«Мені дали кульок з 17 тисячами доларів…»

235

Львівський журналіст Михайло Мишкало під псевдо
“Майкл” презентував книгу про покоління українських заробітчан, які
виїхали зі Львова за кордон у важкі 90-ті, “Сторожі тротуару”. Книгу
видала компанія “Комора”, які досі 22 роки займалася тільки
звукозаписом. На презентацію у книгарню “Є” в Києві автор приїхав зі
Львова. Каже, на столичному вокзалі побачив ще убогих заробітчан, ніж були
українці в 90-х.

– Ми чомусь їхали з переконанням, що нас хтось чекає за
кордоном. Там чекають хокеїстів, програмістів рівня Біла Гейтса, але не нас,
нелегалів. Зараз їдуть так само в Київ, не маючи ні професії нормальної, ні
кваліфікації. Це покоління втрачене, бо коли їм дали свободу – вони не були
готові. Я ходив на завод “Полярон”. За хвилину запізнення –
відрахування від зарплати. А тут раптом – робіть що хочете. Ну день народ може
пити, ну три. Люди взагалі не знали, що з собою робити. Бо в них було забагато
вільного часу. Люди, які мали колосальні знання, виявили, що вони нікому не
потрібні.

“Сторожі тротуару” написані нервово й уривчасто.
Автор каже: такий стиль відтворює хардкор тодішнього життя на колесах.

– Наше життя нагадувало лотерею. Ми могли втратити все, а
могли виграти. Запечатували наглухо весь товар, який везли, щоб не платити
податки. Мені дали кульок з 17 тисячами доларів. Та в 90-му році у нас закатали
б в асфальт за таку суму. Я спав на дивані, а піді мною ті гроші, готівка. Це
були ті часи, коли всі вибігали надвір і дивилися який курс долара. Коли ми
виїхали в перший раз до Польщі – думали, що там трава червона. Ми від радості,
що нам не забрали горілку на кордоні, бо митник просто втомився ритися по
сумках, половину її просто випили.

Люди будь-що намагалися заробити, а якщо їм це вдавалося, не
знали, що робити з заробленим далі. Більшість українців, які влаштувалися за
кордоном і заробили там копійку, тепер 
нічого, крім грошей не цікавить, – каже Михайло.

– Купив собі великий телевізор, велику чорну машину, і в
нього одна книжка вдома, та й та подарована. Будують спортзал замість хати,
якийсь телефон космічний купують дитині, а далі не знають, що з собою робити,
бо цілі нема. Трагедія заробітчанства, яка досі існує – це те, що діти з
дипломами здобутими на заробітчанські гроші батьків, теж ідуть за кордон, щоб
там закручувати гайки і мити унітази.

– Не всі розуміють “Сторожів тротуару”. І я
збагнув, чому, – ділиться враженнями журналіст Роман Чайка. – Ця книжка пахне
духом алкогольного Львова 90-х. Тоді у Львові пили дуже цікавий сурогат
горілки. Для мене читання цієї книжки зараз – це такий джімміхендріксовський
тріп в неіснуючий Львів. Автору, як і мені, теж не подобається нинішній
гламурний вичищений під Краків Львів, тюнінгований під совєтських жлобів, які
приїздять сюди туристами. Той Львів, який ми знали, поніс за собою на той світ
Кузя.

Письменниця Оксана Забужко книжку Майкла читала ще в
рукописі.

– Зриває закриту ляду непам’яті, і поперли спогади. Я
подумала: холєра ясна, ми ж усі заробітчани. Я зі страхом думаю, що буде, якщо
в Північній Кореї раптом впаде диктатура, і всіх тих людей випустять із
в’язниці і скажуть: “А тепер ідіть куди хочете”. А вони поняття не
мають, як цей світ функціонує. В тюремному житті був один клопіт – стати на
конвеєр. А потім твоє життя розплановане до сивої коси. А тут раптом – опа! –
Увесь світ ваш! А, ну тоді ми туди, де 150 сортів ковбаси, рвонемо. Абсолютно
чистий міф. І я своє відгаратала. Не помивачем унітазів, а викладачем у двох
американських університетах, але суті це не міняє. Бо я теж заробляла на
квартиру в Києві. Мільйони людей через це пройшли, і мільйони соромляться про
це говорити. Ми брешемо своїм дітям про культ успішності, і не кажемо правди
про свої поразки.

 

Валерія РАДЗІЄВСЬКА

Прокоментуєте?