Ідея державності від Закарпаття до Криму і Зеленого Клину

150

Щодня сотні киян та гостей міста відвідують вуличну виставку «Українська революція 1917—1921: регіональний вимір», що працює в центрі столиці на Хрещатику, біля Головпоштамту.

Чотирнадцять тематичних банерів, презентованих Українським інститутом національної пам’яті, розповідають про початок і перебіг національно-визвольних змагань, становлення УНР та підтримку ідей незалежності і соборності молодої української держави не лише в Києві, а й в усіх регіонах України — на Донбасі, Слобожанщині, Волині, Закарпатті, Поділлі, Полтавщині, в Галичині, Криму та місцях компактного проживання українців за межами нашої держави — на Кубані, Далекому Сході, в Сибіру.

Як зазначають організатори виставки, революційні події сто років тому мали загальноукраїнський характер, скрізь — у центрі, на сході і заході, на півдні і півночі — почалося національне пробудження, відбувалися державотворчі процеси.

— Українська революція 1917—1921 років — це не історія одного міста, однієї столиці, — каже директор Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович (на знімку ліворуч).
«Одним із промовистих прикладів соборності були всенародні збори в Хусті 21 січня 1919 року, коли закарпатські українці, представники 175 населених пунктів, ухвалили рішення про приєднання краю до соборної України. Схожі мітинги, маніфестації відбувалися в інших регіонах України, а також на населених українцями землях, які опинилися за межами України. В архівах зберігаються численні звернення про те, щоб приєднати Кубань, Курщину, Вороніжчину до України. Якщо про події в Києві 1917—1921 років нам відомо досить багато, то події на місцях залишаються мало знаними. Це й спонукало створити таку виставку», — зазначив під час відкриття експозиції начальник Управління наукового забезпечення політики національної пам’яті УІНП та керівник авторського колективу виставки Ярослав Файзулін (на знімку праворуч). Історик наголошує, що в усіх цих регіонах створювалися різноманітні українські організації — партії, осередки, клуби, товариства, спілки.

КИЇВ. ВИЙШЛИ ВІЙСЬКА З «ЧУДЕСНИМИ ЖОВТО-СИНІМИ ПРАПОРАМИ»

Лютнева революція 1917 року поставила крапку в існуванні «тюрми народів» — Російської імперії. Уярмлена Москвою Україна отримала шанс збудувати власну незалежну державу. Громадський діяч Борис Мартос, майбутній прем’єр-міністр УНР, тоді писав: «3-го березня 1917 року прийшла до Києва звістка про революцію в Петрограді. Цар зрікся… Весь Київ сполошився. Українці підняли голову. Настав час діяти, здійснювати національні домагання». У середовищі української інтелігенції виникає ідея створення українського керівного центру. За ініціативою Товариства українських поступовців (ТУП) 17 березня 1917-го в Києві проголошено Українську Центральну Раду як представницький орган, що об’єднує «українські організації на спільних домаганнях: територіальної автономії України з державною українською мовою», а після Всеукраїнського національного конгресу — загальноукраїнський законодавчий орган.
19 березня в Києві, демонструючи прагнення до відокремлення від імперії та створення своєї держави, на маніфестацію виходять 100 тисяч людей. Про цей день Євгенія Щербаківська писала в листі до свого брата Данила: «На вчорашній українській маніфестації було (слухай!) коло 40,000 — українського війська. Ти рахував коли-небудь на це? Свідомість зараз пробуджується як ніколи. Коли на площу до Богдана зійшлися Українські війська «всіх родов оружжя» з чудесними жовто-синіми прапорами (ми шили для артилерії одного, і другого козацького старого для «старших козаків»). Робітники з прапорами й плакатами, студентство, гімназисти, українські курсистки, інтелігенція. Коли вийшли під колокольний звон з Софії 4 попи з старими Лисаветскими корогвами — в облаченії з хором Колішевського правити коло Богдана Хмельницького литію — от-би ти побачив!.. В українців заворушилася національна свідомість. Вся площа од Софії до Михайла була заллята сполошним морем натовпу і війська. Прапорів наших було до 1 1/2 сотні і чулося, що цей натовп, не випадковий, що у всіх в грудях б’ється одне спільне, живе почуття».

Масові українські маніфестації в Києві та інших містах мали велике політичне значення, вони показували російським політикам, що Україна та українці існують і українське питання не варто ігнорувати.

Поступово українські ради були засновані по всіх повітах, містах і містечках Київщини, створена Київська губернська українська рада, влітку 17-го виникло Вільне козацтво — добровільні національні міліційні формування.

СІЧЕСЛАВЩИНА. КАТЕРИНУ II — З П’ЄДЕСТАЛУ

Однією із символічних подій української революції в Катеринославській губернії, що охоплювала Катеринославський, Бахмутський, Новомосковський, Павлоградський, Ростовський повіти, а також частину Маріупольського, з центром у місті Катеринослав (нині Дніпро), стало повалення на початку березня 1917 року пам’ятника Катерині II, яку Тарас Шевченко називав «лютий ворог України, голодна вовчиця». Патріотична громада міста планувала викреслити ім’я ненависної імператриці й із назви міста та перейменувати його на Січеслав. Утім, реалізувати задум не вдалося, завадила війна розпочата Росією. У липні 1926 року, вже за радянської влади, Катеринослав на честь місцевого комуністичного діяча, активного прихильника «червоного терору» Григорія Петровського став Дніпропетровськом.

1 травня 1917-го в Катеринославі відбулася масова українська маніфестація, а згодом губернський український з’їзд, на якому створено губернську українську раду на чолі з Андрієм Шкамардою. Також було обрано членів Української Центральної Ради від Катеринославщини — Василя Біднова, Федора Дубового, Федора Сторубеля та Івана Романченка. У містах уперше обрали міських голів, в Юзівці (нині Донецьк) ним став Семен Ієйте.

Після ІІ Універсалу УЦР було визначено межі української автономії у складі Росії. Катеринославська губернія в ці межі не ввійшла, що спричинило хвилю обурення серед місцевого населення. До Києва і Петрограда полетіли сотні листів і телеграм від незадоволених мешканців Подніпров’я.

У листопаді 1917 року ІІІ Універсалом Катеринославська губернія офіційно стала частиною Української Народної Республіки. Тоді ж на честь прийняття Третього Універсалу військовий комендант Катеринослава, організатор частин Вільного Козацтва і гайдамацьких куренів, полковник Михайло Омелянович-Павленко провів у місті військовий парад.

Українізації регіону більшовики чинили спротив — намагалися захопити банки, телеграфи, пошту, нападали на українських активістів. Узяти Катеринославщину під свій контроль їм вдалося лише з приходом окупаційних російських військ. Звільнили губернію від більшовицької армії навесні 1918 року. Слов’янська група Армії УНР на чолі з Володимиром Сікевичем 15 квітня зайняла Барвінкове, згодом здобула Слов’янськ і Бахмут. 25—27 квітня взято Горлівку, яку захищав великий гарнізон більшовицьких військ. Наприкінці квітня частини групи Сікевича вийшли на кордон із Росією.

ТАВРІЯ. ЗА КОЗАЦЬКИМИ ТРАДИЦІЯМИ

Після Лютневої революції в Росії оживає й Запорізький край. В Олександрівську (нині Запоріжжя) і в Бердянську відновлюються осередки «Просвіти», на проголошення I та II Універсалів Центральної Ради населення відгукується маніфестаціями та парадом українських військових підрозділів, у краї відроджуються прадідівські козацькі традиції. У селах та на острові Хортиця чи не вперше з 1775 року, коли Катерина II зруйнувала Січ, відзначають дні пам’яті запорозького козацтва.

У січні 1918 року більшовицькі загони захоплюють Олександрівськ. Гайдамаки та вільні козаки, які залишилися вірними УНР, відступили за Дніпро. Частина Вільних козаків рушили до Києва, де вони взяли участь у придушенні більшовицького повстання на Арсеналі та в обороні міста від червоних банд Муравйова. Після встановлення в Олександрівську більшовицької влади розпочалися розстріли й репресії, була заборонена церква.

Проти більшовицького терору й насильницької експропріації продовольства піднімаються повстання, зокрема у квітні 1918 року в Бердянську. Навесні наступного року для боротьби з ЧК та продзагонами створюється «Лисогірський повстанський партизанський курінь» на чолі з отаманом Олександром Чайковським. У вересні 1920-го відбуваються бої Українського повстанського Хортицького куреня (відділ «Чорна Хмара») з червоними. У 1919—1921 роках на Запорожжі вирує масштабний антибільшовицький повстанський рух.

«У СЕНСІ ЕКОНОМІЧНОМУ ПІВОСТРІВ НЕ МОЖЕ ІСНУВАТИ БЕЗ НАС»

«У складі Російської імперії Кримський півострів разом із прилеглими територіями лівобережжя Дніпра і Приазов’я утворював Таврійську губернію з центром у Сімферополі. Севастополь був окремим градоначальством і головною базою Чорноморського флоту. Створення в Києві Центральної Ради активізувало український національний рух на півострові і, зокрема, на флоті. Невдовзі в губернському центрі постали Сімферопольська українська громада та Український військовий клуб імені гетьмана Петра Дорошенка. У травні 1917 року прапорщик 32-го запасного полку Юрій Тютюнник створив 1-й український Сімферопольський полк імені гетьмана Петра Дорошенка. У Севастополі Українська чорноморська громада на чолі з учителем жіночої казенної гімназії В’ячеславом Лащенком приступила до українізації Чорноморського флоту, де на той час майже 65 відсотків особового складу походили з українських губерній. До кінця 1917-го над багатьма кораблями замайоріли синьо-жовті стяги. Паралельно з українським на півострові розгортався кримськотатарський національний рух. 7 квітня 1917 року на з’їзді мусульман Криму в Сімферополі було створено Мусульманський виконавчий комітет (Мусвиконком) на чолі з Номаном Челебіджіханом», — зазначають в УІНП.

 

До кінця 1918 року Крим, як і інші регіони України, зброєю, пропагандою і терором окуповують більшовики. За два місяці жертвами масових вбивств стали кілька тисяч кримчан, серед них і Номан Челебіджіхан. А вже 24 квітня Кримська група Армії УНР під командуванням полковника Петра Болбочана визволила Сімферополь, за кілька днів кораблі Чорноморського флоту в Севастополі організовано підняли синьо-жовті прапори.

Упродовж 1919—1920 років Крим став ареною протистояння «білих» і «червоних» та не раз переходив з рук у руки. У листопаді 1920-го Крим захопили більшовики. Півострів залила хвиля червоного терору.

ХЕРСОНЩИНА. ВІД ОДЕСИ ДО ХЕРСОНА РОЗГОРНУЛАСЬ СТИХІЙНА УКРАЇНІЗАЦІЯ

На півдні України революція розпочалася із заснування Одеського українського керовничого комітету, що згуртував патріотів. Боротьбу за незалежну державу комітет розпочав із заснування тижневика «Українське слово». У відповідь на заклики стати до лав незалежників створюються українські організації і партії, скрізь відбуваються мітинги і демонстрації під синьо-жовтими прапорами, формуються українські добровольчі курені. У школах розпочинається навчання українською мовою, тут викладають українознавчі предмети, на що Херсонське губернське земляцтво виділяє значні кошти. Російський Тимчасовий уряд не включив Північне Причорномор’я до числа територій, на які поширюються повноваження Генерального Секретаріату Української Центральної Ради. Це обурило українське населення краю. Урешті за ІІІ Універсалом ці землі стали частиною УНР. Більшовики захопили південну Україну в лютому 1920 року.

НА КУБАНІ, ДОНУ, ДАЛЕКОМУ СХОДІ, КУРЩИНІ І ВОРОНІЖЧИНІ НЕ ЗАБУЛИ РІДНЕ СЛОВО

«Географічно Українська революція 1917—1921 років розгорнулася на теренах питомо українських губерній Російської імперії — Волинської, Подільської, Київської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Херсонської, Катеринославської, Таврійської, а також Галичини, Закарпаття та Буковини у складі Австро-Угорщини. Ці землі стали осердям революції, втім, українські громади поза цими межами — у Москві, Петрограді, Відні, інших більших чи менших населених пунктах, де проживали хоча б невелика кількість політично активних українців, — перебували в ідеологічному полі тяжіння української революції та нерідко ставали її дієвою силою. Не була винятком і українська діаспора у США, Канаді та інших державах. Так, північноамериканські українці організували збір коштів для Української Центральної Ради та переслали їх до Києва Михайлові Грушевському. У щоденній північноамериканській україномовній газеті «Свобода» регулярно публікувалася інформація про події в Україні. Було проведено декілька «Днів України» із залученням американських політиків. Петроградські українці були серед перших, хто зорганізувався і знайшов шлях до кабінету голови російського Тимчасового уряду князя Георгія Львова з автономістськими вимогами», — наголошують організатори виставки.

З XVIII століття на безмежних просторах Російської імперії існувала велика українська діаспора, що не забула ні рідну землю, ні рідне слово. Після Лютневої революції у всіх губерніях, у тому числі і у військових формуваннях (округах, фронтах і флотах) почали створюватися українські організації. Найактивнішими були українські громади на українських етнічних землях — на Кубані, Дону, у Східному Причорномор’ї, на Курщині, Вороніжчині, Поліссі, у Бессарабії тощо. У цих регіонах збиралися українські ради, створювалися національні організації, товариства, проводилися з’їзди.

На виборах до місцевих органів влади та Всеросійських установчих зборів українці висували своїх кандидатів та здобували мандати. На сільських сходах місцеві мешканці ухвалювали рішення про приєднання до Української Народної Республіки. На Далекому Сході, в Сибіру, Центральній Азії, на Південному Кавказі, в Балтійському регіоні, в Москві та Петрограді. У Владивостоці, Ташкенті, Баку, Тифлісі українці відкривали школи та видавали газети, проводили демонстрації та молебні.

Навесні 1918 року у складі Української держави сформовано Поліську округу, старостою якої став Петро Патон. Деякі українські етнічні території на україно-російському пограниччі також увійшли до складу незалежної України. Більшовики активно протидіяли українському національному рухові на теренах Росії. Членів українських рад та комітетів висилали, ув’язнювали, розстрілювали. «Білі» також негативно ставилися до українців», наголошують автори виставки.

«Я розглядаю цю виставку як невелике вікно до архівної спадщини України. Серед 82 мільйонів справ, які зберігаються в українських архівах, тут представлена краплинка. Але вона заохочує всіх вас приходити в архіви, досліджувати цю або іншу тематику чи просто дослідити свій родовід», — зауважує голова Державної архівної служби Анатолій Хромов.

«Тема Української революції пріоритетна, — каже Ярослав Файзулін. — Це перша виставка, відкрита цього року. Її ідея задумувалася з 2017-го. До проекту долучилися історики і краєзнавці не тільки з центру, а й із регіонів. Ми маємо привернути увагу місцевих влад із тим, щоб події, про які йдеться, знайшли своє місце в історичних рубриках на сайтах органів місцевого самоврядування, їх краще висвітлювали в експозиціях краєзнавчих музеїв та щоб загалом поліпшилася ситуація з меморіалізацією подій та учасників національно-визвольних змагань 1917—1921 років у регіонах».

Завдяки архівним, музейним та приватним колекціям, наданим у розпорядження авторів, експозиція наповнилася унікальними світлинами революційної доби. Днями відкриття виставки відбулося і в інших містах — від Ужгорода до Чернігова, від Сум до Одеси та Чугуєва на Харківщині.

 

Виставка створена Українським інститутом національної пам’яті спільно з партнерами з Інституту історії України НАНУ та Державної архівної служби.

Над проектом працювали: Ярослав Файзулін, Віталій Скальський, Максим Майоров, Богдан Короленко, Сергій Горобець, Едуард Зуб, Ігор Кочергін, Богдан Галайко, Олег Пустовгар та дизайнер Оксана Женжера.

Фото надано Українським інститутом національної пам’яті.

golos.com.ua

 

 

Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.

Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/

“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!