Дмитро Павличко читав інтимні вірші та згадував УПА

 
Поетичний вечір інтимної лірики провів Дмитро Павличко напередодні Дня закоханих у столичному Музеї Павла Тичини. Зала забита, слухачі стоять у проході, в дверях, сидять на підлозі. Є й літні люди, і студенти. Стіни прикрашені картинами, що зображують напівоголених жінок, пише Gazeta.ua.
“Чи багато у вас було муз?” – питає 20-річна слухачка 85-річного Дмитра Васильовича.
“Дружина була і є одна. Чи ви що маєте на увазі?” – не розуміє поет. Перед цим читав інтимну лірику.
“Ну, муз, які вас надихали на вірші”, – пояснює.
“Вірш можна написати, один раз побачивши дівчину. На вокзалі, наприклад. Вона йде від тебе, і так дивиться, ніби прощається. А ви вперше зіткнулися і навіть не заговорили. Але з погляду усе зрозуміло.
Найбільше зваблюють такі, що найбільше відрізняються від жінок, що їх хочеться одразу, що вони кидаються в очі. Бо чим стриманіше, тим сильніша ця любов. Стриманіша любов є великою любов’ю”, – Дмитро Васильович активно жестикулює.
Читає вірш:
“Спадала вниз оголена вода –
Просяяна, весела, молода,
Як дівчина, що вибігла з ріки.
Ряхтіли в сонці стегна і литки,
Сміялась плоть прозора і нага,
Біліла на губах її жага,
Горіли клином кучері між ніг.
Я роздягаючись до неї біг.
Вона приймала радісно мене,
Як дух, я входив в тіло водяне.
Вона сміялась від моїх торкань,
Просила: “Що ти робиш, перестань!”
І тілом, що лилось, як сонця плин,
Мені вбивала душу до глибин.
Натішившись, я падав на траву
І слухав її мову дзвонкову,
І чув, як сміх її під серце б’є,
Як випаровує життя моє”.
 
Дмитро Васильович також розповів, що в юнацькі роки, з квітня по червень 1945 року, перебував у сотні УПА. Вірш про ті роки склав уже зараз. Читає з рукопису неопублікований текст.
“Моя любов не зміститься в сльозі,
В якій літає палахтливе сонце.
Не опускай же, люба, жалюзі,
Не зачиняй до вулиці віконце.
Хоч я сьогодні не прийду вночі,
Чекай мене аж до самого рання.
А завтра принеси мені ключі
До снів твоїх, моє сумне кохання.
Я буду спати з хлопцями в лісах,
Накритий смеречиною по шию,
І місяць, наче золотий бесаг,
Світитиме не нашу полонину.
Мене ти знайдеш в сотні “Спартана”,
Десь біля Княждвора, в кущі калини,
І голос твій візьме собі луна,
А я візьму від тебе дві хустини.
Одною витиратиму чоло,
А другу покладу собі на груди.
В холодну ніч, як мамине тепло,
Мене оборонить від кулі і застуди”, – поет не завжди може розібрати написане.
Ще одна жінка, про яку згадує Павличко, – Анастасія Корсунівська, вчителька, що викладала у нього у 8-му класі. “Я любив її”, – зізнається поет і розповідає, що ця “східна жінка” відмовляла його від небезпечних зв’язків із “хлопцями з лісу”
“Вона була дочка священика, із Черкас, комуністка – голова осередку компартії в школі. У нас були заняття в другій половині дня, і вона часто лишалася в школі. То знала, що ночами я мушу іти в село Стопчатів і зустрічаюся там із бандерівцями. Не знала, що я сам був у бандерівцях. Казала: “Дмитро! Я з Чигирина, ми це вже пережили. Республіка в Холодному Яру була колись у нас, там була Україна. Із цього нічого не вийшло. Твої хлопці ходять, я знаю, бережися. Ти маєш талант. Ти не маєш загинути”.
Потім приймала Дмитра в Києві, куди переїхала за чоловіком. Павличко вступав на філософський факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка – не взяли, хоч добре склав усі іспити. Тоді було розпорядження абітурієнтів із західних областей, Львівської та Івано-Франківської, не приймати. Отримав переведення до Львівського університету. В Україні тоді панував голод, багато людей рятувалися від нього на Західній Україні, на потяг до Львова сісти було неможливо – хоча колишня вчителька і дала Дмитрові гроші на квиток, він до вагона потрапити не зміг. Отже наступного дня мав їхати уже без квитка і грошей.
“Я прийшов за 4 години до поїзда, виліз на вагон, свій дерев’яний валізон поставив унизу – там була вишита сорочка, кілька книжок. Мене облив водою працівник, коли мив вагони, хоч і бачив, що я там є. “Зараз ми тебе покропимо” – сказав. А це хоч і був серпень, та ніч є ніч, холодно. Коли поїзд іде під міст, а ти лежиш на вагоні, це дуже неприємно. Я мусів так скластися, щоб коминок був вищий від мене.
Після завершення вечора до Дмитра Павличка вишиковується черга за автографами, переважно – на новій книжці “Таємниця твого обличчя”, яку у вересні цього року випустило видавництво “Основи”. Жінки фотографуються з Дмитром Васильовичем. Дружина суворо дивиться і підганяє, щоб завершували – поет стомився.