Іти й розїжджати містом у такому образі — диво, направду. «А уявити: ти зараз тут зовсім випадково, фантастично ненароком перенісся. Якісь зовсім дивні екіпажі… Ось оце точно трамвай! І поволі сунешся, а навколо ніби рідного стилю будівлі, хоча поряд із ними брутальні та всенезвичніші, і небосяги…»
— О! Видно, що ви до нас!
На собі зловили погляди вбраних у одяг початку ХХ століття (і український стрій, і класичне: прийде нагода всіх роздивитися!) ще незнайомих, але дуже привітних людей. «Це вже друга зустріч у межах проєкту “Українське відродження початку ХХ сторіччя”, який студія старовинного танцю La Rêverie почала для того, аби краще дослідити та відчути, що відбувалося на теренах України в цей період».
На столах тепліє запашний чай у заварниках і ласощі чекають рук. Тихі поскрипи стільців знаменують початок поетичних читань — відтворення духу тих вечорів, магічне перенесення в часі. Зібралися тут у Шевченківські дні в серці столиці не тільки поціновувачі віршованого. Якщо не любите поезію — її сила колись-бо застане вас непередбачувано. Бодай раз: хоч деінде, хоч і в цьому затишку теплого світла.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Поклацує фотоапарат, днина за вікном полискує в намистах, а пані в червоному бере перше слово. Розповідає: навчалася в гімназії імені Лесі Українки і швидше мала познайомитися з творчістю героїні світлин, які висіли в коридорах навчального закладу. Пригадує, під одним портретом знана цитата: «Ні! я жива! Я буду вічно жити! / Я в серці маю те, що не вмирає». Малою запитувалася, як це Леся Українка була настільки впевнена в тому, що «буде вічно жити»? Спомином думка її мами: «Вона точно знала, про що каже…»
«Слово, чому ти не твердая криця, / Що серед бою так ясно іскриться?..»
— Вірш такий, аж хочеться, проказуючи, гупнути кулаком по столу, але нема як.
Окрім Лесі Українки, звучать рядки і Христі Алчевської. За нею Шевченко: інша жінка з присутніх переповідує, як дитиною літувала у своєї «бабуні»-вчительки української мови й літератури. І, як та мала йти у справах, покладала на дітвору вкотре вивчити поезію. Тож у пам’яті тримає їх багато — декламує нині. Ми нерідко згадували своїх учительок: як по-різному через них кожен пізнав для себе літературу. Ще одна пані цитувала думку своєї — «Франко є пристрасний коханець!». Тож відповідно слухали його любовний «Тріолет».
Різне виразне звучання голосів — чоловічих, жіночих. Різний темп і емоції, аж сиротами бере шкіру. На роздоріжжі сенсів та змістів: автори цього часу орієнтувались то на народне, то на європейські тренди — шукали різні джерела натхнення.
На столі лежали збірки, й кожен охочий міг узяти і швидкоруч знайти собі поезію. Гості обмінювалися враженнями, поки хтось підшукував, чим «відповісти» — схожі за тематикою або «щоб погратися на контрастах». Ця концепція заходу зробила вечір плавним, навіть попри неочікувані випадкові втручання людей поза нашим гуртом — і до цих оказій знайшлися свої віршовані реакції. Пропонували побібліомантувати (бібліомантія ж бо — шукати долі в книжках, ворожити, називаючи номери сторінок, рядків чи слів). Але, тримаючи Франкову збірку й Шевченковий «Кобзар», зважаючи на сьогодення, вирішили утриматися.
Вібрували в повітрі і вкладалися в серця слова також і Миколи Голубця, Мелетія Кічури, Станіслава Людкевича, Степана Чарнецькго, Петра Карманського, Богдана Лепкого, Василя Атаманюка. Дійшли й до ранніх Тичини та Рильского. Припустили на факті: багатство української римованої спадщини пояснюється тим, що іноді це був як спосіб сперечання: «Ось ти мені так? Зараз як я тобі напишу!..» Читали і польською.
Неодноразово гості стримувалися, аби не заспівати, і поквапом зупиняли одне одного: «У нас є події, де ми співаємо!» Хоча всеодно аргументували перекірливо, що пісні — це те саме, тільки із мелодією. А Жан Поль Ріхтер сказав якось удало: «Музика — поезія повітря»…
Осягали фантастичне, гіркотливе, пристрасно-любовне, суворо-натхненне — помітили, що в часи, коли «щось відбувається», вірші як наче згладжені, а як «нічого не відбувається», то сильні й мотивуючі. І торкалися навіть танцювального: порозвеселяв нас «Дамен-вальс» Василя Пачовського. До речі, відомий автор тим, що був одним з організаторів «Молодої музи» (збірка, твори якої часто-густо читалися в нашому колі) і започаткував трактування творчості Тараса Шевченка як поета-державника.
Усім звісні перегуки тогочасного із теперішнім. Нагадали собі, що таке росія, хоч робимо це щодень, та в цю годину лірично, Франковим:
— Називається «Багно гнилеє»
— Так по-весняному!
«Якісь сьогодні такі вірші підібрали: тільки стань на вершині — і плащ розвіюється — декламувати, а позаду грозові хмари». Весна ж прийшла, тож відчули її квітковими згадками. Одна гостя спостерегла у Христі Алчевської мімози. Я додала, що помічала, як мій дідусь-поет, Анатолій Слободяник, постійно вплітав у вірші матіоли. Висновили: можливо є таке й у багатьох авторів, але в кожного зі своїм сенсом квітка проростає. А у «Весни» Дніпрової Чайки алітерації і асонанси творили особливі ілюстрації в голові: так був багатий на літеру «в» — темпом та інтонацією підкріплений, як передбачення тої вихорності буяння, що, заждана, нарине зовсім скоро. А поки в залі прохолодно, і ми вкрилися картатими пледами, тримаючи палахкі горнятка.
Пам’ятати про минуле. Думати про майбутнє. Жити сьогоденням. І ми одягнулись у свої сучасні зимові куртки, і «з напоказ душею» пішли ловити дорогою додому погляди перехожих.
Олександра Заславець