Михайло Загребельний: «Чорний ворон» – пропаганда фашизму

165

Одне з українських російськомовних
видань нещодавно опублікувало інтерв’ю з сином Павла Загребельного Михайлом, в
якому він оприлюднив думки,  які можуть
бути цікавими для мислячих читачів своєю, сказати б, клінічно-зоологічною
ортодоксальністю. (Подаємо кілька фрагментів із цього інтерв’ю в перекладі на
українську).

 

Найтривожніше, що
в 2010 році державної премії імені Шевченка була удостоєна книга Оксани
Пахльовськой «Ave, Europe!». Вручав нагороди Президент України
Віктор Янукович, хоча автор навіть не зволила з’явитися на церемонію. Я б цей
твір назвав співзвучно гітлерівському вітанню: «Хайль, Європа!», оскільки ця
книга є неприкритою пропагандою ідеології фашизму. У ній закреслюється все, що
було в Радянській Україні до «нової ери»: починаючи з 1920-х і закінчуючи
1990-ми. Там немає Великої Вітчизняної війни. Там є тільки Друга світова, а
дань пошани віддається лише українцям, які воювали в інтернаціональних
бригадах. Двічі дуже низько, глумливо дається оцінка пам’ятнику-меморіалу на
Дніпровських схилах і так далі, так що, коли почалися дебати з приводу того,
давати або не давати премію Василю Шкляру за книгу «Чорний ворон», було вже
пізно. Пахльовській же дали.

…Роман «Залишенець.
Чорний ворон» прославляє фашизм. Формально фашизм – це політичні сили, що
прийшли до влади в Німеччині та Італії, з іншого боку – це секта, об’єднання
людей, у яких взагалі немає ідеології. Ми не можемо жити без ідеології.

 …У нас є такий
друкований орган, як «Літературна Україна». І в цій газеті, яку я слідом за
Остапом Вишнею назвав би «Література Чукрейн», автор «Чорного ворона» пише, що
він –борець за етнічну державу. І в тому ж номері я читаю, як Михайло Слабошпицький
дякує одному з діячів діаспори за те, що той брав участь у розповсюдженні
щоденника Аркадія Любченка. Це один з найстрашніших творів, який мені доводилося
читати. Аркадій Любченко – це успішний функціонер української радянської
літератури, і коли в 1941 році фашисти прийшли до Харкова, він почав їм
прислужувати за повною програмою і в цьому щоденнику виливав своє відчуття
любові до фашистів.

 Недавно я
проаналізував: у 1999 році премію Шевченка отримує літератор з діаспори – Іван
Багряний, такий, що відноситься до плеяди авторів, яких завзято пропагували в
2008-2009 роках в шкільній програмі. Примушували учити, щоб успішно здати тести
з української мови і літератури. Ще нам намагаються нав’язати Уласа Самчука,
Ігоря Качуровського, Тодося Осьмачку, Богдана Нижанківського, Василя Барку –
всі вони колабораціоністи.

 …Особливість
фашизму як течії полягає в тому, що його опора – люди обмежені. Причину,
коріння того, що відбувається, потрібно шукати в тому, як народилася незалежна
Україна, яка з’явилася на світ в результаті поразки Радянського Союзу в
холодній війні. І, очевидно, тим силам, які перемогли, їх можна назвати силами
імперіалізму, їм було вигідно створити залежний від зовнішнього світу
інтелектуальний простір. Річ у тому, що в кінці 1980-х – початку 1990-х
буржуазними націоналістами стали багато представників мистецтва, літератури,
культури. Але це на словах. Насправді вони кинулися шукати хлібні місця залежно
від результатів президентських виборів. Вони шукають різні синекури. Україна
вигідна як ринок збуту. Ті, хто кинулися до нас і проповідують ідеї фашизму,
непогано влаштувалися в різних наукових центрах на Заході, в США і Канаді.

 …Те, що сьогодні
відбувається, – це віддзеркалення кризи в українській культурі. Можливо, вона
почалася в 1920-х рр., коли розгорнувся дуже хворобливий процес українізації.
Він до кінця не вивчений, і це були дуже часто жорстокі заходи, викликані
необхідністю індустріалізації. Багато людей з села тоді пішли в міста, і Сталін
(про це свідчить його листування з Шумським) підтримував українізацію. Коли він
призначив Лазаря Кагановича керувати Україною, то одним з покладених на нього
завдань була підтримка української літератури з тим, щоб вона служила режиму.

 Це був хворобливий
процес. Мені здається, що саме тоді відбувся перелом серед мислячих українців.
Тоді народився страх, який панує досі. Багато сьогоднішніх подій мені нагадують
те, що відбулося в лютому 1929 року. Тоді велика делегація українських
письменників була прийнята Йосипом Сталіним. Сталін хотів з ними поговорити про
високе. Стенограма цієї наради була надрукована ще в 1991 році в журналі
«Мистецтво кіно». Про це також написав Володимир Сосюра в романі «Третя рота».
Сталін хотів дізнатися від українських письменників про їхнє бачення
майбутнього. Може, матеріальні питання якісь потрібно було вирішити, зробити
більше літературних журналів (та ж проблема, що і сьогодні, – де друкуватися
молодому початкуючому авторові). А всі письменники не стали слухати і в один
голос сказали: «Заборонити постановку п’єси Булгакова «Дні Турбіних». Можливо,
Сталін хотів з ними обговорити подальші стратегії і перспективи – що буде далі?
Все-таки насувалася індустріалізація, і, звичайно, передбачали важкий процес з
жертвами. Адже події 1930-х років, на мій погляд, не були спланованим геноцидом
українського народу, а був голод в умовах прискореної індустріалізації. Але
письменників, судячи з усього, це не хвилювало, і вони все одно повернулися до
питання про заборону «Днів Турбіних» Булгакова і постановку п’єси про
бакинських комісарів. Каганович перервав цю бесіду і запропонував розійтися. І
мені це нагадує сьогоднішню ситуацію з романом Шкляра.

 До 2005 року, коли
склад комітету Шевченківської премії був іншим, була жорстка полеміка, і, я
вважаю, перемогла розсудливість, коли багато хто не проголосував за роман
Василя Барки «Жовтий князь». Навколо цього роману досі багато шуму. Більш того,
зараз в істериці ті, хто не хочуть бачити Дмитра Табачника на посту міністра
освіти. Аргументи – мовляв, зараз менше почали вивчати роман Барки «Жовтий
князь». З художньої точки зору – це фашистський памфлет. Метафізика Василя
Барки – це журнал «Ді дойче вохеншау». У чому сенс книги «Жовтий князь»: під
час трагічних подій 1933 року в сільській місцевості гинули тільки українці. Це не-прав-да! Був масовий голод, від якого постраждали
люди всіх націй, всіх віросповідань, які жили на Україні.

 …Основна маса
літератури про історію України, починаючи з 1917 року, відображає погляди, які
або граничать з ідеологією фашизму, або пропагують його.

 …Ми повертаємося
до тези про етнічну державу: Україна для українців. Це страшно, але це –
правда. Більш того, вийшла книга про Едуарда Лімонова. Я не раз на книжкових
виставках від представників української культури чув, що не можна про нього
писати книгу. А коли згадав про те, що пишу книгу про Троцького, то почув: «Що,
ще про одного жида пишеш?».

 Я зайшов до якось книжкового
магазину, щоб купити останню книгу Олеся Бузини. Продавець, не дивлячись в
комп’ютер, щоб перевірити ще раз наявність, відразу мені відповіла: «Він
заборонений. У нас його вилучили». Не секрет, що Бузину у нас критикують ті,
хто вважають, що Мазепа і Бандера – національні герої.

 На запитання  «Є така думка, що через сто років зникне
половина мов світу. Як ви вважаєте, чи загрожує українській мові забуття?»
М.Загребельний відповів:

 Я думаю, це
відбудеться набагато раніше. Оскільки загине українська держава, вона
поділиться на окремі фрагменти…

 

Довідка. Михайло Загребельний – публіцист, син відомого
українського письменника Павла Загребельного. У 1980 році закінчив Київський
університет за фахом економіст, референт-перекладач з англійської мови і до
1990 року викладав в київських вузах за фахом міжнародні економічні відносини.
На початку 1990 року вийшов з лав КПРС. На той час публікувався в
комсомольській і партійній пресі, освітлюючи питання світової економіки і
виступаючи проти «буржуазного націоналізму».

1991 року він ухвалив рішення більше не займатися наукою,
перш за все тому, що ті люди, які прийшли до влади в незалежній Україні, на
його думку, йшли не тим шляхом, який йому здавався правильним. Але взятися за
перо його змусила та ситуація, що склалася сьогодні, в царині ідеології і
культури. Сісти за письмовий стіл його спонукала зокрема книга, яка кілька
років тому вийшла у видавництві «Фоліо». Її першу половину написав Георгій
Крючков, а другу Дмитро Табачник – «Фашизм в Україні – загроза або
реальність?».

У результаті з-під пера Загребельного у видавництві
«Фоліо» вийшли дві книги про великих українців – Едуарда Лімонова (родом з
Харкова) і Льва Троцького, який народився на Кіровоградщині. Третя книга – про
Сергія Параджанова – готується до друку.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!