18 липня 1995 року в Києві відбувся похорон патріарха Української православної церкви Київського патріархату Володимира (Василя Романюка). Подія запам’яталася українцям масовим протистоянням церкви та держави.
Патріарх помер раптово. 14 липня під час прогулянки у київському Ботанічному саду йому стало зле. Лікарі діагностували інфаркт. У чоловіка він був учетверте.
Похорон назначили на 18 липня після жалобної служби у Володимирському соборі. Але з місцем поховання виникла проблема. За статусом Київських митрополитів традиційно ховали на території Софії Київської або Києво-Печерської Лаври. Однак уряд заборонив це робити. Відмову мотивували вимогами санітарно-гігієнічних правил та статусом Софії як історичної пам’ятки світової культури, що з 1990 року перебувала під охороною ЮНЕСКО.
Натомість запропонували місце на алеї Байкового кладовища, де зазвичай ховали найвідоміших діячів України. Це був чіткий знак, що патріарха Володимира влада сприймає як світську особу, а УКП-КП – як тимчасову релігійну організацію.
Проте у день похорон траурна процесія із кількох тисяч людей рушила не на кладовище, а до собору Святої Софії. Попереду – священнослужителі на чолі з митрополитом Філаретом. Поруч – перший президент України Леонід Кравчук, представники Народного Руху України, Української Республіканської партії, товариства “Просвіта” і чималий загін активістів.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
“Уранці 18 липня до Володимирського собору прибув тодішній міністр МВС Юрій Кравченко у супроводі телекамер. Погрожуючи можливим протистоянням між церквою і державою, спробував змусити дати письмову згоду на поховання патріарха на Байковому кладовищі. Я застеріг, що духовенство і віруючі налаштовані нести труну до собору святої Софії, де патріарха Володимира висвятили і проходили його останні служби”, – згадував Філарет
Дорогою на процесію чекала міліція. Активісти силою прорвалися через правоохоронців, але на вході до монастиря чергували спецпризначенці “Беркуту”.Тоді віряни почали рити могилу, ламаючи асфальт, перед ворітьми Святої Софії. Коли тіло патріарха засипали землею, спецпризначенці вискочили з-за воріт храму і атакували учасників похорону.
“Лицарі київського ОМОНу ґумовими палицями б’ють старших людей, священиків, що моляться. Ногами ламають ребра, кованими черевиками б’ють в обличчя лежачих юнаків з пов’язками Української національної самооборони. Мордовороти в броні та камуфляжі порвали національний прапор України”, – писав київський публіцист Георгій Бурсов.
Після побиття багатьох людей доправили до райвідділку міліції, де двоє загинули від отриманих травм. Прокуратура Києва порушила кримінальне провадження. Слідство дійшло висновку про відсутність у діях беркутівців складу злочину. У травні 1996-го справу закрили.
Тодішній президент України Леонід Кучма заявив, що не знав про побиття людей та переклав усю відповідальність на прем’єр-міністра Євгена Марчука. Той заперечив свою причетність.
Майже рік після поховання патріарха Володимира добровольці щоночі охороняли його могилу під Софійською брамою. Вдень її відвідували священики і миряни.