Наталя Забіла (нар. 20 лютого (5 березня) 1903, Санкт-Петербург — 6 лютого 1985, Київ) — українська поетеса, прозаїк, драматург.
Народилася в 1903 в Санкт-Петербурзі в дворянській сім’ї. Її батько був сином академіка-скульптора Пармена Забіли і троюрідним племінником українського поета, друга Тараса Шевченка, Віктора Забіли. Рідна тітка батька була дружиною українського художника Миколи Ге.
1917 року сім’я переїздить до України й оселяється в невеличкому селищі Люботині (нині Харківської області). Батько залишився в Петербурзі, тому старшим дітям довелося працювати, щоб вижити.
Дівчинка зростала в атмосфері захоплення художнім словом, музикою, живописом. І це, певна річ, вплинуло на її розвиток, художні смаки. Вона багато читала, зокрема твори Тараса Шевченка, і вже в дитинстві намагалася писати вірші.
Наталя закінчує прискорений курс гімназії, працює на різних посадах, кілька років вчителює в селі Старий Люботин (нині частина Люботина) під Харковом. Роки вчителювання багато дали майбутній письменниці: вона дістала чимало безпосередніх вражень про учнівське життя, навчилася бачити в кожному малюку особистість.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
1925 року Наталя Забіла закінчила історичне відділення Харківського інституту народної освіти. Ще в студентські роки Наталя пише твори для дітей, прозу та поезію.
1924 року в Кам’янці-Подільському в газеті «Червоний кордон» її чоловік Сава Божко надрукував перший вірш Наталі на тематичній сторінці «Війна — війні».
Після закінчення інституту працювала в редакції журналу «Нова книга», в Українській книжковій палаті.
1926 року вийшла перша книжка її поезій «Далекий край», а 1927 року — перша книжка для дітей — оповідання «За волю» та «Повість про Червоного звіра».
Видавши 1928 року віршоване оповідання для малюків «Про маленьку мавпу», Наталя Забіла твердо стає на шлях творення дитячої літератури. І хоч час від часу у неї виходять книги й для дорослого читача, твори для дітей стають її покликанням, щоденною турботою і з часом приносять їй заслужений успіх. 1930 року вона остаточно переходить на творчу працю, маючи вже десяток — хай здебільшого й невеличких за обсягом — книжок. Понад половини з тих поетичних і прозових збірочок адресовані юному читачеві: «Пригоди з автобусом» (1928), «У морі» (1929), «Про Тарасика й Марисю» (1930), «Ясоччина книжка» (1934). Пізніше, вже в повоєнний час, вона випустила кілька ліричних збірок поезії для дорослих.
У роки війни Наталя Забіла жила й працювала в Казахстані. Повернувшись до України, очолювала Харківську письменницьку організацію, до 1947 року редагувала журнал «Барвінок». Близько двохсот книжок для дітей, переважно для дошкільного та молодшого шкільного віку, видала Наталя Забіла за час своєї літературної діяльності. Великою популярністю у юних читачів користуються збірки: «Під ясним сонцем» (1949), «Веселим малюкам» (1959), «У широкий світ» (1960), «Оповідання, казки, повісті» (1962), «Стояла собі хатка» (1974), «Рідний Київ» (1977, 1982), а також «Вибрані твори» в чотирьох томах (1984).
Творчий доробок Наталі Забіли характеризується різноманітністю тем і жанрів. Не випадково український поет Валентин Бичко назвав її творчість «материнською піснею, цікавою, барвистою, розумною, клопіткою, дбайливою».
Просто і дохідливо розповіла письменниця малюкам про життя наших далеких предків у п’єсі-фантазії «Перший крок» (1968) та у драматичній поемі «Троянові діти», яка є поетичним переказом «Слова про Ігорів похід», присвятивши її 1500-річчю заснування Києва. 1972 року ці твори відзначено літературною премією імені Лесі Українки (стала першим лауреатом цієї премії).
Поетеса широко відома як перекладач і популяризатор в Україні дитячої літератури інших народів. Плідно працювала і в галузі перекладу з французької, польської та інших мов. Твори письменниці перекладено багатьма мовами.
Крім того, Наталя Забіла була автором підручників «Читанка» для другого класу (1933) і «Читанка» для третього класу (1939), які перевидавалися кілька разів.
Забіла вела велику громадську роботу. Протягом багатьох років була головою комісії дитячої літератури у Спілці письменників України, членом редколегії дитячих журналів, редакційної ради Дитвидаву, виступала на письменницьких з’їздах і нарадах із питань дитячої літератури як критик і літературознавець.
Однією з найкращих книжок Наталі Забіли є цикл віршованих оповідань «Ясоччина книжка» (1934).
Відома також її творча спадщина, до якої входить серйозна філософська та інтимна, подекуди еротична лірика.
В радянському літературознавстві про це намагалися замовчувати, видаючи письменницю за суто дитячу (як у випадку з Оленою Пчілкою).
Її «дорослий доробок» — це поетична збірка «Три чверті віку» (К.: Дніпро, 1978).
У житті Забіла виявилася набагато активнішою й енергійнішою і жінкою, і коханкою, у неї було безліч кавалерів, шанувальників і коханців. Юрій Смолич писав: «Наталка була „свободолюбна“, її коханці не мали ліку, і перший її коханець був у неї, коли їй сповнилось лише шістнадцять років. Вона сприймала кохання тільки як кохання, і ніколи не будувала з кохання ніяких мук і гризот».
Смолич і Забіла спілкувалися відверто і знали про незчисленні романи один одного. Та в одному — ціна дівочої цноти — вони так і не зійшлися: «Наталка засміялась і махнула рукою: — Повірте, Юро, про це думають тільки мужчини, жінки ніколи не сушать собі голову над цим. Єрунда! Віддати свою незайманість, кохаючи, — радість. Для жінки, що кохає, тут немає ніяких проблем. Це ви вигадуєте проблеми. — Я не погодився з Наталкою, не згодний і досі».
Наталя Забіла була заміжня тричі. Першим її обранцем став письменник Сава Божко, з яким вони познайомилися в Харківському інституті народної освіти. Чоловік напівжартома називав Забілу «дворянською відщепенкою» та хвалився приятелеві, мовляв, одружився з Наталею, бо не мав соціальних забобонів.
Пара жила разом кілька років. А потім розійшлися. Можливо, однією з причин цього були часті зради Сави: його навіть називали «примітивним донжуаном».
Проте багато в чому завдяки Божко почала писати вірші українською. Вона читала їх на літературних вечорах, і поети закохувалися в її карі очі, сміливу усмішку і хлоп’ячу стрижку.
У шлюбі Божко і Забіли народився син, незабаром після появи на світ якого Сава поїхав, а Наталя залишилася з дитиною в Харкові. Материнство їй далося нелегко: до народження сина і після Наталя пережила кілька викиднів.
Другим обранцем Наталії став поет Антон Шмигельський. Їх шлюб протримався не більше року: говорили, що Антон бив дружину і погано ставився до прийомного сина. Подружжя отримало трикімнатну квартиру в будинку «Слово» в Харкові. Одна за одною народила двох дочок. Ясочка та Галинка були хворобливими, потребували пильного догляду. Під час Голодомору у письменницькій їдальні давали не більше двох обідів на сім’ю, яка б вона не була. І хліб за картковою нормою: по два тоненьких шматочки на кожного. Діти померли. З Антоном Шмигельським розлучилася.
А ще через кілька років Наталя втретє вийшла заміж — за художника Дмитра Шавикіна. Їх робота над «Словом про Ігорів похід» була знаковою: Наталя Забіла перекладала твір українською, а Дмитро Шавикін ілюстрував. Вони обоє втомилися від радянської буденщини, обоє прагнули тихої незрадливої гавані, де можна відновитися, поплакатися, зализати рани.
Надійні друзі, фанати футболу стали ніжними коханцями, подружжям, але кожний мав сталі звички: життя чоловіка скорочувала оковита. Після смерті чоловіка майже 20 років Наталя Забіла співала теплих материнських пісень онукам.
Та, видно мало було випробувань у житті Наталії Львівни: на 49-му році від хвороби серця помер Тарас.
У Наталі Забіли було багато шанувальників, серед яких був і Володимир Сосюра. Одного разу він зустрів Наталю в редакції газети «Червоний шлях», куди прийшов за гонораром.
Він почув, як Наталя зі своїм вже другим чоловіком Антоном Шмигельським на два голоси захоплювалися новою книгою Валер’яна Поліщука. Сосюра заявив, що найцінніше у збірнику — обкладинка, а Забіла почала критикувати його літературний смак.
Сосюра обізвав Наталю «безпартійною ідіоткою», за що вона накинулася на нього з кулаками. А Антон Шмигельський в цей час тримав Володимира ззаду за руки. Коли Забіла вибігла з кімнати, Шмигельський відпустив Сосюру. Про цей инцидент поет згадував: «Я не знав, що вона на третьому місяці вагітності. Тоді вона, як розлючена кішка, кинулася на мене і стала бити по обличчю… Хоча, зізнаюся, мені було не так боляче, як приємно, тому що мене б’є людина, у яку я досі був закоханий».
Померла у Києві 6 лютого 1985 року у віці 82 років.