Михайло Сидоржевський. Про культуру і креативні індустрії

Чого це у Верховній Раді зареєстрували аж два законопроекти про культуру? Невже нема більш важливих питань? Таке щойно запитала в якоїсь слуги народу одна мавпа-ведуча на котромусь із медведчукових каналів.

Справді, яка культура?

Правильніше буде сказати: яка їхня культура?

Мавпа-ведуча, сама того не усвідомлюючи, продемонструвала рецидиви дрімучого кирзового постсовка, за яким «інтелігентам-очкарикам» було визначено місце в кінці черги. Залишок того, що поділили між собою серйозні дядьки з «промислової індустрії», можна кинути завклубові як собаці кістку. Так виховували, випестовували комплекс неповноцінності в умовного «завклуба». Від нього вимагалось, щоб мідні труби духового оркестру грали інтернаціонал, а підлога в клубі була підметена від соняшникового лушпиння. І, звичайно, ніяких вишиванок. За це – тюрма без зайвих розмов.

Втім, особливого ентузіазму очікуваний розгляд «культурних» законопроектів у мене не викликає. Як і загалом уся державна культурна політика. І теперішніх владців, і всіх попередніх без винятку. Але особливо теперішніх.

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Так от, сьогодні культуру заступає «креативна індустрія» (як влучно перегукується з тією ж таки «промисловою індустрією»!). Звідусіль лише тільки й чути – «креативні індустрії». Це так модно, сучасно, креативно, зрештою, прикольно. Які там музеї, бібліотеки, заповідники? Які там багатющі, безцінні реліквії національної культури? Які там письменники, художники, народні майстри? Навіщо вони? Ото хай животіють собі як бур’ян при дорозі. Ну, звичайно, є Жадан, Карпа, є ще кілька прізвищ, про які напівграмотні чиновники згадують принагідно, щоб показати свою «просунутість», проте, звісно, не читаючи навіть жаданів і карп. А решта для них – відстій, депресняк, лохи…

Що таке креативна індустрія, яка так нестримно вторглася в наше сьогодення, фактично замінивши собою термін «культура»? Всезнаючий google повідомляє, що це «перелік видів економічної діяльності, що мають потенціал до створення доданої вартості та робочих місць через культурне (мистецьке) та/або креативне вираження, а їх продукти та послуги є наслідком індивідуальної творчості, навичок і таланту».

Тобто, спрощуючи: це ті ремесла в культурі, котрі є прибутковими, тобто приносять бабло.

Все інше – мотлох. Не сучасно. На смітник!

До речі, до науки приблизно таке ж ставлення.

Все, що не приносить негайних грошей у кишеню – даремна трата часу.

І втікають, непочуті, з цієї країни таланти, генії… Втікають, приносячи країнам, які їх прийняли, мільйони і мільярди…

Така філософія недоумків цієї влади, і приблизно таким же було ставлення до науки і культури всіх попередників теперішніх «нових облич».

Дарма що в цивілізованих країнах (до яких ці нувориші нібито так прагнуть, хоча ментально для них ближча суконна раша) збереження національних культур – свята справа. Це як ікона, на яку моляться.

У нас моляться винятково на мамону. Навіть перед кінцем світу, навіть на краю прірви будуть бити поклони перед золотим тільцем…

Думаю, що карнавал перейменувань «культурного міністерства» за останній рік (Міністерство культури – Міністерство культури, молоді і спорту – Міністерство культури та інформаційної політики) зрештою треба завершити належним чином: назвати його Міністерство креативних індустрій. І призначити міністром когось із масок-шоу. А що, прикольно…

У нас так заведено – з однієї крайності в іншу. Як не кирзовий постсовок – так поцмодерні креативні індустрії. З-за яких стирчать вуха все того ж тупорилого постсовка, безмежно далекого від здобутків світової і національної культури. Філософія якого – філософія жлоба з підворітні: зневажливо чвиркати крізь зуби на селюка в шароварах: іди, мовляв, копирсайся в своїй гнояці, тут, у запльованій підворітні, тобі не місце.

Насправді теперішні апологети креативних індустрій – онуки концептуальної філософії «пугачової – кіркорова – галкіна», тобто того ж таки «русского міра», але у прихованих формах, мімікрованого під нібито аполітичне і деідеологізоване «іскусство».

Чекати від них любові до української національної культури, вимагати від них дбайливого ставлення до наших національних артефактів – в кращому разі розписатися в своїй дитячій наївності. В гіршому – потрапити під обстріл «креативного бомонду» і записатися в категорію відсталих шароварників.

І це не є проблемою суто культури. Вся наша державна політика сьогодні продукується, фактично, національно стерильними хунвейбінами.

Чим це може закінчитися для держави – вивчай історію. Там усе написано.

Ілюстрація: Микола Кумановський