік рідної тітки Григорія Косинки — писав детальні безграмотні звіти про приїзди письменника і його друзів у рідне село.
Але, як можна гіпотетично визначити, — серед агентів були люди із найближчого оточення. Важко навіть уявити, що з однієї розмови агент Ільяшенко зміг почерпнути стільки інформації про творчі задуми Григорія Косинки — майже детальні сюжети ще ненаписаних творів, обсяг майбутньої книжки. Одна справа дати загальну чи політичну характеристику поведінки письменника, а зовсім інша річ — викликати в нього повну довіру на відвертість, щоб описати те, з чим він міг поділитися із близькою людиною.

Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ «Планета рідного дому» (Ірина ЖИЛЕНКО)
Я захоплено думав, як легко завиграшки експромтує Ірина Жиленко. Її вірш легкий, мов подих. Уявлялося, що вона враз (може, навіть без жодної правки) вистрілює віршем. Бо ж аніде не відчутно ніякої силуваності, неорганічності, «випадання зі стилю». І раптом Микола Жулинський, який дружив із цим подружжям, навіть доводився кумом йому, розвіяв ці уявлення. Розповів, що зібрав усі записники й чорновики Жиленко. Вивчаючи їх, побачив, як напружено працювала вона над кожним рядком, багаторазово переписувала свої вірші. Чимало з них існують у різних варіантах. За безпосередністю, натуральністю, моцартівською легкістю і грайливістю вислову стоїть справді серйозна робота.
Я знав, що вона напродив очитана людина. Ми не раз говорили з нею про літературні новинки чи в спілчанській книгарні «Сяйво», чи в будинку творчості. Здається, вона не пропускала нічого вартого уваги. Щоб не перелічувати тут книжок, котрими вона захоплювалася, відсилаю читача до її «Homo Feriens», де він знайде не тільки назви творів, а й її оригінальні рецепції чи навіть реферування їх.

Віктор ГРИЦЕНКО «Все почалося з «Іліади»
Паоло Коельо. Його називають то алхіміком слова, то майстром масової літератури. Найавторитетніший (!) письменник ХХ століття захоплювався в дитинстві та юності окультною літературою (замітка на полях: «Окультизм – містичне вчення, що визнає існування надприродних сил і можливість спілкування з ними за допомогою ритуалів та магії. Як кажуть, приїхали!..»). Приставав до руху хіпі («Молодіжний рух – один з найяскравіших проявів контркультури, мав пацифістське забарвлення і особливий вплив на мистецтво, особливо на рок-музику.» До замітки авторів підручників – моя замітка: «Тепер зрозуміло, чому в Україні масове ухилення від служби в армії, а особливо після агресії північного сусіда!»). Жанр роману (!) «Алхімік» критики визначають як філософську казку. Зміст – мандри молодого пастуха Сантьяго з Андалусії до Єгипту. Він, як біблійний блудний син, подорожує світом і з’ясовує, що обіцяний йому скарб(!) лежить на тому місці, звідки почалися мандри. Водночас знайшов своє Кохання, пізнав Всесвітню Мову(!), став Алхіміком (замітка на полях: не вистачає російської казки «За щучим велінням»!). Істина до пастуха приходить уві сні: Бог допомагає так знайти Еліксир Життя, знання про Світ та Філософський камінь (замітка на полях: «Настав час братися читачеві за голову!»). Образ героя збірний – характер від старого рибалки Хемінгуея, навчався в семінарії, як і герой Стендаля, мав у кишені три золоті монети, як герой Гофмана, мандри нагадують пригоди Одіссея (тут і магічне коло, як в поемі Гомера!), але найбільше мандри схожі на пригоди героїв збірки «Тисяча й одна ніч» (замітка на полях: «Так от як пишуться геніальні твори!..»).

ІНТЕРВ‘Ю
Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ. Григорій ШТОНЬ. Бесіди-ІV
Тобто ви вважаєте Культуру чимось апріорно доцільним і через те неминучим? Не стану до цього чіплятися, хоч можна було б про багато чого нагадати. Про яку совісність можна вести мову в стародавньому Римі, в імперській Англії, яка безжально розстрілювала індійських сіпаїв? Хоч якесь хай безсиле, але задоволення від вигнання Путіна і путіністів (їх майже цілий народ) з культурного середовища я відчуваю… Доведеться ще раз повернутися до формули «вилюднення». Уразливим у ній є те, що присутність у світі людини визнається безперечним і остаточним благом. Це явне перебільшення. Навіть при тому, що її наявність припускає ширення і ріст культури цілого Всесвіту, якому дебіл і розмаїтий дебілізм ворожий. У тому числі й той, що бавиться у космічні війни, що потребує озброєнь і ними простори Духу випалює. Виходить… Цікаво, звідки? Маю на увазі – «виходить». Але виходить, що відраза до повної дебільності чогось осистемленого належить до розряду закономірностей. Якого масштабу ширення – видумувати не стану. Але Культура як щось системно здорове, корисне й потрібне є або стає неминучістю не лише серед людства. Воно існує, але його могло б і не бути.

РЕЦЕНЗІЇ
Володимир СВЯТНЕНКО «Вони зродилися великої години» (Коваль Роман. Житомирщина в боротьбі)
“Козак Сичук, старий вояка, зморений, нездібний до дальшого походу, кулею з власної рушниці розчерепив собі голову на очах селян. Не хотів попадати до полону, а рушати за своїми не стало сили», – засвідчив трагедію полковник Роман Сушко” (“І хліб, і біль”).
“Найбільше вражали в ньому якась особлива внутрішня замкненість і маломовність. Про себе не любив нічого оповідати навіть найближчим людям. Його зосередженість і задуманість часом не подобалися приятелям – хоч Щербак і не цурався товариства, а іноді й сам любив забавитись у веселій компанії і навіть добре посміятися з добрих дотепів, але сам ніколи не пробував своїх сил у гуморі” (“Вічний повстанець Степан Щербак”).
“Дуже цікаву групу людей уявляв собою штаб отамана, тай сам він був дуже цікавий! Високого зросту, в якомусь темно-синьому жупані, в чорній киреї, наопаш надітій, у величезній шапці з сернячого хутра, він здавався справжнім забутком якогось 17 століття, коли стояв перед нами на ґанку господи. Тепер же, сидячи у кімнаті на стільці, спершись руками на стіл і лагідно дивлячись на нас своїми сірими очима, з кучерявим довгим волоссям, що спускалося йому на чоло, він робив вражіння хорошого парубка-студента чи навіть гімназиста старшого класу, що на світ ще дивиться як на щось ясне, хороше, який до всього іде з щирою душею, без жадної захованої думки” (очевидно, йдеться про отаманшу Марусю Соколовську; дія відбувається в колишньому панському маєтку Синельникова в Брусилові; Л. Чикаленко, “Осінь 1919 року. Уривок із споминів”).

Сергій ДЗЮБА «Нескінченний шлях осягнення» (Дмитро Шупта, Петро Лойтра, Володимир Стеценко. Осягнення : Поезії та вокальні твори).
У грудні 2022-го виповнюється триста років від дня народження геніального поета і філософа Григорія Савича Сковороди. Чи не засвідчує ця кількість літ уже правдиву символічність постаті творця «Саду Божественних Пісень»? І так, і ні! Так – тому, що ми й досі не можемо «вловити», осягнути до кінця феномен Сковороди. Адже і він, і його творчість, такі прозорі на перший погляд, і досі залишаються для нас загадкою, символом, якого не вдається звести до інтегралу відповіді. Ні – тому, що його постать і творчість пульсують у дні сьогоднішньому, достеменно організовуючи культурний простір нашого турбулентного часу.

ЕСЕЇСТИКА
Олександр ХОМЕНКО «Корони біля пергаментів Мелькіадеса»
Їхній метал – важкий і пекучий, їхній мертвий блиск випікає очі, і спрага їхня невтолима, і було так від початку віків, а чи буде так до кінця – того нам не знати. В одному староукраїнському рукописному збірникові – чи не із XVІІ ст.? – віднайшов колись віршу про царів неправедних, яких корони у пекло вводять: саме для такого, як у нас, часу чтиво. Бо куди ту корону не повернеш – то бенкети Валтасара побачиш, то посланців Ірода стрінеш. І направду: чи може хтось собі уявити, аби корона сусідила із чимось Божистим: вітром, наприклад, або вічністю? Тож із вірусом хінським недарма вона спарувалася.

ПОЕЗІЯ
«Відбувся молодіжний фестиваль «БІДЕНКО-ФЕСТ». Вступне слово Раїси ХАРИТОНОВОЇ. Поезії: Катерина БОЙКО, Роман ТКАЧЕНКО, Іванна СТЕФ’ЮК, Володимир КРАВЧУК, Ірина МЕЛЬНИК-МОСТЕПАН, Анна ДАДИКА, Любов ТЮТІНА, Ігор РАСТІВСЬКИЙ , Дарина ПОПІЛЬ.

Ігор РАСТІВСЬКИЙ
СОН
По яблука ми їхали із дідом
Там, де вози скрипіли чумаків.
За нами осінь пленталася слідом,
Гострила голочки у сонних їжаків.
Минались хащі чорні і пропащі,
Діжу котило сонце прямо в яр.
Провалля роззявляли хижі пащі,
Пні прикидались шапками бояр.
Та хмара розірвалася із тріском,
Лукавий вітер шаблями заграв.
І, мов чужинське лиховісне військо,
мене із дідом дощ наздоганяв…
Розвиднилося –
Стелі і панелі…
сталеві колії,
штовхаються мости.
Я спав немов убитий
У міській пустелі,
Утікши із минувшини,
З гостин.

В’ячеслав ГУК «На смерть Мойсея ФІШБЕЙНА»
йому здавалося, день відчував біль і страждання тілесне,
сизі пагорби оточили зусібіч німої ріки розрубаний крик,
що був важливішим за його життєві поразки і перемоги:
він добре знав, що цей жаль у згадках колись воскресне,
як голос жінки, як шерхкий іній, що волосся його укрив,
як та вода, що в собі розчинила риб скам’янілих стогін.

ПРОЗА
«Вчений, наділений талантом словотворення» (Василь ЧАБАН). Переднє слово: Левко РІЗИК
Біс сидів на пеньку за дубовою бочкою з-під смоли, перевернутою верх дном. Він би нікого не вислухав, бо нікого не боявся, навіть Господа, хоч того сила грому зробила великим. Але Альфреда Бернарда Нобеля вислухав, бо динаміту досі боїться як ладана. Гляди чого висадить у повітря резиденцію Пекла заодно з кремлівськими стінами. Незґрабно одягнув окуляри і прочитав по складах: “Розпочалась зловтішна орґія московських переможців. Меншиков звелів прив’язати до дошок трупи начальних козацьких людей і пустити по річці Сейму … Одних спійманих козаків-оборонців по-садистськи, шляхом відрубування по черзі правої руки, лівої ноги, потім лівої руки і правої ноги, четвертували. Инших саджали на загострені коли, і ті в муках приречено конали”.
– Зверни увагу, що за оприлюднення сього злочину ніхто Фрикселя не судив. Що змінилося у твоєму царстві за дві сотні літ, що ви в 1949 р. розіграли в Парижі судовий “процес століття” над очевидцем Голодомору Віктором Кравченком, який оприлюднив жахи, нечувані в історії людства? – мовив Нобель і додав: – А зараз по суті. Проти Кравченка свідчили твої улюбленці: відомий фізик Фридерік Жоліо-Кюрі й відомий філософ-письменник Жан-Поль Сартр. Останній істерично вигукнув у залі: “Хай живе великий Сталін! Комунізм – така штука, що заради нього варто пройти через пекло!” Сей дурень навіть не підозрював, що Пекло порівняно з голодомором – Рай! А до того ще один твій приятель, прихильник селекції людей письменник Бернард Шоу вихваляв на весь світ який-то “мудрий вождь усіх племен і народів товариш Сталін”.

ПЕРЕКЛАДИ
Олесь ЄМЕЛЬЯНОВ-ШИЛОВИЧ «На третій світовій поезії». Переклад з білоруської: В’ячеслав ЛЕВИЦЬКИЙ

Запобіжний захід

вони кохались в ординаторській на канапі
(із відділень тоді гриміли хропіння залпи).
кохалися у палаті, уже порожній,
у гуртожитку на совковій тахті підхожій,
у нічній електричці на лавці грубій,
в гаражі та родинній давній халупі,
на ставку та млинку, а також на сіножатці,
у зливу під деревом, навіть на атестації.
і щоразу вона зауважувала: «будь ласка,
найперше – безпека! візьми-но медичну маску!»

«Українську літературну газету» на 2020 рік можна передплатити в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturno…/
«Українську літературну газету» можна передплатити на 2020 рік у паперовому форматі.
Передплатний індекс 49118
Ціна передплати на 1 рік – 295 грн. 68 коп.
6 місяців – 147 грн. 84 коп.
На 3 місяці – 73 грн. 92 коп.
На 1 місяць – 24 грн. 64 коп.
Газета виходить двічі на місяць.
Формат А-3.
20 сторінок.
litgazeta.com.ua
Головний редактор – Михайло СИДОРЖЕВСЬКИЙ
oksent@ukr.net
https://www.facebook.com/oksent
https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
тел. 098 749 0402

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!