Нова
книжка Юрія Андруховича «Лексикон інтимних міст» потрапить до читача
11.11.2011, пообіцяв автор на творчому вечері в УНІАН.
Текстів
про кожне місто не багато, не мало – 111. Чому рівно стільки, Андрухович і сам
відповіді не має: «мабуть тому, що 11 – це надто мало, а 1011 – надто багато» .
Чому зациклився на цифрі «1», не пояснив.
Ідея
книжки: коротенькі, а іноді не дуже, автобіографічні оповідки, що розкажуть
читачам про життя й пригоди письменника в різних містах України та світу.
Найдовше
за обсягом оповідання присвячується Львову. «Можете собі уявити, скільки бруду
я на нього вилив», – зізнався Андрухович.
Мабуть,
тому рідний йому Івано-Франківськ у «Лексиконі» не згадується взагалі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Зате не
оминув увагою письменник столицю: «Текст про Київ, один з найбільших і
найважливіших. Часова розгортка подій дуже велика, немає прив’язки до якоїсь
конкретної дати. Усе починається у 1972 році, коли я вперше приїхав до Києва на
літні канікули, а закінчується роком, у якому ми ще не були… 2017-м. За моєю
власною теорією, у 2017 році станеться третя остаточна революція».
Кілька
уривків з «Лексикону» автор представив на суд зібраної в УНІАН громадськості.
Щиро й правдиво, дещо іронічно, Андрухович провів слухачів містами свого життя,
познайомив з їхніми мешканцями та пам’ятками.
Найперше
«завітали» ми до Балаклави, відвіданої Андруховичем у 2006 році:
«У
Балаклаві я опинився страшенно поламаним і внутрішньо роздертим, з одним і тим
самим запитанням, на жаль, уже риторичним: «Як він міг? Ну як він міг?!»
Запитання стосувалося поточної політики і на сьогодні давно й цілковито
втратило свою політичну актуальність».
Тут же,
у Балаклаві, письменник наштовхнувся на пам’ятник, що зображав Лесю Українку,
яка сто років тому в Балаклаві намагалася лікувати сухоти.
«І саме
їй тут чомусь поставили пам’ятник… Не Гомерові, не Катерині Другій, не Пушкіну
й не Купріну. І знаєте що? Ніколи в житті я так не радів жодному пам’ятникові,
як цьому. Бо з тієї хвилини все справді пішло значно краще – вистачило
розпізнати знак».
Наступне
місто – Філадельфія, де Андруховичу зненацька відкрилися очі. На те, «що єднає
ледь не всіх українців чи принаймні всіх українців Америки».
« Відомо
ж: українців легше пов’язати, ніж поєднати. У Штатах наша взаємна розсвареність
підсилюється ще всілякими суто еміграційними поділами та маніями», – процитував
він частину свого твору, яка так і не дала відповіді на запитання «Що ж?»
З
Філадельфії перенеслися до Гамбурга, де «на вокзалах звучить класична музика».
«Якість
відтворення в деяких місцях здавалася мені цілком пристойною. Напевно, подумав
я, така собі культурно-соціальна акція місцевої влади, щось на зразок «Поезії в
метро». Однак усе виявилося далеко не так романтично: «У такий спосіб вони
відганяють наркоманів і просто бездомних. Бо ті не витримують класичної
музики», – поділився враженнями автор.
А
найпікантніша пригода сталася в Сан-Джованні-Вальдарно. Щоправда, не з
Андруховичем, а з його німецьким приятелем.
Якось
німець побував у місцевому готелі й почув, як «хтось із кимось несамовито
голосно кохався. Жіночі зойки й ахи свідчили про цілковитий екстаз». Коли ж усе
закінчилося, «невідома дама похвалила свого партнера: «Non c’e male».
Італійською це означає «непогано». Ну, тобто це був жарт, на який вони обоє
розсміялися». І от, на думку німця, ця фраза була вартою того, щоб стати
«магічною формулою, та ні – гаслом усього його подальшого життя»…
Зовсім
коротенький уривочок дістався Севастополю. Андруховичу місто запам’яталося
нестерпною спекою. А ще запав йому в душу місцевий «синяк» Боря. Лише раз
письменник бачив його «притомним і чимось явно стурбованим: «У вас там на
Західній уже, знаєш, до чого дійшли? Там уже, знаєш, кому пам’ятники ставлять?
Остапові Бендеру!»
Й
останнє місто – Харків: «Це такий трагічний музей, де все можна помацати
руками. Тільки на них щось обов’язково поналипає».
Це
виявилася найсумніша з усіх історій. «Увесь цей Харків, Харків у особах – котру
не візьми, за кожною легенда, краса і відчай жестів, неврастенія, постріл
Хвильового, смерть», – туманно повідав письменник.
Напевне,
«Лексикон інтимних міст» автор розглядає як своєрідну енциклопедією сучасного
життя населених пунктів.
Усі
оповідання подано в алфавітному порядку, що, за словами Андруховича, є основним
принципом викладу змісту книжки. У заголовках, крім назви міста, вказано ще й
рік його відвідин письменником.
Автор
мріяв, що книжка вийде у двох варіантах: дорогому, подарунковому та простому,
дешевому, який можна буде носити з собою у кишені й читати в метро. Однак
кишеньковому варіантові «Лексикону» побачити світ не судилося. «Мені складно
уявити книжку на 600 сторінок, яку в кишені возять», – прокоментував
письменник.
Ідея
написати таку книжку зародилася в Андруховича ще у 2005 році. Письменник
зізнався, що ніколи не очікував, що книжка вийде справді грубою, об’ємною: «Я
весь час писав про кожне місто окремим файлом, ніколи не складав їх докупи,
поки цю книжку не дописав. Мені весь час здавалося, там сторіночка, ну, там
сторіночка – і дописавши, я жахнувся: за моїми підрахунками, книжка буде на
шістсот сторінок. Я взагалі не збирався писати такі товсті книжки».
На
запитання, чи немає в пана Андруховича побоювань – що, може, образив
необережним словом жителів описаних ним міст, – він запевнив: це неминуче.