«Коли писали ви, продажні шкури…»

219

У столичному Будинку вчителя відбулася презентація книжки
«Вибрані твори» Василя Симоненка. Зі словом про поета виступили Осип Зінкевич, Анатолій Ткаченко,
Євген Сверстюк, Станіслав Чернілевський, Іван Драч, Євген Дудар та ін.

 

Книга «Вибрані твори» Василя Симоненка містить як
хрестоматійні тексти поета, так і його невідомі, раніше не публіковані твори.
Поезії розташовано в хронологічному порядку, супроводжено детальними
примітками. Крім того, в книжці представлено щоденникові записи Василя
Симоненка, фрагменти його листування, публіцистики, а також спогади про нього,
критичні тексти та есеї сучасників, унікальна добірка фотоматеріалів.

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 року в давньому
козацькому селі Біївці на Полтавщині, ще в шкільному віці почав писати вірші.
Після школи закінчив факультет журналістики Київського університету імені
Тараса Шевченка, потім працював у пресі в Черкасах.

Влітку 1962 року журналіста побили у відділенні транспортної
міліції залізничної станції імені Тараса Шевченка у Смілі. Приводом був нібито
випадковий конфлікт, але це сталося по тому, як учасники Клубу творчої молоді
«Сучасник» Алла Горська, Лесь Танюк і Василь Симоненко відкрили місце поховання
жертв сталінізму в Биківні й заявили про це в Київську міськраду. Та й
творчість Симоненка не вписувалася в рамки соціалістичного реалізму. Він писав
про те, чим боліла його душа, не звертаючи уваги, чи в Радянському Союзі ця
тема була заборонена, чи ні. Ось уривок з вірша «47-й рік» про Голодомор:

Я не забув мужицькі очі хмурі,

Обличчя матерів налякані, тривожні,

Коли писали ви, продажні шкури,

Про їх життя, щасливе і заможне.

13 грудня 1963 року, після трьох місяців перебування в
номенклатурній лікарні черкаського ліксанупру, Василь Симоненко помер. Йому
було тільки 28 років. За день перед смертю він звернувся в президію правління
Спілки письменників України: «Я не можу піти з життя, не подбавши про долю
сім’ї, особливо матері. Мама моя працювала в колгоспі 27 років, але, незважаючи
на це, змушена вдовольнятися роллю «утриманки». Перший день моєї смерті може
стати першим днем її жебрацького животіння. Від усього серця  прошу Вас не допустити цього, коли це
можливо, виділити їй з коштів Літфонду бодай мінімальну суму, котра б
гарантувала її від голодної смерті».

Колгоспники на той час пенсії не отримували.

Процитуємо статтю Івана Дзюби з цього ж збірника: «Уявімо
великий сад, поставлений, сказати б, на державний баланс. Його дбайливо
доглядають садівники та інша обслуга, обрізають, чистять, вносять добрива,
поливають. Бігають розпорядливі бригадири, працюють обліковці в конторі,
справно налагоджено звітність та інструктажі; роботи всім вистачає, і всі
одержують відповідну зарплату. А сад тим часом плодоносить дедалі менше й
менше, всихає дедалі більше й більше. Сторонні люди роблять висновок: певно,
сад такий нікудишній, сорти погані, раз усихає. І ніхто не знає, що в цей час під
землею працює найсучасніша потужна землерийна техніка і підриває коріння саду…
Щось подібне діялося тоді з українською культурою».

З останнім реченням не можна погодитись. Ця техніка,
шановний Іване Михайловичу, підриває коріння нашої культури і нині. З відвертою
цинічністю. І сад вже не стоїть на державному балансі.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!