Після жахного жовтневого понеділка, коли кремлівські окупанти випустили понад 80 руйнівних ракет по території України, ми все ж вирішили їхати в село Вороньків на Київщині, де на сільському цвинтарі 28 жовтня минулого року, біля вірної дружини Любові Григорівни упокоївся блискучий оперний співак та відомий український поет Віктор Васильович Женченко.
11 жовтня, в день його народження, планувалося проведення вечора пам’яті в стінах Національної спілки письменників України, але віроломна війна, розпочата путінською ордою проти мирної України, перекреслила всі плани та зруйнувала долю мільйонів наших людей.
Із привітним та стриманим Василем – сином Віктора Васильовича, ми спокійно їхали до Борисполя майже порожньою трасою. Я думав про несправедливу долю свого побратима, який ще далеко не вичерпав свій високий життєвий потенціал, але підступну хворобу йому здолати не вдалося.
В Борисполі нас уже чекали Петро Засенко – блискучий високоавторитетний письменник і найдавніший друг Віктора Женченка, талановитий поет Микола Боровко, який відродив і поширив в українській поезії стиль французького ронделю, та активний і мудрий бориспільський поет Микола Федоров.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Біля могил подружжя Женченків
Ми швидко доїхали до Вороньків, де біля цвинтаря нас зустрів Віктор Андрійович – батько дружини нашого Василя Вікторовича. Погода була чудовою: пригрівало сонечко, осінь ледь позолотила листя дерев та кущів, але зеленого листу та квітів на могилках і поміж стежками було ще багато. Нарешті ми дісталися до місця поховання нашого побратима, вклонилися його пам’яті, поклали квіти, уквітчали обидві могилки калиною та мовчки постояли…
– От ми й зустрілися, Вікторе Васильовичу… Бачимо, що вам тут тихо і спокійно біля Любові Григорівни, – Любочки, як ви її завжди називали. Тепер ви знову назавжди разом, а ми будемо зберігати вас обох у нашій пам’яті. Пропоную, друзі, кожному коротко поділитися спогадами про нашого побратима. Але спочатку давайте тихенько послухаємо його улюблені пісні, – запропонував я.
І, як живий, зазвучав дивовижний баритон Женченка у пісні «Білий сніг на зеленому листі» та «Біла хата в саду». А ми мовчали, вражені силою та красою його виконання.
– Я справді пам’ятаю Віктора з того часу, коли на сцені столичної філармонії звучав його потужний баритон, коли шанувальники в захваті аплодували його пісням, – тихо й розважливо розпочав Петро Засенко. Я любив слухати спів Віктора, стежив за його поетичною творчістю, сприяв його знайомству з юною Любою, і навіть був боярином на його весіллі. Вони були чудовою, красивою парою. Спіть спокійно, мої добрі друзі…
– А я пам’ятаю, з яким завзяттям Віктор Васильович намагався допомогти кожному, хто шукав його підтримки, – доповнив колегу Микола Боровко. Дехто навіть спекулював на цьому. А він нікому не відмовляв… З усією своєю бурхливою енергією брав участь у фестивалях ронделю, що проводилися в Борисполі. Наше місто він любив, як рідне. І нашим молодим поетам він завжди намагався чимось допомогти. Вічна вам пам’ять, наш побратиме!
– Я лише додам, що й голова Національної спілки письменників України Михайло Сидоржевський, і голова Київської письменницької організації НСПУ Марія Морозенко, та ще багато інших побратимів і членів родини, просили і від їхнього імені вклонитися пам’яті Віктора Женченка, – ніби підвів я підсумки спогадам.
– А ще давайте разом подякуємо славній українській родині Віктора Андрійовича, Ніни Олексіївни, Василя та Тетяни Женченків, маленькому, майже трирічному Стасику, якого так любив дідусь Віктор, за їхню щирість, за родинну згуртованість, за добре, дбайливе ставлення до поховань. Доля вам, наші добрі люди, щедро віддячить!
…Машина нас швидко домчала до Києва, а в пам’яті кожного з нас довго лунав чистий, оксамитовий баритон Віктора Женченка та його веселий, життєрадісний сміх. Спочивайте, добрий Майстре, ми про Вас пам’ятаємо…
Борис Пономаренко, секретар НСПУ