Василь Стус (6 січня 1938, село Рахнівка, Гайсинський район, Вінницька область Українська РСР, СРСР — 4 вересня 1985, табір ВС-389/36-1 (Перм-36), біля села Кучино, Пермський край, РРФСР, СРСР) — український поет-шістдесятник, перекладач, публіцист, прозаїк, мислитель, літературознавець, літературний критик, правозахисник, політв’язень СРСР, дисидент, член Української Гельсінської групи, борець за незалежність України у XX столітті. Один із найактивніших представників українського дисидентського руху. Учасник акції протесту у київському кінотеатрі «Україна» в 1965 році. Лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка (1991, посмертно), Герой України (2005, посмертно).
За переконання про необхідність збереження й розвитку української культури зазнав репресій з боку радянської диктатури, його творчість була заборонена та частково знищена, а він сам був засуджений до тривалого перебування в місцях позбавлення волі, де й загинув.
ЯК ЗАГИНУВ ВАСИЛЬ СТУС: СПОГАДИ ВАСИЛЯ ОВСІЄНКА
Уночі з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері «учреждения ВС-389/36» у с. Кучино Чусовського району Пермської області загинув поет і правозахисник Василь Стус. Я в той час перебував у 20-й камері цієї «установи».
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Відбувши 5 років ув’язнення в Мордовії та 3 роки заслання на Колимі, вдруге Василь Стус був заарештований 14 травня 1980 року під час «олімпійського набору»: Москву і Київ, де мала відбутися частина ігор, очищали від небажаних елементів, у тому числі від решти дисидентів, що гуртувалися в Гельсінкських групах. Стус після першого ув’язнення втримався в Києві всього 8 місяців (тоді жартували, що дисиденти бувають трьох видів: досиденти, сиденти і відсиденти – вони ж знову досиденти).
Про свою готовність вступити до Групи, попри дещо критичне до неї ставлення, він неодноразово писав із заслання, починаючи з жовтня 1977 року. Однак його прізвище кияни обачно не ставили під документами Групи. Та коли Стус у серпні 1979 року повернувся до Києва, то втримати його вже не міг ніхто.
«У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінкської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране — крихт я не потребую… Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас» (“З таборового зошита”).
”Але голови гнути я не збирався, бодай що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину”.
Василь Овсієнко під час ув’язнення в “учреждении ВС-389/36» у с. Кучино
Зі стандартним вироком 10 років таборів особливого режиму, 5 років заслання та з «почесним» титулом «особливо небезпечний рецидивіст» Василь Стус прибув у Кучино в листопаді 1980 року. Тут його пильнували особливо. Більшість написаного на суворому режимі в Мордовії Стус якось зумів переслати на волю, в тому числі дещо в листах, часом пишучи вірші в суцільний рядок та замінюючи мулькі для цензури слова (тюрма – юрма, колючий дріт – болючий світ, Україна – батьківщина). З Уралу ж йому вдалося відіслати в листах до дружини лише кілька віршів. На особливому режимі дозволялося писати один лист на місяць. Так уже його вилизуєш – а таки знайдуть «недозволену інформацію», «умовності в тексті», або просто – лист «підозрілий за змістом». І конфіскують. Або посилають того листа на переклад у Київ, а потім вирішують, чи його відсилати. Пропонували: «Пишіть російською – швидше дійде». А як це дружині, рідній матері чи дитині писати чужою мовою?
<…> Ми брали на роботу папірчики з іншомовними словами, щоб вивчати їх (Стус володів німецькою, англійською, вивчав французьку). Їх відбирали. Виводячи на роботу, заведуть у свою «діжурку» – і роздягайся догола. Перемацають кожен рубчик, заглянуть у кожну складку тіла. Як тепер чую зболений голос: «Лапають тебе, як курку…» Такої репліки було досить, щоб загриміти до карцеру.
<…> Стуса особливо почали «пресувати» з 1983 року. Одного разу я чув, як Стус розмовляв з кагебістом Ченцовим Володимиром Івановичем:
– Кажете, що поклали мої рукописи в склад за зоною. Та я знаю, що ви хочете, щоб від мене нічого не залишилося, як я загину… Я вже не пишу свого, тільки перекладаю. То дайте мені можливість хоч щось завершити…
<…> У лютому 1983 року Стуса запроторили в одиночку на рік. Коли він вийшов звідти, то нас із ним звели у 18-й камері десь на півтора місяця. Я перечитав його саморобний грубий зошит у блакитній обкладинці (без назви) з кількома десятками віршів, написаних верлібром, та зошит у клітинку з перекладами 11 елеґій Рільке.
<…> Стус писав і там, де писати вже було злочином. Тим паче такі речі, як «З таборового зошита». Ці 16 клаптів займають у книжці 12 сторінок, але їхня вибухова сила була така потужна, що погубила й самого Василя. Я вважаю, що однією з причин його знищення була поява на Заході цього тексту. Цей текст винесли через побачення Василів співкамерник литовець Баліс Ґаяускас і його дружина Ірена Ґаяускене.
Друга причина – клопотання про висунення його творчості на здобуття Нобелівської премії. Вірші Василя Стуса публікувалися багатьма мовами. Світ бачив рівень таланту українського поета не через призму дисидентства, а як мистецьке явище.
<…> Кремлівська ж банда мала доволі клопоту з нобеліянтами Олександром Солженіциним, якого мусила викидати за кордон, та Андрієм Сахаровим, якого з початком Афґанської війни депортувала в Ґорький і тримала там під домашнім арештом. У Кремлі знали, що Нобелівська премія, згідно з її статутом, присуджується тільки живим, посмертно вона не присуджується. Кремль не міг допустити, щоб нобелівський лавріят, та ще й українець (а це піднесло б “українську справу” на нечувану висоту), з’явився ще й за ґратами. Такого не хотів навіть Адольф Гітлер: 1936 року він розпорядився звільнити з концтабору Карла Осецького, коли тому присудили Нобелівську премію (щоправда, нобеліят так і помер, не діждавшись волі). Кремль вирішив розв’язатися з потенційним лавріятом у традиційний російський спосіб: “Нет человека – нет проблемы”. Знищити його ще до присудження премії. І це було вже в часи Горбачова.
<…> Я певен, що адміністрація табору ВС-389/36 дістала завдання з Кремля в будь-який спосіб знищити Василя Стуса до присудження йому Нобелівської премії.
Як це було? У тюрмі мало що бачиш, але за звуками визначаєш, що відбувається.
Улітку 1985 року Василь Стус лише ненадовго виходив з карцерів і сидів у камері №12 з Леонідом Бородіним (російський письменник, нині головний редактор журналу «Москва»). Камера маленька, розкинеш руки – і дістанеш стіни. Подвійні нари, дві табуретки, одна на двох тумбочка і параша. На нарах можна перебувати лише 8 годин на добу. Сидіти на них в інший час – порушення режиму.
Одного разу вночі солдат на вежі голосно співав. Бородін устав, натиснув на кнопку дзвінка, покликав наглядача і попросив подзвонити солдатові, щоб не заважав спати. Назавтра виявилося, що це Стус розбудив усю тюрму – і його кинули до карцеру на 15 діб. Бородін ходив правдатися до начальника табору майора Журавкова – але той сказав, що довіряє своїм підлеглим. Він уже мав інше завдання: знищити Стуса.
Через кілька днів після карцеру, а саме 27 серпня, – нова напасть. Стус узяв книжку, поклав її на горішні нари і так читав, спершись на них ліктем. У прозурку (вічко) заглянув прапорщик Руденко: «Стус, нарушаете форму заправки постели!». Стус зайняв іншу, дозволену позу. Але черговий офіцер старший лейтенант Сабуров, наглядач Руденко і ще один наглядач склали рапорт, що Стус у робочий час лежав на нарах у верхньому одязі і на зауваження громадянина контролера вступив у прирікання. 15 діб карцеру. Виходячи з камери, Стус сказав Бородіну, що оголошує голодівку. «Яку?» – «До кінця».
У 1983 році було таке, що Стус тримав голодівку 18 діб. Казав мені потім: «Як то гидко виходити з голодівки, так нічого й не добившись. Більше я так робити не буду». Це була людина слова.
Карцери розміщені в північній частині бараку, в невеликому поперечному коридорі. Стуса утримували в 3-му карцері, що на розі, у найближчому до вахти. Звідти до нас не доходили ніякі звуки. 2 вересня нам з робочих камер було чути, що Стуса водили до якогось начальства. Повертаючись звідти, він у коридорі зумисне голосно повторював: «Накажу, накажу… Та хоч знищіть, гестапівці!» Так він сповіщав нас, що йому погрожували новим покаранням.
Естонець Енн Тарто ввечері забирав готову продукцію (шнури до прасок) з камер і розносив роботу на завтра. 3 вересня біля 17-ї години він почув, що Стус просить валідолу. Наглядач відповів, що нема лікаря. Тоді Енн Тарто сам сказав лікареві Пчельникову, і той дав Стусові валідолу. Отже, йому було прикро з серцем.
У протилежному кінці того коридору, навпроти, в робочій камері № 7, працював удень Левко Лук’яненко. Коли не чути було наглядача, Левко гукав: «Василю, здоров!» Або: «Ахи!». Василь відгукувався. Але 4 вересня він не відгукнувся. Натомість біля 10 – 11 години Левко почув, що в коридор запасним ходом зайшло начальство. Він розпізнав голоси начальника табору майора Журавкова, начальника режиму майора Федорова, кагебістів Афанасова, Василенкова. Відчиняли двері, про щось стиха перемовлялися. А потім – якась незвична тиша. «Навіть та язичниця не реготала», – згадував Левко. Це майстриня.
Того дня на кухні замовили пайку, так ніби хтось іде на етап. Ніколи в Кучино не давали пайку в дорогу: їхати в Перм чи в лікарню лічені години. Але про ту пайку забули.
Ще було, що сказали Бородіну подати Стусову ложку. Так хотіли посіяти думку, що він припинив голодівку.
Упродовж кількох днів ми з різних приводів записувалися на прийом до начальства. Нема лікаря Пчельникова. Нема кагебіста Василенкова. Нема начальника – майора Журавкова. Обов’язки начальника виконує майор Долматов. На запитання про Стуса відповідає: «Мы не обязаны отвечать вам о других заключенных. Это не ваше дело. Его здесь нет».
Ще теплилася надія, що Стуса відвезли в лікарню на станцію Всехсвятська. Але в кінці вересня мене самого завезли туди. Утримують одного, а все ж я довідався, що Стуса тут не було. Може, повезли кудись далі? 5 жовтня викликають мене два кагебісти – якийсь місцевий (Зиков чи Зуєв) та Ільків Василь Іванович, що приїхав з Києва. У розмові з ними я називаю всіх померлих у Кучино: Андрій Турик, Михайло Курка, Олекса Тихий, Іван Мамчич, Юрій Литвин, Валерій Марченко, Акпер Керімов, Василь Стус…
– Ну, Стус… Серце не витримало. З кожним може трапитися.
Отут і моє серце впало… Кагебіст підтвердив мій здогад.
Це цілком можливо, що смерть настала від серцевого нападу. Адже Стус тримав голодівку в холодному карцері, маючи на собі лише штани, куртку, труси, майку, шкарпетки та капці. Постіль не видається. Хіба капці під голову. Температура тоді вдень навряд чи сягала 15 градусів. Сонце в той карцер не заглядає. Вранці в своїй 20-й камері ми з Балісом Ґаяускасом бачили лід на шибках. А Стус же не мав чим укритися. І енергії, щоб зігрітися, не мав…
<…> 24 лютого 1989 року 46-літній майор Долматов ліг поруч зі Стусом, усього за кілька могил. А майор Журавков помер через днів 10 після Стуса. Журавков-молодший, лейтенант-оперативник, улітку 1987 року втопився в річці Чусова. Усе це викликає поважні сумніви, чи справді смерть Стуса настала внаслідок серцевого нападу.
Десь там в одному з карцерів (Баліс Ґаяускас каже, що в 6-му) сидів тоді Борис Ромашов, родом з Ґорького. Він убивця, що «став на політичну платформу». Його в черговий раз ув`язнили за примітивні антирадянські гасла, що ними він обписав свій паспорт та військовий квиток і кинув їх у двір військкомату. Хоч казав, що в нього є довідка про психопатію, то все ж таки йому дали 9 років ув’язнення та 5 років заслання. У нього був конфлікт зі Стусом: замахувався на нього в робочій камері механічною викруткою. Стус зайняв оборонну позу – і той не посмів ударити. Обох посадили на 5 діб. А Баліса Ґаяускаса за рік до звільнення Ромашов намагався вбити, завдавши йому кілька ударів механічною викруткою по голові та в груди. Баліс упав під стіл, тому удар леза прийшовся навкіс, не діставши серця. За цей вчинок Ромашова покарали лише карцером, але кагебіст носив йому туди чай.
На нашій зустрічі в Кучино в жовтні 2000 року Ґаяускас висловив припущення, що Ромашова могли послати вбити Стуса…
Але в жовтні 1985 року Енн Тарто сказав, що ніби то Ромашов чув, як увечері 3 вересня, під час «відбою», Стус застогнав: «Убили, холєра…». Через кілька місяців я мав нагоду спитати Ромашова, чи підтверджує він, що чув цей стогін Василя. – «Я об этом не хочу говорить».
А могло бути так. Під час «відбою» наглядач каже карцерникові: «Держи нары». Бо вони тримаються на шворні. Наглядач з коридору крізь дірку в стіні виймає шворня – і нари падають униз, в`язень має плавно їх опустити. Під нарами приковано до підлоги табуретку, де тільки й можна сидіти. Наглядач міг несподівано вийняти шворня – і нари вдарили Стуса по голові…
Ми, в`язні, тоді згадували всі деталі, хто що знав і чув, порівнювали їх. Я пам`ятаю, що вночі з 4 на 5 вересня в коридорі пролунав вепрячий рик наглядача Новицкого: «Давай нож!». Мабуть, це вже вони запускали версію, що Стус повісився на шнурі в 7-й робочій камері. Цю версію в 1996 році провадив мені в Кучино колишній наглядач Іван Кукушкін. Але Кукушкін під час загибелі Стуса в нас уже не працював. Через кримінальника Вячеслава Острогляда намагалися запустити версію про самогубство загостреною швайкою. Але ні шнур, ні швайка ніяк не могли потрапити в карцер – ув`язненого в карцері обшукують особливо ретельно. Левко Лук’яненко добре зауважив, що в його 7-й робочій камері, куди нібито 3 вересня виводили Стуса на роботу, в другу зміну ніхто не працював: деталі й інструменти не були порушені. У розмові з Кукушкіним 2001 року Лук`яненко спростував ту версію. При ексґумації тіла Стуса 17 листопада 1989 року ми не запримітили ніяких пошкоджень тіла. Та, власне, ця процедура відбувалася в такому напруженні, що нам було не до огляду. Я не віддаю переваги жодній з версій – смерть від голоду й холоду чи удар нарами по голові.
<…> Загадку загибелі Василя Стуса знають виконавці. Деякі з них невипадково скоро повмирали. Знають замовники, і деякі з них теж досі живі. Але вони до злочину не признаються.
Одного я певен: це був наказ Кремля: не допустити, щоб політичний в`язень, український поет Василь Стус став лауреатом Нобелівської премії.