Наступного
року Україна відзначатиме знаменні дати – 150 років від дня смерті ( 10
березня) і також 150 років ( 22 травня) від дня поховання українського поета Тараса
Шевченка на канівській землі.
1860-й,
останній рік, був дуже значимим у його
житті. Восени того року вийшов „Кобзар”,
а 2 вересня Рада Петербурзької академії
мистецтв прийняла постанову про визнання художника Шевченка академіком по гравіруванню. Диплом академіка,
оригінал якого нині експонується в залі офортів Національного музею Тараса
Шевченка, з підписом президента
Імператорської Академії мистецтв і відповідною печаткою, був виписаний 31
жовтня (за старим стилем). На ньому є
напис, який свідчить про те, що документ
для передачі родичам спадкоємцям отримав
радник Михайло Лазаревський, друг поета.
Шевченко одним із перших художників у
Росії був удостоєний звання академіка гравюри, і на той час його порівнювали з
великим Рембрандтом, хоча він виконав не так багато гравюр, ми нині маємо 27
сюжетів. Всі вони, починаючи з першої
гальваноакустики «Король Лір»
і до останнього офорта «Портрет архітектора Горностаєва», представлені у
альбомі «Шевченко – академік гравюри» (
м. Хмельницький, 2010), який нещодавно
був презентований у рамках
Шевченківських студій, що постійно
проводяться у Парламентській бібліотеці
України.
Автор вступної статті і упорядник альбома
– народний художник України Микола Стратілат, що сам обрав стезю гравера, і
працює в цій галузі мистецтва ось уже більше 30 років.
Про Тараса Шевченка як художника,
зокрема гравера-офортиста, написано багато, але це не означає, що вже
сказано і повністю досліджено. І саме в
цій глибокій, проникливій, хоч і
невеликій за обсягом праці, яку в повній
мірі можна назвати монографією, що
починається епіграфом з «Щоденника» — поетичними
словами, сказаними на засланні про гравюру і її значення для поширення
знань і освіти серед народу, зроблено спробу подати нові факти і розкрити велике значення цього доробку Шевченка. Працювати в гравюрі, так вважає Шевченко, – «це бути корисним людям і
угодним Богові». Жоден з художників-граверів, з тих, хто навіть по-справжньому любив свою
справу, не сказав таких піднесених слів:
«Прекрасне, божественне покликання гравера!»
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Навіть при піднесеному емоційному стані
поет не кидав слів на вітер, не говорив заради самої їх красивості. І цю тезу глибоко, а насамперед, професійно розкриває у своєму
дослідженні Микола Стратілат. Монографічний нарис є науковим вступом до
альбому репродукцій офортів, виконаних у
тому ж розмірі, що й оригінали. Значення
цього нарису для нинішнього шевченкознавства дуже велике. Сам першокласний рисувальник і гравер (також
і маляр), автор вперше ( я не боюся
вжити це слово) зробив аналіз гравюр Шевченка з погляду
застосування технологічних новацій, відомих митцям того часу, вибудував його
спадок у галузі офорта за хронологією виконання, проаналізував підготовчі начерки
та етюди. Стратілат знайшов золоту
середину, говорячи про теорію гравюри, про її значення, її особливу поезію, про
естетичні завдання, які ставив перед собою Шевченко, про кількість естампів, що
дійшли до нас, про зворушливі написи-автографи, зроблені на подарованих друзям гравюрах: «Моїй любій Княгині
Олександре Михайловне Кулиш. От старого боярина Т. Шевченка, на пам’ять». Ми бачимо його оточення, відчуваємо атмосферу
часу. Тут же розкривається і образ самого Шевченка, поета, художника, пророка
нації. В текст введені документальні матеріали, спогади сучасників, рядки з листів,
що робить оповідь живою і захоплюючою.
Зрозуміло, що автор добре обізнаний з
історією українського граверства попереднього, стосовно доби Шевченка, періоду
16 — 18 століть, він розглядає доробок
Шевченка як частину найкращих здобутків нашої гравюри, а його самого як
продовжувача творчості Тарасовичів, Левицького, Мирського, Галятовського,
Зубрицького та інших визначних граверів.
Прочитавши цю працю, кожен може нині
прийти до Національного музею Тараса Шевченка, щоб подивитись на оригінали
офортів та мідні дошки, на
інструменти гравера, на те необхідне приладдя, що було в
невеличкій майстерні в Академії, де український поет і художник прожив останні
роки свого життя.