Відомі вчені
Аластер Ренфру й Ґалін Тайгенов нещодавно випустили в академічному видавництві
«Рутледж» симптоматичний грубий том-антологію «Критична теорія в Росії та на
Заході» на 240 сторінок.
У цій книжці
підтверджується дивне, на перший погляд, твердження, що західна теоретична
думка 60-70-х років, яка нині, до речі, по-різному варіюється в українських
працях, простежується до радянських
письменників двадцятих років минулого століття.
Група авторів
переконливо наводить безпосередні й опосередковані теоретичні паралелі й
приходить до висновку про плідну синергію. До речі, я пригадую, як у шістдесяті
роки польські «Зешити літерацкє» перекладали з французької Пропа, котрого в
Парижі щойно натоді відкрили! Загалом у центрі уваги книжки, як зазначають у
передмові упорядники й редактори Аластер Ренфру й Ґалін Тайгенов, перебувають
теорії трохи дивно скомбінованого європейського гурту: Бахтін, Якобсон, Шпет,
Ґадамер, Касирер, Шкловський, Лотман, Арендт та ін.
Головними
моментами автори вважають у діапазоні від герменевтики до пост-феноменології
бажане звільнення літературної теорії від естетики й наближення до філософії,
що вела до реструктуризації соціального етосу… І в цьому, на мою думку,
типова нинішня помилка глобалізованої західної думки, яку підганяє раз у раз
тупуватий комерційний ринок: звільнення від естетики, яка була і є найвищим
критерієм мистецького й літературного твору, веде до перетворення літератури на
пересічний контент, що виповнює простір поліграфічного продукту, що
користується попитом.
Тим часом попит,
всупереч деяким нинішнім українським теоретикам, не був, не є і, сподіваюсь,
ніколи не буде вирішальним критерієм творчості. Але менше з тим. Ця груба книжка,
здається, і скерована на теоретичне виправдання теперішнього книжкового ринку.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Натомість кортіло
б звернути увагу на цілу низку теорій, не пов’язаних зі згаданими штучно
дібраними авторами: методика біблійної критики тексту (не плутати з герменевтикою),
імпресіоністичної критики (мистецтво пізнається мистецтвом, а не логічним
аналізом), культурологічної критики, не кажучи про всю лінію концептуальної,
гіпертекстуальної критики й різних варіянтів психоаналітики до Ноймана, якого в
Україні вперто не бажають перекладати.
Схоже, що нова
книжка – ще одна данина важко вмираючому постмодернізмові.